«- Здається, Пікάссо казав: головне

в мистецтві не „про що“. І навіть

не „як“.              Головне - „хто“!»

Документальна література, мемуаристика, щоденники і похідні від них сьогодні домінують в літературному процесі. Гадають, що жанр документалістики врятує ідею літератури. Не знаю, не впевнений. Сьогодні усе вʼязне в приватизованому, навіть не приватному,  субʼєктивізмі й химерному корпоратизмі. Зрозуміти, за яким принципом обʼєднуються, можна, пояснити трудно.

Врятує літературу не жанр, не вид, лише автор. Зрештою, його порятунок є лише його і досвід, яким він готовий поділитися, - суть мертвий. Не працюють правила, ламаються схеми, здригається в передсмертному конанні традиція.

Що ж робити бідній літературі? Дай авторові гроші, - або зіпʼється, або лишиться берега й кинеться у вир пристрастей та інстинктів. «Хоч круть, хоч верть, все одно знайдеш у черепочку ґулю з маком». Сумно, панове? Ні. Реальність є такою, якою її хоче бачити міфічна більшість. А міфічна більшість ніколи не приведе до Землі Обітованої, лише до Апокаліпси.

І все ж, - мемуарна проза і її автор Павло Вольвач. Пригадую, як наприкінці 90-х Василь Слапчук переконував мене, аби я прочитав поета із Запоріжжя, а написати сам захочу. Невдовзі отримав листа і з десяток книжечок невиразного оформлення під назвою «Маргінес». Книжка зачепила. Не скажу вразила, аж так не памʼятаю. Але зачепила. «Кров зухвала» - вже київського розливу насторожила, а «Бруки і стерні» й «Південний Схід» розчарували. Чому? Вже не пригадую.

Потім був перший роман Вольвача «Кляса» (2003). Я писав відгук, але самого роману не сприйняв. Це був чужий мені світ, він мене дратував цей світ. Напевне, це моє роздратування й відбите у тому давньому відгуку. Двох наступних романів «Хрещатик-Плаза» (2013) і «Сни неофіта» (2017) я не читав. Але читав роздратовані відгуки на них. На якийсь корпоративний шкандаль ці романи здобулися. Багато знайомих Вольвача впізнавало себе в прототипах героїв. Мали би тішитися, років через 50 майбутні дослідники української літератури, якщо такі будуть, докопуватимуться до прототипів, шукатимуть, хто ж стоїть за тим чи инчим героєм.

Між віршами і прозою ще була книжечка перекладів вибраних віршів Володимира Нєкляєва. Перекладачів було троє, Павло Вольвач, Тарас Федюк і Василь Герасимʼюк.  Вольвач виступив також упорядником книжки. Чомусь мені його переклади не сподобалися. Чому? Не скажу. Перечитую книжечку, - все незле. Можливо, якесь моє роздратування лягло в основу того відгуку. Каюся.

Мемуарна проза Павла Вольвача, яку видало видавництво Старого Лева, мене знову зачепила. Навіть не так самі спогади чи люди, які стали обʼєктом спогадових рефлексій автора, як мова і загальний настрóй – людяний і людський настрóй, з іронічними й самоіронічними нутами, моментами жорсткими оцінками.

19 спогадових есеїв з передмовою, з симпатичною, фаховою передмовою Михайла Бриниха, який акцентує на жанровій специфіці книжки: «Було б великим спрощенням означити її жанр як мемуари. «Земля мертвих» - це рідкісний для сучасної української прози кросовер, де автор поєднує нешаблонне літературознавство з автобіографічним нарисом, мандрує не тільки чужими маршрутами, а й власною творчістю, що постала – завдяки чи всупереч – саме цим людям».

 Не маю нічого проти такого визначення. Просто  памʼятаю «врунгелівське»: «Як ви човен назвете, так він і попливе».

Книжка цікава задумом, мовою, втіленням. Вольвач згадує людей, які витворювали його світ чи виповнювали авторський Всесвіт: романтика Йогу і Єгора – з ними повʼязана запорізька вулична юність Вольвача («Йога та інші»; «В дурних ботіночках»); а відтак вже світ літературний – Микола Холодний («Рука, зігнута в лікті»), Валерій Ілля («Людина з виголеними скронями»), Олесь Уляненко («Уляша»), Микола Вінграновський («Дорога сивова»), Павло Загребельний («Намилена трава»)… Зринають постаті російського світу – Ілля Кормильцев («В тєрпком воздухе крікнєт..»), Едік Лімонов («Старий негідник»); українського музичного андеграунду – Василь Гонтарський («Вася»).

