Тернопільську письменницю Ніну Фіалко знають в Україні  здебільшого як авторку  романів. Їх у неї вже одинадцять. Написаних книг – вісімнадцять. За останнє десятиріччя у пані Ніни  сформувалось своє коло читачів, які уважно слідкують за її письменницьким впевненим поступом, очікуючи на нові твори. Зрозуміло, що авторку це не просто надихає до пошуків несподіваних сюжетів, а й є доброю наснагою до написання нових книг. Працелюбства письменниці не позичати: тож торік її творчий куферок поповнився новою книгою із новим жанровим змістом: соціально-побутові повісті, оповідання, новели.  Назві книги послугувала перша у виданні повість «Нерівний шлюб». Авторка взялась за нелегку тему: здебільшого про це люблять поговорити, але не писати. Мова про вплив чаклунських дій на людську свідомість. В основі твору невтішна історія однієї родини, яка відбувається на тлі розпаду Радянського Союзу, відповідно – економічної руйнації, соціального занепаду. До слова. Про цей історичний пласт багато аналітики можна почерпнути у попередньому романі письменниці «Холодний вітер перемін». У всіх її творах завжди ретельно прописані події, які стоять в основі сюжетних ліній.

Подружжя Ксені і Михайла – класична сім’я з минулого сторіччя. Епоха, коли закладався основний фундамент для майбутньої руйнації колиски української нації – села. Вже тоді малим дітям батьки свідомо навіювали руйнівне програмування: будеш погано вчитися – крутитимеш в колгоспі коровам хвости. Праця селянина всіляко принижувалась, нівелювалась, а що вже казати про рідну мову. Жити в «городі» було мрією чи не всіх молодих людей. Сільський хлопець Михайло після закінчення технікуму опиняється у місті на заводі, тут знайомиться зі своєю майбутньою дружиною. І коли  згодом народжується син Тарас, з фанатизмом опікуються ним все своє життя, бо ж: «Синок підріс і йому мусимо вищу освіту дати, щоб не працював так важко, як ми з тобою». А далі всі дії за класичною схемою: зібрати синові гроші на квартиру, на автомобіль, прилаштувати на роботу, вибрати невістку (останнє не вдалося)... Ніна Фіалко, майстерно виписуючи образи і характери головних героїв (сестра Тася), вміє ненав’язливо «достукатись» до сердець читачів, і тоді врапт приходить несподіване усвідомлення – так робити не можна, так виховувати не треба, такі дії можуть призвести до неминучої біди.  

Зазвичай творам Ніни Фіалко не притаманний символізм. Однак несподівано у «Нерівному шлюбі» вона вкладає у вуста одного з героїв (батько Тараса) фразу про «крила»: «Не сміши! Ми не можемо розправити крила, бо сидимо на валізах. Набридло жити у невизначеності». Саме це приземлене «крилате» бажання про власне окреме житло і губить згодом цілісність згаданої сім’ї. Бо всі енергетичні «потоки» і помисли повсякчас були спрямовані тільки на матеріальний аспект. Звідси й «ростуть» хибні уявлення головних героїв про істинні сімейні цінності. Нав’язаний Союзом словесний штамп, який згодом став крилатим, про те, що «з милим рай і в курені» – вже не спрацьовував. «Чоловік (Михайло) відійшов у засвіти і підрізав крила не тільки Ксені». Коли людина живе лишень матеріальним світом, її «духовне» серце замулюється… І тоді подібне притягує подібне. Так сталося і у випадку із сином Тарасом. Потрапивши під вплив доньки сільської знахарки, одружується з нею…

У цій повістині авторка сміливо, але делікатно торкається питання віри. Погодьтесь, чимало людей живе сьогодні за принципом (та й жили!): «Поки грім не гряне, чоловік не перехреститься». Дуже часто люди не хочуть нести елементарної відповідальності за скоєне, одночасно вимагаючи від інших «Божої кари». В одному з діалогів читаємо: «Наші батьки були комсомольцями і запеклими атеїстами, може, вони щось скоїли, навіть не підозрюючи, що за їхні діяння мають відповісти онуки і правнуки. Проте, не нам їх судити… Вони сліпо вірили своїм керманичам і надіялися, що все роблять правильно».

