Re: цензії

Степан Процюк належить до авторів, які неймовірно дратують і ваблять водночас. Шизофренічна внутрішня орґанізація цього письменника вимагає відповідного читача, і такий читач, запевняю вас, досі існує. Навіть частіше, ніж можна було би подумати. Інша справа, що більшість із таких читачів, на жаль, не підозрюють, що є читачами взагалі й читачами Процюка зокрема. Орґазм і відчай – це саме та система координат, у якій віддавна мешкає ліричний суб’єкт його параноїдальних віршів, розпачливих шкіців і повістей, не менш знервовано-клінічних романів і оголено-сповідальних есеїв. Це не добре і не погано, друзі, просто така ситуація з цим письменником. Саме в цьому і полягає так званий випадок Процюка, як це я для себе сформулював іще на початку 2000-х років. А сформулювавши, з цікавістю, а іноді з жахом спостерігаю за траєкторією цього руху чи пак польоту. Як почувався письменник у свій ювілейний 2014-й рік, – можна зокрема бачити й за романом «Десятий рядок». Зазирнути в захланну просторінь неприкаяної людської душі, – оце і є найперша мета хворого на всю голову письменника. Саме таким є Процюк. Але є для нього й хороша звістка, і він про це добре знає. Йому не потрібно ходити до лікарів, – будучи письменником у круглому значенні цього слова, – він сам собі лікар. Але не тільки собі, але і своїм читачам. У цьому відмінність хворих письменників від хворих читачів. Десятий рядок – говорите? А чому не шосте відчуття? Чому не десяте небо? Втім, про все своєю чергою. Починаючи, як водиться серед притомних критиків, із композиції; поготів, що розглядаємо тут роман, а не абищо. Втім, пару слів про тему. Як би дико це не звучало, але Процюк сього разу акцентовано замахнувся на родинну історію в трьох поколіннях, маючи за умовний зразок щось на кшталт «Будденброків» (навіть, якщо він про це і не думав, працюючи над романом). Як відомо, підзаголовок роману Томаса Манна вказував на «історію загибелі однієї родини». Саме таку історію занепаду маємо і в романі «Десятий рядок». Зрозуміло, що йдеться не про окремо взяту галицьку родину (хоча і про неї теж), а про виміри нації, яка, потрапивши у специфічну турбулентність націєтворчої ейфорії, одразу після цього перетворюється на суспільство споживання. Цей останній іспит виявляється найскладнішим, наймолодший представник родини скласти його не годен, звідси безкінечний виснажливий декаданс, пов’язаний із неможливістю пристосуватися до радикально нових умов існування. А відтак – і загибель. І вкотре – привид Фройда у якості дурника на панахиді. При цьому варто усвідомлювати, що для виконання місії, яку взяв на себе письменник (говорити суспільству правду), потрібна деяка сміливість. Це було відчутно ще в часи оприлюднення дебютного роману «Інфекція»; останніми роками до специфічної фронди Процюка нібито й звикли, але загадана сміливість, як якість письменницького характеру, потрібна як і раніше. І вона на щастя, на своєму звичному місці. Тому й пише письменник про такі сумні речі, іноді представляючи їх у гіпертрофованому (не без того) вигляді, на відміну від дискурсу гальванізації трупу, який продукує в останніх своїх романах, скажімо, Юрій Винничук.

