Море – прообраз Творця

У цій поетичній збірці 10 розділів, бо саме стільки книг у мистецькій тайстрі українського письменника з Києва Олександра Козинця. Різножанрове багатоголосся, у якому творить автор, розкішне: поезія (верлібр, білі вірші, силабо-тонічне віршування), проза. Він повсякчас невтомно працює не лише над вдосконаленням художнього стилю, а й над своїм внутрішнім світом. І це дивовижне поєднання яскраво відображається на шляху духовно-творчих пошуків, адже в ідеалі думка, слово, дія і вчинок мають бути цілісними і «крокувати» в одному напрямку, туди – де духовне світло, доброчинність, співчуття, любов. Уперше в житті я почала читати книжку не з початку, а… з кінця.  Бо у її завершальному циклі мова про море. А воно для мене  –  прообраз Творця (так само як і океан). Хіба можливо порахувати, скільки краплинок творять цілісність, яка постає перед нами Морем? Звісно, ніколи, та й нема в тому потреби, хіба що, для духовних розмислів. Про що зараз й хочу з вами поміркувати, а тлом для цієї розмови буде «Universum» Олександра Козинця.

У кожного з нас своє море, своє сонце, свій вітер, своє небо і зорі. А все тому, що ми всі різні, у кожного свій досвід пізнання світу і себе в ньому. Однак, пригадайте ЛІНИНЕ: «Ми вічно мусим небом жить, по шию будучи в планеті». Поет не просто пам’ятає цей філософський заповіт знаної українки, він живе ним. Ліричний герой згаданої книжки звертається до читача: «Що ти знаєш про море?», і, не чекаючи на відповідь, зізнається про «своє» море: «Це чай із холодним дощем». Він персоніфікує його і воно не просто оживає на сторінках збірки, море сумує, любить, запитує, рахує хвилини, взимку плете теплий светр, автор пригощає море кавою... І що важливо, море допомагає творити просту молитву про любов до світу: «Відв’язую пліт, що тримався причалу досі,/Пускаюся в море до Тебе, Господь, до Тебе!». У «Прояві Бога» (а це назва одного з розділів) вбачаю  себе ніби збоку і розумію, що пізнати себе – це і є пізнати Бога. Тому все, що довкола мене – сприймаю як Творця: небо, вітер… Куди б я не йшла, я знаю, що Він завжди поруч, а я перебуваю всередині Нього. Усвідомлюючи це, в особливий спосіб читається молитовна поезія «Бережи дітей своїх!»: «Батьку мій /наш небесний Отче/ голосом кличу з глибин/ потоками струму /під шкірою промовляю / вбережи від біди / мою сильну країну /дітей твоїх / що її боронять / відведи від агресора та лукавого/ бо наші доньки й сини / землі ближнього не бажають – /свою боронять / нині й повсякчас/ крізь віки віків / бережи дітей своїх/ Отче!».  

Коли Бог… опускає з Неба драбину 

«Оберегами став/ слова-ключі»   –  нагадує янгол у білому вірші («Тепер наші янголи»), і перед очима зринає обкладинка згаданої книжки, де зображена ніжна-преніжна пір’їнка. Може і янгольська… І подумалось! Це ж яку вона має силу! Мені подобаються монологи-одкровення автора, які звернені до Всевишнього: просто і щиро, як це буває між земними батьком і сином. Кілька тижнів тому перечитувала вірші київської поетеси Лариси Дубас і в одному з них прочитала згадку про біблійну драбину святого Якова. Святому сон наснився, що Бог опустив на землю драбину. У сні святий Яків побачив драбину, що стояла на землі й сягала неба. Драбина служила ангелам, щоб вони могли підніматися і спускатись. На вершечку драбини стояв Бог. Він глянув на Якова і сказав до нього: «Землю, що на ній ти лежиш, я дам тобі й твоєму потомству. Берегтиму тебе скрізь, куди підеш, і не покину тебе, поки не виконаю того, що тобі обіцяв. Усі народи землі будуть благословенні через тебе і твоє потомство». Яків, прокинувшись, сказав: «Направду, Господь є на цьому місці, це ніщо інше як дім Божий, і це ворота небесні». В Олександра Козинця у вірші «Завжди боявся висоти» все відбувається навпаки: «завжди боявся висоти/ а тут Ти Господи / переді мною явив/ драбину до неба». Безпосередність у спілкуванні «Бог – поет» вражає і водночас тішить, бо у кожного з нас мимоволі з’являється шанс  (подумки, в уяві!) опинитись на місці головного персонажа (читай – на драбині). А про щоб я запитала у Творця, якби там опинилася? Та чи відважилася б… Стоп! А хто ж забороняє, якщо я частинка цілого, якщо «за образом і подібністю».  Дякую автору за поетичні тексти, які допомагають-спонукають мислити, зривають невідомо ким нав’язані канонічні рамки. Бо ж хіба можна взяти Творця в «рамки», якщо Він скрізь і повсюди? 