«Тася замовила великий хліб у господині, яка ходила по весіллях і добре знала тутешні звичаї. З хліба починалося все, пов’язане зі створенням нової сім’ї, і закінчувалося ним, коли людину проводжали на вічний спочинок» –  ще одне вкраплення у текст сакрального символу. Дотримуючись звичаєвої ритуальності (хліб – як предмет), одна з головних героїнь не надає значення хлібу духовному. А матеріальне й духовне мають заповнювати життєвий простір людини в однаковій мірі. Лише так вона буде щасливою у всьому. Про це розумієш, коли гортаєш сторінки центрального твору Ніни Фіалко – повістини «Нерівний шлюб». Підсилюючи емоційні та психологічні стани своїх героїв, авторка вписує у тло тексту відповідного штибу фразеологізми: виносити сміття з хати, мозолити очі, підливати масла у вогонь, серце кров’ю обливається, не опускати руки; прислів’я – ніхто не відає, як хто обідає, вискочила, мов Пилип з конопель, чужу біду руками розведу, а в своїй кінця не бачу тощо.

Зануривши очі у читання наступної повісті «Брат за брата», на думку спали поетичні рядки Василя Симоненка: «Сини, сини! Барометри кирпаті!» (у самої двоє синів). Діти «мають здатність» виростати – дорослішати, додавати у життєвий простір батьків ще більше хвилювань і турбот, аніж це було у проминулому дитинстві. Ніна Фіалко з тих авторів, які не ідеалізують головних героїв своїх творів. Вони в неї такі як є, надто правдиві і живі: без особливих прикрас і сюсюкань. З одним із таких відбувається цікаве «роздвоєння». Мова про Романа Завиднюка, студента фінансово-економічного університету. З перших рядків Роман викликає неабияку прихильність, адже добровільно записується до війська. Однак згодом у читача з’являється до нього негативне ставлення, коли стає відомо, що одна із студенток під час випадкової зустрічі з ним у компанії друзів… вагітніє, оскільки хлопець, коли вони залишились наодинці, взяв її силою.

Письменник завжди має шанс моделювати сюжет так, як йому забагнеться. І він має на це право. Запропонований сюжет у згаданій повісті вражає карколомністю і насиченістю подій, таких, на які читач у процесі чтива навіть не сподівається. Перед нашими очима постають спантеличені батьки-педагоги (а що люди скажуть?), бабуся, яка вражає мудрістю («Ще не бачила тієї жінки, а вже співчувала, ставлячи себе на її місце»), брат Максим («… проймався довірою до неї і був переконаний, що в такій душі не можуть гніздитися злі наміри. Кілька годин невимушеної бесіди зблизили обох і було відчуття, що вони знаються давно»). Окремо про Олексія – батька Романа: гідний приклад розсудливої чоловічої підтримки і людяності. Усупереч загальноприйнятним «канонам», реагує дуже правильно: «Ми вас виховували бути людьми у будь-якій ситуації. Я гадаю, що ми не залишимо в біді дівчину і нашого онука». Зрештою, так воно й сталося. Забігаючи наперед, лиш скажу, фінал щасливий, як в індійському кіно. В Оленку закохується рідний брат Романа Максим, між ними спалахує справжнє кохання, таке, якого не було у Романа. Порозуміння між братами і батьками дозволяє читачам розслабитися і полегшено зітхнути. До слова. Зовсім іншою була реакція у подібній ситуації в іншого героя і в іншому творі – батька Романа («Свекруха – не родина, невістка – не дитина»): «Я казав тобі, Зосю, що цей бугай (про сина) пошляється і баби почнуть дітей до нас зносити…». Різні типажі, різні характери, різні світогляди, різні наслідки.

Письмо Ніни Фіалко читається легко і… швидко. Саме за цю легкість і простоту у сприйнятті написаного, у тернопільської письменниці багато поціновувачів, які живуть в різних куточках нашої держави.

Негативні думки, осудження інших, гнів, образи отруюють не лише розум, а й душу і тіло. Про порушення загальнолюдських моральних принципів головними героями у своїх діях, йдеться практично у всіх творах цієї книги. Ніна Фіалко, як вправний слідчий, виводить заподіяне зло на поверхню і читач опиняється перед несподіваними наслідками й усвідомленням простої, але правдивої істини: що посієш, те й пожнеш. Яка дія, такий і результат. Заподіяне комусь зло рано чи пізно нікуди не щезає. Воно, як той бумеранг, кажуть на сході, облетить довкола планети і все одно повернеться назад, і вп’ється кривдникові у спину. Що ми і спостерігаємо в оповіданнях «За ким тюрма плаче?», «Ленінопад», «Помста за печерицю»…

