Ім’я Марії Ткачівської відоме в українському літературному світі, та по-особливому «своєю» її вважають у родині коронаційній. Протягом кількох років вона виборювала коронаційні відзнаки й щоразу, що цікаво, – у різних жанрових категоріях. Приміром, у 2007 році вона отримала диплом, себто увійшла до десятки фіналістів конкурсу, за роман «Тримай мене, ковзанко», у 2012-му – диплом у номінації «Прозові твори для дітей» за роман «Обережно, діти!», а в 2014-му – диплом у номінації «Пісенна лірика». У 2015-му в номінації «Кіносценарії» виборола спеціальну відзнаку за кращий короткометражний анімаційний фільм. 

І якщо взяти до уваги творчий доробок авторки, а це – поетичні збірки, коротка проза, авторські афоризми, німецькомовні есеї, романи, – то можна впевнено сказати, що перед нами письменниця, яка працює в різних літературних жанрах. При тому, що Марія Ткачівська є ще й кандидаткою філологічних наук, перекладачкою, завідувачкою кафедри іноземних мов і перекладу Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. 

Часто запорукою добрих текстів є досвід самого письменника. Біографія Марії Ткачівської теж насичена й цікава. Свого часу вона працювала в школі-інтернаті, тож, цілком імовірно, що, пишучи соціально-побутовий роман «Голос перепілки» («КСД», 2018) про сироту Мартина з гірського села, авторка згадувала колишніх вихованців та місця, пов’язані з молодістю. Іронічний роман «Я і мій Дон Жуан» («Український пріоритет», 2019) народився з образу студентки, котра вразила викладачку тим, як легко і з гумором ставиться до серйозних викликів дорослого життя. Навчання в Берліні, закордонні відрядження та подорожі дали письменниці знання про життя іноземців, тому побут і повсякдення португальців, іспанців та італійців у романі «Тримай мене, ковзанко» зображено виразно, переконливо та з увагою до деталей. 

«Тримай мене, ковзанко» – перший соціальний роман Марії Ткачівської і, попри зображені в ньому події десь п’ятнадцятилітньої давності, він не втрачає актуальності, про що свідчить, зокрема, його перевидання через десять років. Народився твір із кількахвилинної розповіді реальної людини. Письменниці цього вистачило, аби написати складний за тематикою – заробітчанство і життя українців в еміграції – текст. На основі історії Соломії Сливоцької, головної героїні роману, авторка зображує слизьке і болюче при падіннях життя, схоже на ковзанку.

Добре, коли поруч є хтось або щось, за що можна вдержатись на хиткій ковзанці. Перш, ніж наловчишся справлятися з льодом так, що сама для когось станеш підтримкою. У цьому – ключова ідея роману. 

За сюжетом, життя в західноукраїнському містечку Соломію не балувало змалку. З матір’ю стосунки не склалися через вітчима, тож дівчина жила з бабусею, яку вважала найближчою людиною і яку, на жаль, втратила. Бабуся залишила внучці і будинок, і саморобний записник із порадами, які стали для Соломії головною підтримкою на всі випадки життя. Надто, коли дівчині тяжко, вона знаходить у бабусиних нотатках те важливе, що, ніби саме «повітря», допомагає їй дихати й жити.

Щоденник із порадами (іноді надто залітературеними як для літньої пані та дидактично-стереотипними, як от «Розпач – це слабкість! Випрям плечі, підведи голову!», чи «Якщо хочеш того, чого не можеш собі дозволити, заборони собі хотіти») є водночас образом родинної тяглості, єднання поколінь, ниткою пам’яті, що зв’язує минуле з майбутнім людини, є її опертям. Знати, що ти пов´язаний (а коли точно, то обв’язаний) ниткою з любові, турботи й доброти своїх предків – це почуватися впевненіше та безпечніше, особливо, коли втрачаєш рівновагу на складній життєвій дорозі. Це – одна з головних думок твору.   

Уперше Соломія послизнулась, коли закохалась в одруженого чоловіка та ще й бабія. Вдруге, коли кинулась піклуватися про нього після операції. Втретє, коли прийняла Андрія (ім’я персонажа) жити до себе по тому, як дружина його вигнала. Однак і це – не остаточна зав’язка роману.

Соломія влаштовується на роботу заступницею головного редактора газети, туди ж прилаштовує Андрія. Новоспечене подружжя робить першу сімейну покупку – автівку, організовує вечірки з друзями і навіть дозволяє собі негласну хатню робітницю. Наталія Ковінька – Соломіїна подруга дитинства, яка втекла з Португалії, де була на заробітках і замужем. Їй немає де жити, бо «старенький батьківський дім вона продала після одруження з Домінґо», тож Соломія дозволила жінці з двома дітьми оселитись у її поки «бездітному» домі. 

Виявиться, що Соломія, за визначенням її гострої на язик подруги Оксани, «пригріла змію»: Наталя не лише закрутить шури-мури з Андрієм, а й із шеф-редактором, тож займе Соломіїне місце заступниці, ще й з Андрієвою поміччю візьме кредитну позику, заклавши в банк «бабусин» будинок. Соломії нічого не лишається, як їхати за кордон, аби заробити грошей і викупити власний будинок. Відтак перед героїнею простягаються слизькі дороги вже поза домом і без будь-якої підтримки чоловіка: гультіпака Андрій повіявся манівцями навіть по закордонню.