Кожний з есеїв має якусь тільки йому притаманну тональність, свій ритм, свою ауру. І все ж, найщемкішим есеєм мені видався есей про Олександру Білинкевич, дружину Миколи Вінграновського («Льо»). Можливо тому, що з такою внутрішньою симпатією, такою не характерною для Вольвача ніжністю розказана історія Жінки, яка повністю розчинилася в чоловікові, якого кохала все життя; Жінки, яка пережила особисту трагедію, що її  таки пізніше вбила (смерть єдиної доньки від першого шлюбу); Жінки, яка гідно пронесла свій хрест, ніколи не жаліючись на долю.

            Ці сюжети не перекажеш. Вони сповнені якогось вольвачівського чару, десь я навіть писав таке:  «Щось є у вольвачевих спогадах-мареннях невловиме елегійно-ностальгійне, "миколовінграновське". Не про вплив чи залежність ідеться. Настрій і настрóй. І мова. Чути її живе дихання. Вольвач підійшов до тієї межі, за якою вже не читання, а смакування».

            Що стосується жорсткості оцінок, то окремі з них зацитую. Не тому, що втішаюся чи поділяю їх, а тому, що ця індивудуальна правда додає розуміння не лише конкретного характеру, але й історичної ситуації:

1. « - Ці саморозпустяться. Ага. Он: Кордун, Дрозд, Мушкетик, - Ілля кивав від «енейного» столу кудись угору, зітхнувши. – У мене таке враження, що вони отам на другому поверсі стоять із постійно відкритими ротами. Тільки залетять десь якісь пʼять долярів – «клац!» - Ілля приклацнув зубами, аж голова йому сіпалась, - клац, і заковтнули дядьки. Як і з друкарнею, що діяшпора достославна передала для письменників, а це шобло-одоробло привласнило і спихнуло наліво за грубі гроші. Мародери, дядьку» («Людина з виголеними скронями»);

2. « - Кордун робит вірші, як роблять черевики або котлети по-київськи. Циніком він був уже тоді, коли ми тільки починали, - бувало, заводив Ілля, прискалюючи око й брижачи чоло. – А той завгосп Григорів ніколи поетом і не був. То суто механістичне письмо. От є в нього віршик про капустяний лист. Так ось, як поет, він на ньому весь і поміщується. Ще й укриється, і загорнеться» ((«Людина з виголеними скронями»);

3. «У сподіваних нових часах, як виявилося, для літератури звужувався простір, а для Холодного, от саме для нього, простору і взагалі не ставало. Хіба, може, ніша труни. Він не втрапляв у новий час, хоч як старався, аж тріскаючи швами старофасонних кльошованих брюк із такими ж старомодноврізаними кишенями» («Рука, зігнута в лікті»);

4. «Чи були ми з Уляном друзями – якщо би раптом це когось зацікавило? Ні. Заднім числом набиватися в друзі я ні до кого не збираюся. Товаришами – так. Ну, добрими приятелями. Після тридцяти взагалі важко втрапити в справжні дружні стосунки, а я Уляна зустрів в тридцять пʼять. Можливі й ревнощі, бор обили ми одне діло. Творчий егоїзм. Занадто ми були задивлені в себе, себесобоюнаповнені – зокрема я. Хоч, попри все, ставилися лодин до одного тепло, це факт» («Уляша»);

5. «- Павличко… Аж стидно» («Дорога сивова»);

6. « - Це ж там десь знімав Параджанов «Тіні..»?

      - Там. Покрав у людей ікони. Я його не люблю. Це така авантюра, той Параджанов. Фальш така» («Дорога сивова»);

Напевне, з тих оцінок, найрізкіше дісталося Павлу Загребельному і одному львівському поету, прізвище якого не назване, але вгадується. Дуже часто Вольвач подає оцінки окремих людей устами своїх героїв. Перевірити такі характеристики сливе неможливо. Тому сприймати їх треба як літературну інтригу, не більше. Хоча, чого гріха таїти, саме такі оцінки й викликають найбільше зацікавлення в читачів.

Але не ці оцінки є найголовнішими в структурі спогадових сюжетів Павла Вольвача. Зринає бажання зафіксувати час і людей, хоча це бажання теж не є категоричним: «"Щось би написати про це..." - пішла колами думка, прикрита неспішною розмовою, бо посвячувати у свої запорозькі спогади-видива я нікого не став, та й мене, думаю, не зрозуміли б. "Написати... Але навіщо? Кому воно потрібне?" Потім мене відволікли, дама з-за сусіднього столика попросила сфотографувати її зі супутником, і додумував я вже пізніше.

Відповіді так і не знайшов.

Та це й не має ніякого значення».

Впродовж розповідей Вольвач декілька разів говорить про себе, як про людину дивного світогляду і бажань. Напевне, саме ця дивакуватість і химерність бажань і дала можливість авторові закарбувати в памʼяті скалки часу і скалки людських доль. А поки таке бажання зринає, про ніяку Землю Мертвих говорити  не будемо. Перефразовуючи Вольвача, скажемо: «Там, де Слово, там смерти нема. Це неважко відчути». На тому стоїмо.