Композиція роману «Десятий рядок» є, у певному сенсі, традиційною та звичною для Процюка. Він давно вже відмовився від будь-якої лінійности та традиційности, попри те, що залишається одним із найпомітніших ґрунтівців сучасної української прози, – у сенсі, звісно, стилістичному й, почасти, стильовому. Водночас, він є одним із найзапекліших ворогів вітчизняного народництва, як би парадоксально це не звучало. Селянин і робітник померли для його прози, так і не встигнувши народитись. Те саме із інтеліґенцією, – хіба що після видовжених у художньому часі конвульсій. Може статися так, що колись Процюка таки назвуть одним із найбільших революціонерів у літературі нашого часу, принаймні я не буду здивований. Якщо, звичайно, доживу. Привабливість Процюка – у пошуках власної художньої мови. Інша справа, що рівень індивідуальної пародії (очуднення, загострення, оказіональна клініка вставних конструкцій та продукування аж надто невтішних алеґорій) у його прозі (особливо це стосується романістики останніх років) не співпадає із загальним захланним рівнем розуміння літературно-художнього дискурсу. В цьому зокрема сенсі я і говорю про революційність письменника. Ґраматика, – є така думка, – ніколи нікому нічого не вибачає. Стилістику, в такому разі, пропоную вважати чорним трибуналом усіх ідейно-естетичних революцій. І зайве, мабуть, нагадувати, що під час революцій когось неодмінно ставлять до стінки. Але не поспішаймо, пригадаймо для прикладу, що писав Ігор Костецький молодшому за нього Богданові Бойчуку, та даючи пояснення щодо деякої стильової нестравности (sic!) творів достатньо безумного Василя Барки: «Щодо Вашої оцінки Барки не згоден тільки в тому місці, де говорите, що йому варто подбати про більшу простоту образу. Не буде тоді Барки. Це стиль, тобто живе тіло. Знаю, що багатьох ця квітчастість, ця багатоповерховість образу вражає. Але чи її не любити, а чи любити (як от я, наприклад, люблю), справи не міняє, бо це органічний його стиль». Тож можна й Процюка поставити до стінки на догоду примітивному вітчизняному загалові, але не буде після того Процюка, зовсім не буде. Тож не поспішаймо ухвалювати вирок. Утім, повертаємось до роману «Десятий рядок».

Перед читачем розгортається масштабна драма, що охоплює життя трьох поколінь, фокусуючись на приватній історії галицької родини. Якщо найстарший із чоловіків цієї родини, політв’язень Гнат Іванчишин, мріяв про Україну, а середній, доцент Марко Гнатович, – про те, як зберегтися фізично й морально в умовах вічної радянської мерзлоти та продовжити нитку роду («адже народження дітей у сім’ї політично неблагонадійних – ризикована справа»), то наймолодший, Максим, майже ровесник своєї держави, – у своєму молодому житті мріяв про гроші, вкотре й «знову думав про гроші». Коли дід помер, Максим був іще дитиною, але дещо спромігся збагнути: «Багато говорили про діда. Максим зрозумів лише, що його дідусь був героєм. Пам’ятає, ще подумав, що також стане героєм, бо як інакше продовжити те, у що дідусь вірив найбільше?». Але сталося зовсім інакше, й у ліберально-банківську добу Максимові випало замкнути логічний ланцюжок відступів, переступів і поразок своєї родини: «Кажуть, що гроші треба любити, мовляв, вони – найважливіша річ у житті. Але чому в заможних країнах так багато нещасливих, така густа суїцидальна шкала? Чому в радянських концтаборах, де сидів його дідо Гнат, гроші не важили нічого? Чому там люди не лише ламалися, але й гартувалися? Чому воля там коштувала більше, ніж найбільший банківський рахунок?». І тут письменник виводить читача до концептуального розуміння боргу як провини-переступу-зради. У Гната – це очевидно, батьківський борг, у Марка – громадянський (гнітюче відчуття коляборації, членство в компартії й перманентний страх), борг Максима, на позір, найменший та найпростіший («За мірками багатіїв борг Максима був мізерним – всього десять тисяч доларів. Але він не знав, як тепер виплутатися з халепи. Грошей у нього не було»), а до того у нього ще й подружній борг (суспільно не такий значимий, але не менш прикрий), – і це також зав’язаний світ. Ці троє об’єднані у смисловому полі роману чимось на кшталт ідеологеми пропащої сили, яка так любить наш український світ. Та й хіба лише ці троє? Есеїстичні інтонації автора переконливі та верифіковані не лише цим текстом, а й багатьма іншими: «Але ніхто не стає мудрішим. Фізіологічна структура людини не змінюється. Час вивільняється, але майже ніхто не знає, для чого їм стільки часу. Люди постійно метушаться, женучись за заробітками. А може, час – це ілюзія?». Хтозна, може, й ілюзія.

