Кажуть, що поетами не стають, ними народжуються. А чи у всіх з них проростає оте поетичне зерно? Чи у всіх воно плодоносне, жаристе? Як часто маємо катарсис після прочитаного? Як часто написане кимось читається легко, на піднесенні? Чи дається спізнати ту істину, яку прагнув донести до нас невтомний працелюб слова? Адже маємо пам’ятати, що у світі існує як істина, так і пародія на неї, яка може звести з правдивого шляху і повести оманливим. Уважно вчитуюся у кожний рядок нової поетичної збірки закарпатського поета Василя Кузана. Іноді повертаюсь і перечитую знову, щоб не помилитись у своїх відчуттях. У поезії цього автора багато пережитого, багато сповідального болю, який автор намагається приховати за глибокими витонченими метафорами, філософськими рядками. Іноді навіть важко з першого разу відчути першопричину того посилу душі, який «запущений» поетом у простір.

Власне, про душу… і число «9»

Без неї поет ні на крок – нікуди. Вона у нього, як камертон. Може він сам навіть не здогадується про те, що душа веде його. Вдумливий і кмітливий читач обов’язково помітить і відзначить це в думках. Адже майже у кожному вірші, поет згадує про неї, незалежно від жанрових ознак:«Сонце повернуло вже до осені,/ А в душі – і досі ще весна»; «Тремтить душа в передчутті зим»; «Плавить на олово /Душі Господні»; «У рамки стереотипів упхавши душі вогонь»; «А ти вже ноги витерла полотнищем душі»; «Моєї душі підкова»; «Випробовував чисту душу»; «Темних душ мовчазні кути»; «Дощ повінню повнить душу»; «І повінь осіння хоче/ В намулі втопити душу»; «Від бруду душу/ холодна вічність/чи хто омиє»; «Душа від себе прагне втечі,/ Їй часто сняться кораблі»; «душі пускають соки», «торкнешся душ огризком олівця». Зрідка поет дає їй різні епітети: то вона зашкарубла, то спустошена, надломлена, дотична. Окремі тексти спонукали до глибоких роздумів. Слово «душа» складається з двох різних складів, які несуть у собі сакральну інформацію, варто лишень уважно придивитись до них і прислухатись до мовлених звуків… До цієї аналітики «підштовхнув» сам поет. Спробуймо. Перший склад «ду»  нагадує про дуальність світу (згідно філософської теорії), власне, про це і йдеться у книзі, де поряд із правдою живе неправда, біля любові причаїлась зрада, а щирість у сусідах із скнарістю. Та й хіба тільки це? Кожний з вас може продовжити незавершений попередній рядок. Зрештою, що кому болить. А ось загадковий склад «ша» також повністю розкриває свою таємничу сутність: у перекладі із санскриту «шанті» – мир, спокій. Але якби ж то! Чи може поет спокійно спати, коли: «Вмирає сто тисяч іще не народжених/ В утробах зневіри, в підвалах буття, / Бо тут, у столицях, продажністю сходжених,/ Ще юній надії хтось голову стяв./ Бо віра і слово течуть в еміграцію,/ Бо купка нікчем викорчовує націю» (Ніч) – до мурах, мороз по шкірі. Нація – корінь, родовід. Які ж надчутливі люди ці –  поети! Бо дивляться на світ іншими очима, аніж ми з вами. І найголовніше: слово «душа» автор згадує у своїй книзі аж… 81 раз! У нумерології поєднання цих двох цифр в сумі дає «9». Дев’ятка має в собі три триєдності. Це сакральне числове поєднання. Помножена на будь-яке інше число, завжди в сумі дає «9». 9*3=27 (2+7), або 9*5=45 (4+5).  Це число інтуїції та уяви. У Давній Греції було 9 муз, у християнстві існує 9 ангельських чинів. Символом Святого Духа є зірка, яка має дев’ять променів з написаними на них першими латинськими буквами, що означають назви кожного з дарів. Дев’ять планет сонячної системи влаштовують людству космічні паради, найстрашніша хвиля для мореплавців – дев’ятий вал. Ну, і ще одна важлива інформація криється у цій цифрі: тричі по дев’ять – це вік… осені нашої Галактики. Про це дізналась під час мандрівки до Тибету. До чого тут це? У поетичній збірці дуже багато саме цієї пори року. Душа поета суголосна із нашою Галактикою, назва якої Чумацький шлях…

Пашіє жанровим різнобарв’ям

У кожному вірші знаходжу якесь повчальне «зерно-натяк» і приміряю до себе. Ось і тут, у «Весні», моя душа зреагувала на слово «ранок». Ні, не тому, що «дарує надію добру», а тому, що «зализує рани зими/ і ми почуваємось, ніби, людьми…».  Особисто для мене ранок – це як вершина «не столоченої» днини, коли довкола панує (чи зароджується?) зачин прийдешнього вечора, коли простір ще незайманий хаосом. І який він той ранок насправді добрий, якщо володіє здатністю зцілювати-лікувати не лише рани зими, а й рани в людських душах. Бо коли «німою молитвою визріє щем» («Втечу від повчань») – час, як незмінна фізична величина, берегтиме мовчання, незважаючи на «напругу твого мовчання» («Напруга»).

