Давно помічено, що у часи суспільних та культурних криз читачі починають порівняно більше цікавитися  документальною та мемуарною літературою, щоденниковою прозою тощо.  Тема, яку задає назва роману –  це спроба намалювати картини «холодних» перемін на зламі епохи переходу від комунізму до капіталізму, в яку нам з вами випало жити,  через призму буття звичайної пересічної родини. Фоном оповіді слугує  історія міста  Тернополя, що  канула в Лету. Проте, ще залишилися люди, котрі цю історію творили, виросли нові покоління тернополян – їхніх нащадків.  І не їхня вина, що все сталося не так, як мріялося. Образ міста  постає як образ часу, коли через спогади минуле пов’язане   із  сьогоденням.   Час –  нематеріальна субстанція, але у романі  він втілений у характерні деталі: місто, люди, події начиняються матеріальними рисами і отримують змістовну глибину.  Ось що пише авторка про великий промисловий гігант – бавовняний комбінат: «У Тернополі наприкінці шістдесятих років двадцятого століття престижнішого підприємства не було… Швидкими темпами зводили не тільки виробничі цехи, а й гуртожитки, магазини й заклади громадського харчування… дивувало лише, чому комбінат для переробки бавовни побудували так далеко від республік Середньої Азії, де її вирощували… Дивувало, що добробут людей зростав, гроші в кожного накопичувалися, а витратити їх не було на що. В їдальнях і магазинах на території комбінату стояли постійні черги. Всі прагнули купити до свят м’яса, яєць і ковбаси. За горошком і майонезом до традиційного «олів’є” ледь не билися». Як бачимо, художній текст постає нагадуванням, своєрідним зрізом часу, з усіма його прикметами, відтінками й фрагментами  життя самої письменниці, що вписані історію міста,  і практично неможливо розділити  перші й другі.

Ніна Фіалко – майстриня лінійної оповіді,  такої собі прямої  художньої манери письма, коли  реальні події-факти рухаються від початкового  «А» до кінцевого «Я» без помітних хронологічних перетинань і збоїв.   На перший погляд, створити сюжетну інтригу на прямій лінії вельми складно,  проте, усупереч цьому твердженню – часті драматичні сплески, а може, і щось іще, чому я поки не знайшла пояснення,  додають неабиякого драйву і міцно тримають читацьку увагу.   Парадокс? Не впевнена, та хочу зрозуміти.

 Автором вигадливого формотворчого терміну «клаптевої ковдри» (англ. crazy quilt, рос. лоскутное одеяло) є американський письменник-фантаст і вільний журналіст українського походження  Чак Поланік (Палагнюк).  «Клаптева» форма – то, безперечно, не тільки красива метафора, це вельми вдалий інструмент, аби поєднати в серію різні розповіді, у нашому романі – історії життя трьох  сестер, з яких складається основна оповідальна лінія. Оболонка багатосторінкового твору, про який ведемо мову, ніби всотує в себе кілька коротших історій з різними сюжетами, де живуть-діють різні люди. І кожна з життєвих історій, їхні  драматичні колізії створюють відчуття течії реальності, що вже відбулася. Численні персонажі  таким чином залишаються свідками часу, що вже давно пішов, у їхніх історіях зупиняються миті, зрозуміло, індивідуальні, дуже особистісні, але такі, що адекватно ліплять образ  цілої епохи.  У мене навіть виникла асоціація з пісочною клепсидрою, де майже візуально відчуваєш, як  неспішно, непомітно-невблаганно ллється-переливається час.

 Кожна сестринська  життєва історія, котру розповідає письменниця, містить у собі  якусь відмінність, якийсь новий погляд.  Буває, поламану  долю, що склалася трагічно,   неможливо поправити до кінця життя:«Розпач і черговий надлом у душі. Будувала картковий будинок, але через поганий фундамент він знову розвалився. Мабуть від минулого заховатися не можна, бо воно нагадує про себе у непідходящий момент», «Літні теплі дні тягнулися, мов болото за чобітьми. Проблеми накладалися одна на одну і зішкребти їх, як багнюку, не вдавалося», «Святкова ейфорія від здобуття державної незалежності згасала швидше, ніж наростала. Якщо досі в цеху можна було висловити свої претензії до майстра з приводу будь-якого питання, то тепер, щоб не потрапити в список на скорочення, боялися рота відкрити. Щодня на прохідній вивішували списки тих, хто потрапив під скорочення. Такий чорний день настав і для Наталі».

Як тільки письменник створює собі авторитет, читач йому  вірить, і це, мабуть, найважливіша складова  успіху письменниці Ніни Фіалко.  Авторитет створити непросто. Для цього, окрім, звісно, таланту, як мінімум, потрібні чесність і відвертість, розмова і від серця і від розуму,  fifty-fiftу, як кажуть англійці. Наша авторка  ризикує, правдиво розказуючи історії,  наповнені болем, стидом, горем-бідою, що залишають у душах шрам, навіть принижують їх. Але ризик себе виправдовує, бо читач дуже швидко йде на контакт, згадуючи свої власні подібні історії, а це емоційно залучає-втягує його й як свідчать психотерапевти – звільняє  від душевного  тягаря, даруючи кому полегшення, кому лише його ілюзію.

 Виникає відчуття причетності до подій, змальованих у романі.  Саме відсутність фальші у текстах авторки  доводить читачеві, що  історії, котрі вона розповідає,  можуть бути переконливими і вражаючими. Спосіб, яким уводиться кожен наступний герой чи героїня – спокійно, неспішно й обережно, врівноважена природна інтонація оповідної манери, відсутність пафосу – викликають довіру й почуття симпатії. Часто в тексті присутні статистика, факти, інформація з елементами  несхвальної, жорсткої, навіть шокуючої  правди.

 Передчуття краху й розвалу – найгіркіші у книзі: «…тисячі безробітних людей шастали віддаленими селами і вигрібали з невеличких крамниць навіть товар, який лежав роками…польські покупці ставали перебірливими, а українські крамниці порожніми»,  «Ви ніколи від заробітчан не почуєте, які приниження вони терпіли…Соромно про таке говорити, бо вдома їх колись поважали, поки до влади не прийшли керівники, які під видом реформ роздерибанили державне майно, порізали на металобрухт величезні заводи й змусили колишніх спеціалістів їздити по світу в пошуках заробітку…».

 Ніна Фіалко володіє хистом точно описувати  реальність, яку можна впізнати, хоча вона, наша реальність у постійному русі, вона  змінюється.  Не знаю, чи авторка ставила собі завдання пояснити ці зміни, проте, гадаю, має значення  сам факт їхньої фіксації на папері,  а головне – нагальна спроба її, реальності,  осмислення. Це  пояснює, принаймні, для мене, феномен читацької популярності письменниці Ніни Фіалко.

   «Хтось із мудрих сказав, що в житті все треба робити вчасно: одружитися, народити дітей, сказати потрібне слово, вчасно замовкнути у сварці, а найголовніше – вчасно збагнути, що все треба робити вчасно»