І чи направду треба було кудись іти, як стверджує автор, завершуючи цю романну історію? Адже «навколо були зойки і танці святого Вітта». І ці зойки, й жахливий танок комусь цілковито відібрали життя. І відберуть іще не раз і не одному. Так замикається коло страждань. А у їх епіцентрі – таки насолода. Можливо, навіть не позбавлена хоті, й мені однаково, що ви при цьому подумаєте. Зло – багатолике, і це дуже добре усвідомлює письменник Степан Процюк. Чи не тому його так нав’язливо переслідує в цьому тексті образ Астарти, «богині Венери і Місяця, тієї Діви й Матері, якій приносили в жертву дітей» (З.Герберт)? Він буває наївний у своєму побутовому житті, буває кумедно набурмосений у колі нещадних колеґ і прихильників, але справжній він є лише у своїй патологічно-оголеній творчості. Справжній і логічний, позаяк, не відкриваючи нічого нового, лише впевнено доростає до адекватности літератури як одного з найбільш виповнених та суб’єктивних мистецтв. Адже давно уже сказано, було б лише кому почути: «З жахом ми зрозуміли, що всі ріки історії течуть назад. Зрозуміли тоді, коли вдіяти вже нічого не можна. Інерційний рух, безмежно більший за нас, хоч і витворений нами, пойняв нас своїми плесами, мов непотрібну тріску. Так ми стаємо жертвами своєї історії, своїх діянь, жертвами самих себе. Ми – жертви і водночас – кати. Обоє обезволені, обоє – нещасні. А розпад духовності, призбираної для нас природою, процес згасання людини в людині ми боягузливо звемо історією людського суспільства. Ми ще удаємо, ніби етика нам непотрібна. Але при цьому – бодай деякі з нас – чують за собою кучугури екзистенціяльного страху, провини, гріха. Позаду – вікові злочини, яких уже й не спокутувати. А що попереду?» (В.Стус). Намагається зазирнути до невтішного завтра й Степан Процюк, – справжній і мудрий у власній творчості, – один з небагатьох сьогодні такий серед наших письменників. У випадку Процюка є ще чимало цікавого, але про це уже іншим разом. Безперечно, має рацію Лілія Максименко, коли стверджує: «Склалася ситуація, коли “всенародне” (читай провладне) визнання розминулося зі справжньою літературою». Все правильно, це зокрема й про нього (а ще – про Павла Вольвача, проф. Леоніда Ушкалова, Марка Роберта Стеха й деяких інших достойних людей), але маю таке відчуття, що Процюк у своєму письмі уже переріс принагідну увагу Шевченківського комітету, тому завше пам’ятатиме сказане Еклезіястом: живий собака мудріший за мертвого лева. На цьому можна ставити й крапку.

І, – зовсім уже останнє. Процюк-прозаїк усе ‘дно залишається поетом. Його проза позначена родовою травмою лірики. (Хтось, можливо, здивується, але щойно сказане ще більшою мірою притаманне есеїстиці Процюка, ніж його художній прозі. Відтак, за стильовими параметрами есеїстика Процюка представляється абсолютно неповторним явищем, позаяк майже не корелює з читацькими та конвенційними очікуваннями в царині жанру. Інакше кажучи, в есеїстиці Процюка забагато поезії. Це не добре і не погано, але так уже є). В принципі, його випадок анітрохи не ориґінальний, і давно вже описаний Уельбеком, який виходив із власного клінічного досвіду: «Шануйте філософів, але не наслідуйте їх; ваш напрямок інший. Він невід’ємний від неврозу. Шляхи поезії та неврозу перетинаються і найчастіше на останньому етапі з’єднуються, – поетичний струмінь майже неминуче розчиняється у кривавому потоці неврозу. Але вибору у вас немає. Іншої стежки також. Постійна праця зі своїми нав’язливими ідеями й станами врешті-решт доконає вас, перетворить на недієздатну руїну, переслідувану тривогою або спустошувану апатією. Але, повторюю, іншої стежки немає. Ви повинні сягнути критичної межі. Увійти в смертельний віраж. І створити кілька віршів іще до того, як розіб’єтесь об землю. На мить вам відкриються несосвітенні овиди. Кожна велика пристрасть провадить у вічність». Коротко прокоментую: оці «несосвітенні овиди», які відкриваються хіба що на мить, і є бажаною точкою кипіння свідомости мистця, своєрідним орґазмом, заради якого й триває життя письменника (хоча більшість із них ніколи в цьому не зізнаються). Втім, решту їхнього життя, ясна річ, виповнює відчай – чорний, глибокий і безпросвітний, – про це вони також знають, але воліють не говорити. Відтак, з’являється привід подумати і помовчати. («Вершини й низини були далеко – і поруч. Їх важко розрізняти смертному, бо ніколи не знаєш, де опинишся»). Біля книг С.Процюка завше буває про що помовчати. Особливо ж, у цьому випадку, який можна означити як реквієм за Галичиною.

2015 р., м. Вінниця