Мабуть не часто трапляється, що твори письменника виходять спочатку в перекладі на іноземну мову, а вже потім в аутентичному варіанті. Так склалося із повним зібранням оповідань «Зелений манускрипт» Петра Прокоп’яка, і цей факт робить читацьке зацікавлення ще глибшим і гострішим. Мовою першого видання стала саме українська. Не маючи, здавалось би, з Україною нічого спільного (ні походження, ні місце проживання), думки й почуття автора прикипіли до нашої батьківщини через Дрогобич і Бруно Шульца, творчість якого вже багато років досліджує.

Петро Прокоп’як належить до середньої генерації польських письменників. Це покоління, дитинство якого минуло в умовах «ліберального соціалізму» ПНР, якщо так можна окреслити устрій, що панував у Польщі аж до розпаду радянського союзу і відрізнявся багатьма правами та свободами – такими, як влив костелу на різні сфери життя, дозвіл на приватну власність і дрібне підприємництво. Тому жорсткий перехід до капіталістичного ладу був сприйнятий поколінням 60-70 років, як катаклізм, що призвів до багатьох особистих зламів і трагедій, до важких пошуків свого місця в новому, часто ворожому світі – тематика, широко репрезентована також в сучасній українській літературі, особливо в дев’яностих роках минулого століття і на початку двохтисячних.

Саме такі екзистенційні трагедії представників порівняно молодого покоління знаходять свій відгук у прозі Петра Прокоп’яка – автора трьох романів, збірників оповідань та поезій. Оповідання здебільшого новелістичного характеру, філософсько-психологічні за змістом. Смуток і песимістична задума переплітаються в них з іронією та ностальгією, містика – з реалізмом. В канві розповіді пошук людини себе в цьому світі завжди відбувається у тісному поєднанні зі стихією чи природою (лісом, озером), яка звісно ж, існує за власними законами і є лише віддзеркаленням внутрішнього світу Людини. Щоб підтвердити основний настрій своєї малої прози, автор використовує в якості епіграфа цитату з оповідання «Осінь» Бруно Шульца: «Не можу забрати з собою мої п’ятнадцять років – вони вже залишаться тут назавжди...»

За сюжетним наповненням оповідання Петра Прокоп’яка можна поділити на історії зі спогадовою основою, реалістично-містичні та екзистенційно-медитативні. З особливою теплотою виписані оповідання-спогади з дитинства. Здебільшого, розповідь ведеться від першої особи, що дає більше мовних засобів до розкриття як сюжету, так і міркувань автора. Так, скажімо, в оповіданні з трохи дивною назвою «1978» світ постає перед нами очима п’ятирічної дитини, яка разом з батьком здійснює нічну мандрівку «страшним» у своїй загрозливій величі паровозом. Маленький хлопчик мандрує у далекий таємничий світ, аби прочитати хоча б перші сторінки Книги Підляшшя. Там на подвір’ї і в будинку бабусі Юзефи йому відкривається багато незнаного, досі не баченого, втім, як і кожному з нас, хто мав у дитинстві щастя шукати скарби на горищі родинного будинку.

Та найцікавіші спогади автора пов’язані з рідним містечком і вулицею, яку він умовно називає Кошалковою. Це оповідання «Ніч комети», де допитливий хлопець з невимовним смутком переживає зникнення бібліотеки, до якої часто бігав читати дорослі книжки, особливо – історичні романи про часи перших польських королів. В оповіданні «Домовленість» маленький герой мужньо протистоїть бурхливій стихії і навіть, як йому здається, домовляється зі всемогутнім небом про припинення потужної зливи. Новела «Прогули» – це вже розповідь підлітка про перше несподіване знайомство з дівчиною. Пронизані смутком розповіді про друзів дитинства – товаришів по дворовому футболу («ЦВКС» і «Оптиміст»). Багато хто з них не зміг пережити суспільні зміни при переході до так званого «капіталістичного ладу» – оповідання «Втрачене покоління» показує, що відчуває молода людина, зіткнувшись із суворими реаліями життя. Не менш цікаві новели-спогади «Остання батькова таємниця» і «Батьківщина», де своєю неймовірно коханою, повільно зникаючою батьківщиною автор називає маму.

Оповідання містичні наповнені дивними істотами і дивними подіями, що відбувають в цілком реальних умовах. На горище закинутого будинку («Будинок») головного героя приводить плач маленької дівчинки, яка раптово трансформується у зворотному напрямку  і зникає між потрісканими дошками. Чоловік з душею підлітка («Цвинтарний хлопець») мешкає в каплиці на міському цвинтарі, навіть переживає кохання до зображення дівчини на одній із могил, та одного разу від усього, що він має, залишається тільки ключ... Оповідання «Сон» нагадує середньовічну історію про інквізицію, де вигадливими тортурами героя змушують зректися своїх переконань. Несподівані сюжетними розв’язками відрізняються оповідання «Драбина», «Брелок», «Муха», «Пісок».

«Аутистичний ліс», якому автор надає особливого значення, і «Зізнання» – в живописних кольорах розповіді мають легкий відтінок сарказму щодо суспільства та суспільних звичаїв. Автор вражає гостротою спостереження за, здавалось би, банальними речами.

Серед загальної екзистенційності вирізняються дві історії, основані на реальних подіях: «Пліт» – факт безглуздої загибелі кількох підлітків, що вирушили у плавання озером на саморобному плоті і «Ведмедик» – гнітюча розповідь про деградацію особистості через пристрасть до оковитої.

І мабуть найкраще письменницький талант Петра Прокоп’яка розкривається в текстах медитативних («Дистимія», «Повернення», «Та осінь», «Входження в Книгу») де наратор, через уважне споглядання законів лісу, розкладає на атоми внутрішній світ – почуття і переживання туги за тим, що ніколи не здійсниться, бо в раціональному людському світі не могло здійснитися апріорі.

Як висновок, треба сказати, що оповідання Петра Прокоп’яка – інтелектуальні, виписані надзвичайно багатими мовними засобами, для розуміння і глибокого сприйняття потребують відповідного духовного рівня. В «Аутистичному лісі» автор говорить: «Бо я задихаюся серед нас, уважний, але й поверхневий читачу! Я задихаюся повільно. Немовби в газовій камері...» і це голос душі серед загальної бездушності, невимовний біль серед загальної черствості і нечутливості до чужого страждання, голос Людини в безлюдній пустелі жорстоких суспільних законів. Проте, в кінці кожного тунелю з’являється світло і це світло завжди присутнє в кожній Книзі життя, на сторінках вічного, як цей світ, манускрипту.