Подейкують, що у кожному з нас живуть «дві собаки» і ми… їх годуємо. Одна біла, друга – чорна. Все залежить від того, як налаштовані «струни душі». Які вони, така і «їжа». Важкі думки, погані друзі, складний характер, шкідливі звички – предтеча поганих емоцій. А це саме та їжа, яку потребує чорний пес. А білий пес хоче доброзичливих і радісних емоцій, прощати і любити, радіти і вірити, турбуватись і променіти душевною теплотою – це саме те, що його наситить.  Тим часом внутрішній ворог «боїться лишатись голодним» («Мій внутрішній ворог»), він провокує одну з тих згаданих двох «собак», яка несподівано «спалахує» вовком або змією. І тільки ви один можете їх приборкати: «Вчу їх людей прощати – / Вони ж бо від того в шоці./ Собаки моїх емоцій/ Завжди спиняють війни». До слова, про цей вічний вибір йдеться в однойменному вірші: «Війна перманентна,/Мінлива, неофіційна./ Тут кожен наосліп/ Шукає нових перемог./ У звичному виборі – / Поміж ціною і ціллю – /Я маю озвучити вголос/ Те, що почув від обох». Одначе на світі є інші емоції, які живуть довкола нас, незалежно від наших… емоцій. Ось як, приміром ця «Дівчинка років п’яти», вона із дитбудинку: «Скільки ті очі вже бачили сліз,/Злості, неправди, спаму./ Лагідна дівчинка років п’яти…/ В неї немає мами». 

Виходимо з Божої Ріки – і повертаємось до неї

Переосмислення приходить із сакральних рядків: «Неважливо насправді,/ Хто кому є і ким./ Важливо лиш, хто ти,/ З якої прийшов ріки./ Важливо лиш де ти,/ З чим прийдеш у дім,/ Коли стане відомо,/Хто кому є і ким» («Хто кому є і ким»). Скільки люду на планеті ставило і ставить питання: «Хто я? З якою метою прийшов сюди? Яке істинне тут моє призначення?». Щоб отримати відповідь, треба бути готовим її прийняти, а щоб її прийняти – треба пройти певний духовний шлях, шлях пошуку…дороги до самого себе. Одиниці щасливців, які приходять у цей світ з мудрою душею, яка вже все знає, яка буде дороговказом для інших – підказуватиме. Що таке ріка? Символізм цього слова дуже глибокий. Бо ж  недарма ріку порівнюють із плином людського життя. Вона завжди в русі, так само, як і людина. Згадую тернопільського поета Ярослава Павуляка і його знамените: «Куди тобі річко, мандрівонька пахне?». У моєму дитинстві була річечка Курячий брід, вона впадала у трохи більшу Мошурівку, а та, у свою чергу – в Гірський Тікич, а він – у Синюху, а вона – У Дніпро, а воно – у Чорне море. Який довгий шлях! «Крізь сумнів, відчай, віру, долю…» («Глибші від любові»). А хіба людське життя не таке? Приходимо усі з однієї Божої «ріки», і повертаємось знову до неї у кінці земного життя. І яке то щастя, коли упродовж життя трапляються материнські настанови, які провадять (образно кажучи) спочатку невеличкими струмками, потім потічками, далі річечками і ріками, а серед морських житейських хвиль стають рятівними вітрилами: «Світлий той, хто всередині має храм./ Мудрий, хто пробачає своїм ворогам,/ Перед Богом за вчинки звітує сам». Бо не кожен може так впевнено і голосно заявити: «Вірю світлу душі – знак оклику! – /Що від мене іде й до мене». 

У цій ювілейній збірці зібрано багато різних тем, якими автор звітує перед читачем. Десять розділів, десять світів, десять неймовірних світовідчуттів і бачень. Іншими словами, перед нами відкривається Універсум внутрішнього і зовнішнього світів Олександра Козинця, який не перестає дивувати своєю жагою до життя, до творчослова. Джерело його творінь не міліє, і вони плинуть рікою Часу, відкриваючи дорогу іншим, хто тільки-но «вбирається в пір’я», хай не в ангельське (а будемо романтиками і думатимемо навпаки), але ж хіба то важливо, якщо навіть одна «така» пір’їна має велику енергетичну силу. Що не кажіть, а поезія Олександра Козинця випромінює естетику вітаїзму. А як сьогодні людство (українці особливо!) потребує життєствердної енергії віри, надії, любові…