Людська заздрість не має меж, це жахлива енергетична недуга, це той самий рак, який пускає метастази на рівні свідомості і підсвідомості і руйнує невдовзі фізичне тіло людини. Це той «тонкий» момент, коли лікарі не можуть встановити правильний діагноз. Але ж спробуйте сказати комусь прямісінько у вічі про цю його заздрісну ваду… Та й ще ніхто у світі не зумів винайти пігулки від «душевних» хвороб. В оповіданні «Свекруха – не родина, невістка – не дитина», де «Подружжя складало копійку до копійки, щоби двох синів вивести в люди», авторка не вдається до особливого моралізаторства, вона просто констатує факт. А факти, як відомо – річ уперта: надмірна батьківська любов тільки розбещує ще не зміцнену і сформовану свідомість маленьких дітей, вона сіє в них невидимі зерна нелюбові до інших, неповаги, недоброзичливості, невдячності, немилосердності і ще багато-багато інших «не». «Зазвичай заздрісники бачать лише кінцевий результат важкої праці, а не зважають на зусилля людини». Дочитавши оповідання до останнього речення, мою душу огорнув невимовний сум, я відчула самотність і безвихідь старенької Зосі і мені реально стиснулося серце…

В «Обманутих надіях» письменниця детально виписує історію «зародження материнського егоїзму» і чим це обертається у подальшому житті для дитини. Така собі своєрідна «покрокова» інструкція, тільки з іншого боку –  навпаки: як не чинити, щоб не перетворитись на Гафію і не скалічити життя власної дитини. Класична материнська любов – «сліпа», вона все віддасть і принесе себе в жертву, аби тільки її дитина була щаслива.  Але не у випадку з Гафією, яка робить все задля того, аби  її донька залишалась тільки біля неї і доглядала  до останнього подиху. Тема кохання, відтак – зламаних доль у «Журавлиному ключі» (з великим оптимістичним надихом), і зовсім навпаки – у «Листі із минулого». «Журавлиний ключ» – це не просто птахи в небі, це утаємничений ключик до двох закоханих сердець, які знаходять одне одного через кілька десятиріч. І де? У тридцятикілометровій Чорнобильській зоні, зоні відчуження! Разом із відродженням світлих почуттів з’являються й інші: «Вони вірили, попри всі застереження вчених, незабаром повернуться на вітцівську землю, бо їх, як і журавлів, кличе батьківщина. Забруднена територія поступово оздоровлюється. Світова наука на місці не стоїть і вчені неодмінно знайдуть ліки від хвороби, спричиненої цією великою екологічною катастрофою. Головне – навчитися берегти і шанувати те, чим нас наділив Господь».

Одне з оповідань «Здолати все» має присвяту Ользі Береговій із Хмельниччини, яка через нещасний випадок позбулась… ніг. Пройнявшись долею цієї жінки, починаєш цінувати кожну секунду свого життя і… не нарікати на труднощі, без яких (в принципі) воно й не можливе. Тема заробітчанства – це та ключова тема, яка найбільше присутня у творчості тернопільської письменниці. Знайшла вона своє відлуння й у цьому виданні. Після її «Американської мрії», де за океаном «Розмови – лише про роботу і гроші. Українці – вільні люди, тому важко звикають до чітких правил» – не треба особливо переконувати когось ставати патріотом рідної землі. Треба дати прочитати згадане оповідання: «Не стало між ними тієї щирості у спілкуванні, яка панувала колись у родині. Ніби забули, що жити треба сьогодні. Піклуватися одне про одного треба також нині, бо завтра може не настати. Робота стояла на першому місці». Ніде правди діти, українська ментальність відрізняється від тих, хто населяє американський континент. Якщо у нас «батьківська хата, немов колиска, зігріває теплом і ніжністю, турботою і добром», то за океаном «Багато американців живуть все життя в орендованих оселях, які не прив’язують людину до одного міста. Їх цікавить лише вигідна робота, тому без жалю вони змінюють місце проживання. А українці в першу чергу тягнуться купити житло, а потім за сотні кілометрів їздять щодня на роботу». Пані Ніна навіть не підозрює, яку розкішну тему «подарувала» у цьому абзаці тим, хто працює в етно-публіцистиці: цілина, непочатий край.

В окремий розділ згруповані «Містичні оповідання та новели». Авторка із сарказмом та іронією, які притаманні тільки її характеру і стилю, сміливо «пройшлася» по «Магах та ворожках», якими й справді сьогодні запруднене наше місто, та й не тільки воно. Викриваючи при цьому їхній шахрайський спосіб життя та присутнє для них ошуканство у ставленні до інших.

Кожна епоха має свої плюси і мінуси, своїх геніїв і своїх недоброзичливців, своїх поетів і прозаїків. Так само і людина – вона має своє середовище, у якому право вибору (у будь-якій ситуації) залишається тільки за нею. Але ж якби людство пам’ятало, що Бог не є джерелом хвороб, страждань і горя! Він тільки  Автор законів, порушення яких обов’язково призведе до страждань і мук. Ось про ці «порушення» і пише тернопільська письменниця Ніна Фіалко, «черпаючи» сюжети із життєвих історій, яких довкола – море, й акцентуючи увагу на головному: «Не висміюй, не оплакуй і не засуджуй людських учинків, а спробуй їх зрозуміти» (за Спінозою) .