Вона є  авторкою майже двох десятків книжок великої та малої прози, котрі  отримали  визнання масового читача й без жодного перебільшення стали бестселерами. Як переконливо свідчить непідкупна пані статистика бібліотечних записів, за кількістю читачів  Ніна Фіалко майже наздогнала Агату Крісті, котра, як можна пожартувати,  набула шаленої популярності  набагато раніше за нашу землячку!

На мою думку, головні ознаки  романного письма Ніни Фіалко –  креативна уява і талант оповідачки, що живляться багатим життєвим досвідом,  і як бонус – міцний прагматичний інтелект.  І також варто пам´ятати про те, що можна набути досвід, розвинути художній смак і уяву, проте якщо не вмієш працювати, то нічого вартісного не вийде. Бо романна проза – це важка праця. Романи письменниці, як правило,  побудовані на матеріалі пострадянської дійсності, де майстерно переплетені  приватні спогади і розповіді інших людей, реальні та сфантазовані події й факти. Втім,  літературні герої волею пера письменниці наділені   власними правдивими  історіями, а щирість тут – велика цінність, адже в сучасному світі багато речей  перебувають, на жаль, по той бік нормальних людських емоцій. Зазвичай я не переповідаю сюжетні перипетії книг, які рецензую. Не буду цього робити й тепер. (Зараз модним став термін «спойлер», що відносно до нашої теми має значення   передчасно розкритої інформації, яка псує враження від книги  і руйнує її інтригу, ну й відповідно, це особа, яка цю інформацію  розкрила). 

У новому романі «Колискова для Софі»,  що нещодавно вийшов  друком у знаному харківському видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля», письменниця конструює  мелодраматичний сюжет на основі складних життєвих історій двох подруг, товаришок по життю, детально  розповідаючи й про решту їхніх родичів, коханих, супутників, колег, друзів, ворогів тощо (усього я нарахувала кілька десятків персонажів). Головна  інтрига  містить авантюрні ( від aventure – пригода) ходи, побудовані   на оригінальній темі,  що  поки є ексклюзивною у сучасній  літературі.  Це – тема  сурогатного материнства.  Мало хто знає про те, що у світі цей бізнес заборонений, та в Україні він поки що процвітає, і  цей факт, на думку небайдужої письменниці, становить жорстку морально-етичну суспільну проблему. Проте,   роман Ніни Фіалко – не публіцистика (хоча авторські вставки, окрім цілком виправданого довідкового характеру, мають яскравий присмак інвективи); це – белетристика, тобто художня проза, що трансформує і відчутно перетворює  колізії гострої суспільної тематики на захоплюючий і зрозумілий широкому читацькому загалові продукт. Авторка не бачить потреби у багатошарових психологічних   ускладненнях, вона чітко розмежовує добро і зло, добре розуміючи, що читач її книг очікує зрозумілих оповідей і сенсів. Але  прошу уваги:  певна доступність її текстів свідчить не так про простоту оповідної манери як такої, як про плинність і мінливість її персонажів, представників звичайного людського збіговиська  homo sapiens, їх поглядів і поведінки залежно від обставин та інших суб’єктивно-об’єктивних чинників. 

Погляд письменниці на речі змінюється залежно від кута зору, з якого вона дивиться  на ці чинники й   реагує відповідно до ситуації, що склалася в даний момент часу, в певному місті, з різними персонажами. Створені авторкою портрети людей  мають конкретні ознаки-пояснення тої складної реальності, в якій їм випало жити: «…Степанові, як безногому і власникові однієї медалі, доручили очолити колгосп. Як же він потім дякував долі, що війна забрала ногу, але дала можливість володарювати над людьми. Люди переповідали, що такого жорстокого голови колгоспу в них досі не було», «–Мамо, не вивертайте кожуха! Дитина приїхала з далекої дороги, а ви замість того, щоб рихтувати на стіл, згадуєте, коли баба дівкою була. Вчіться хоч своїх прощати! – Я тільки те й роблю, що всім забуваю… - стишилась бабуся й почовгала до кухні», «Чоловік середнього зросту мав спортивну виправку, тож міг бути з тих, хто бігає ранками. Зауважила високе чоло і коротку подзьобану сивиною стрижку». Максимальна точність  за мінімуму виразних засобів!                       