Питання невиправданої довіри, надмірної наївності, невміння відмовляти й відвойовувати своє; у чому дошкульність таких позитивних, на перший погляд, людських якостей; чи можливо уникнути підступності близького оточення, – на цьому акцентується увага читача не менш гостро, як на проблематиці українського заробітчанства, працевлаштування закордоном, зокрема жінками.    

Соломія пізнала «пекло», гаруючи на португальських плантаціях, звідки втекла через домагання господаря. Далі на неї чекала хвороба й мешкання без легальних документів у готелі іспанського міста Малага, романтична зустріч та автоподорожі з пристрасним і теж побитим долею музикантом Пабло й навіть замислення, чи не залишитися з ним назавжди. На думку авторки чи, точніше, головної героїні, «біда і щастя не мають батьківщини й не знають кордонів». 

Після короткого повернення в Україну, зустрічей із «старими» друзями, які потверджують Соломії свою вірність та відданість (показова противага негативним персонажам), жінка відправляється на заробітки до Італії. Там вона вкотре пізнає «пекло», працюючи служницею міланських сеньйор, тож, коли постає вибір: лишатися з ними чи доглядати за паралізованою божевільною, заробітчанка обирає друге. І, на диво, не прогадує: згадуючи рідну бабусю й поринувши в світло дитинства, Соломія винаходить власний спосіб спілкування з немічною старою: за допомогою тіней та жестів. 

Після певних перипетій жінка опиняється на фабриці заможного вдівця, сеньйора Фредеріко. Із прибиральниці, мов за чарівним сценарієм про Попелюшку, українка перетворюється на кохану дружину, люблячу матір його дітей і, нарешті, віднаходить дім. Доволі нетипове розв’язання головного конфлікту, що рухав сюжетом: після безлічі «митарств» ради порятунку бабусиного дому, Соломія оселяється на чужині. Отже, дім для неї – поняття метафоричне. Жінка, яка «найбільше боялася самотності», насамперед шукала дому для серця й душі.

Коли читач готується видихнути й порадіти за «страждальницю» Соломію, як життя знову звалює її з ніг, пославши чергове випробування, пов’язане з Фредеріко. Допомогти йому здатна лише Соломія. Ризикуючи життям, вона рішуче «йде у бій» і виграє. «Бо в того, хто вміє любити, ніколи не холоне серце».

Цей роман – не про суцільне «пекло», як може здатися. Авторка проводить читачеві цілі екскурсії туристичними місцинами південної Іспанії, запрошує станцювати фламенко, насититися паельєю, скуштувати малаги; прокататися «зміїстими дорогами італійського чобота», побувати в Тоскані, підгледіти за тим, як «Фредеріко вкладав Соломію на ложе», «стелив їй постелю із сонця своєї душі, із світла своїх очей, руками їхньої долі». Цілковита поезія в мовній подачі романтичних сцен! 

Щоправда, як саме зароджувалися стосунки цих двох (окрім того, що Соломія знайшла підхід до дітей Фредеріко), психологізму й мотивації італійця, на жаль, не розкрито. Замість читати про посиденьки багатійок у домі Фредеріко та їхні поверхневі балачки про цуциків і золоті ланцюжки для тварин «за десять тисяч євро», що жодним чином не впливає на розвиток сюжету чи розкриття характеристик головних персонажів, хотілося б сягнути глибини саме побудови стосунків між такими різними за статусом і країною походження людьми.     

Часом у тексті «ріжуть вухо» зменшувально-пестливі слова, як от «ховаючи книжечку під светрик», «задубілими пальчиками», «у тоненькому ситцевому платті» та «заїжджені» мовні вирази на кшталт «скрутилася калачиком», «смолянисте волосся», «ложа пристрасті». Крім цього, роман перенасичений афористичними висловлюваннями і це є відчутним його недоліком. «Метати» афоризмами міг один, але – не кожен (!) персонаж. Ними обтяжені щоденникові записи Соломії та її бабусі, авторська розповідь та діалоги. Коли афоризмами заговорили Пабло і старший син сеньйора Фредеріко Валеріо, який вирізнявся грубістю та «проблемною» поведінкою, тоді з’явився незаперечний висновок – із цим у тексті сильний перебір.  

На загал, завдяки «Коронації слова» список «емігрантської» прози, що її творять такі аксакали-оповідачі, як Василь Махно, Надія Мориквас, Наталка Сняданко, Оксана Луцишина, поповнив і реалістичний роман про українських заробітчан Марії Ткачівської. На відміну від, скажімо, теж коронованого роману Наталки Доляк «Заплакана Європа», де героїня прагне передусім повернутися додому, цього разу українка віднаходить дім на чужині. Доказ того, що жодна доля не є повторною, і, як всякий лід навесні розтає, так і людина, що здатна боротися за щастя, урешті його отримує.

Роман буде цікавий тим, кого приваблюють карколомні сюжети, деталізовані описи закордоння та мудрість і максими українського штибу.