Важлива  риса прозових текстів Ніни Фіалко – упізнаваність (не плутати із вторинністю). Стилістика авторської мови помітно малометафорична, не вельми вибаглива. Письменниця без особливих гризот може бути еклектичною, навіть банальною, але, парадокс –  не в сенсі,  що нецікавою!  Навпаки, її ощадлива спрощеність  сприймається природно й органічно, бо ви завжди можете відгадати, яка подія, думка чи намір криються за тим чи іншим висловом: «вилами по воді писано… знала, що ці балачки, як горохом о стіну, але вірила, що крапля і камінь точить…  голодній кумі просо на умі… коваль коня кує, а жаба лапу і собі підставляє…   мамі будеш коники викидати,  а зі мною поводься чемно… хату нібі янголи перелетіли».

На сторінках нового роману нашої авторки читач поринає у карколомні ситуації, в які потрапляють головні й супутні персонажі: ситуації жорстокі, непередбачувані, трагічні. Але й про них письменниця знаходить тональність говорити   з майже непомітним гумором людини, котра багато бачила, всіх може зрозуміти  і нікого не осуджує: «…щоб відірвати хоч щось від великого колгоспного пирога, Микола пригнав у подвір’я трактор, хоч не знав, навіщо він йому. Дерибан майна відбувавсь у вузькому колі посадовців і настільки швидко, що прості селяни довідалися про банкрутство колгоспу  тільки тоді, коли вже не було чого ділити»; «Поки журавель у небі, треба ще міцно тримати синицю в руках»;  «В селі лише з десяток мужиків і ті п’яні»; « – Підеш ловити економічних злочинців. – Де це вони взялися у злиденній країні – посміхнувся Данило. – Ти й правда засидівся в тилу. Раз партія наказує – треба знаходити».

Одна з головних принад, принаймні для мене:   авторка з її   думками і досвідом сприйняттям світу  залишається найголовнішою серед  персонажів,  створених власною уявою. Майстерно, але невідчепно письменниця вкладає саму себе у  мудрі гноми своїх героїв: «У звичний плин життя, до якого люди звикають, часто втручається Боже провидіння і перевертає все з ніг на голову»; «Минуле – важкий тягар, який волочиться за тобою і постійно нагадує про себе»;  «Кожен з нас п’є свою чашу, а що в неї налито, знає лише Бог…»; «Згодом переконалася, що більшості людей абсолютно байдуже до навколишнього світу. Кожен борсається у своєму болоті й лише деколи оглядається , чи його багно не густіше, ніж в інших»; «Безвихідь заганяє людину в глухий кут і щоб вийти з нього, вона, побачивши найяскравіший промінчик світла, бездумно йде на нього, не переконавшись, чи він безпечний…».

Дозволю собі принагідно  спрогнозувати:  читачі неодмінно полюблять новий  роман Ніни Фіалко, бо за всіма складнощами реалістичних ситуацій, за неприхованою конкретикою зла у всіх його можливих подобах і втіленнях, роман  випромінює позитивну енергетику, а живиться цей позитив любов’ю авторки як до своїх героїв, так і до своїх вірних читачів.  В якомусь сенсі, це ознаки   розважальної літератури, але після того, як ти це прочитаєш і розважишся, кілька ночей не спиш!  Окрім зрозумілої цікавості – а що далі? – життєві історії, котрі розказані в романі, виконують  функцію заспокоєння через  пояснення і роз’яснення смислу речей, тобто, психологічно-терапевтичну.  Це  ставить читача   у певний контекст і він, читач, теж долучається до виконання  певних ролей, щось на кшталт навчання через навіювання –  те, що завжди робила й робить добра проза, і насправді -   цього дуже треба!