Ця книжка жанрово розмаїта. І через те нагадує розкішний букет, у якому в особливий спосіб зібралися квіти з різних пір року. У ній немає окремих поділів на інтимну лірику чи філософську. Вона «пашіє» різнобарв’ям, де думка ширяє, як вільна птаха під небесним склепінням, де «… тінь, обігріта любов’ю моїх/ Надривно розсипаних слів по підлозі». І якщо якийсь вірш оповитий смутком і тугою, розчаруванням, несподіваними домислами, то інший поряд яріє світлом, любов’ю, бажанням та особливою ніжною бентегою. З іншого боку це своєрідний поетичний (п’янкий) коктейль, адже назви розділам автор неспроста дав за назвами відомих напоїв: «Baileys», «Сhivas regal», «Santa Teresa 1796». Кожний, хто читатиме цю збірку, матиме своє трактування не лише відносно назви, а й, взагалі, усіх поетичних текстів. У жіночого товариства буде одне прочитання, а в чоловічого – зовсім інше. Це як два енергетичні канали: інь і ян. Жіноче і чоловіче начало. Наразі ділюся своїм прочитанням, баченням, розумінням, спогляданням, відчуттям.

Перехрестя, всесвіт, пульсоритм, вітер, зірки, ну, і сонце. Василь Кузан не може без нього, так само, як і його ліричний герой без прекрасної жінки. Він вивищує її іпостась у Слові, леліє Словом, облагороджується лише однією згадкою-думкою про неї. Жінка – кохання, жінка – розлука, жінка – зрада…  Світле почуття настільки сильне, що відкриває серце поета і народжуються неймовірної краси метафоричні рядки: «Ці думки і настрої непрошені…/ Я тебе усе життя шукав!/ Серце повернуло вже до осені,/ А в душі – і досі ще весна» (Під ключем до вирію); «Любов – повітряний палац/ Мана заземна..» (Потерчата); «Спокуси мене не для ночі,/Спокуси мене, щоб навіки» (Ваба); «Падаю/ в твої обійми і/ зникаю там/ в блаженстві розчиняюсь/ розвіююся/ і зникаю» (без назви); «Якби не ти, я не відчув би й неба/ Під крилами./ Не зміг би так зрости/ У розумінні вічного й земного, / Якби не ти» (Мовчиш); «Коли тебе немає поруч – / Міняє покруч/ Часу плин» (Розлука); «Ми схожі на дві частинки/ Магніту у формі серця./ Танцюючі дві сніжинки./ Туманно-рожеві скельця…»…

Енергетично-вразлива сила метафор

Непросте сьогодення дається взнаки у всьому, а у мистецтві – й поготів. Звернула увагу, що окремим поетичним творам згаданого автора притаманна лексика війни, її відгомін несподівано вкраплюється там, де не чекаєш: «Тут під ногами слизько/ а між слідами міни»; «Слова сповільненої дії/ думки натхненні/ на розтяжках»; пластилінові кулі слів; сутінки, що їх повісив рядниною на небо; міни минаючи буднів; «… іржа на волі/ старої зброї/ вгрузає в глину/ війни немає/ бо переможець/ давно загинув» (У передмісті незнаних істин); «Слово примерзне до слова, а рана,/ Ніби від міни – велика і рвана»; (Рана). «Понаробили рала із мечів – /Тепер у хлопців замість скоростріла,/Ярмо повисло мирно на плечі…», «Вистоїмо в чорному двобої - / Янголи нам подають набої» (Кровохреща) тощо. Особливі стосунки у поета із сонцем, по - своєму він відчуває його животворящу і животрепетну силу. Може тому присутність у текстах сонячного світила відчувається буквально на дотик, воно вже самостійно «живе» у творчості поета («В порожнечі безсоння/ Сонце можна знайти»), відтак мандрує із сторінки на сторінку, як жива іпостась. Поміркуйте самі. Воно в нього… пасеться, виходить на веранду, котиться по небу, як жолудь; воно ще й солодке, може кликати на підмогу, воно втішає, п’є тощо.  

Художньо-виражальні засоби будь-якого твору (проза, поезія) – це серцевина, без них, ну, ніяк. Вони стають перлинною окрасою, якоюсь особливою притягальною силою (посилом) у текстах і збагачують наше з вами повсякденне думання, вивищують його. Особливо у наш час, коли соцмережі, навпаки, «притуплюють» мислення. Vivere memento! (пам’ятай, що живеш) – це про… метафору, про її енергетично-образну силу. У цій царині Василь Кузан, як риба у воді. Втім, прочитуємо разом: побачення перестеливши тихо; жовток вечорових мрій/ шкварчить на пательні ранку; прийдешній день застрелився; «Звабно, ніжно і волого…/Попід вікна осінь ходить»; день толочить воду в ступі; нарвати літа піввідра; набрати в пригорщі тепла; на шиї осені шипшинове намисто; накрапай мені любові у склянку вчорашніх речень; «Вже мозолі у днів цих босоногих,/ Що все життя збиваються з дороги»; «Відриваються ґудзики ночі,/ Сукню неба заповнює сумнів»; тривога б’є копитом;  вагітний сніг виношує ріллю; «В утробі вересня – зима./ Росте, впирається у двері»  і багато-багато инших.

Тільки в поета, який «прикований до днів Словом», вірш може бути наділений людськими якостями і страждати по вінця, і плакати, як плаче душа. Він як та птаха Фенікс, відроджується, будуючи світлицю (внутрішній стан) «Із попелу слів і світла». А в поезії «Облітають слова, наче листя з дерев» останні рядки  («Підвіконник./ Аптека./ Ліхтар угорі») відгукнулись в мені (віддалено нагадали) рядок із Олександра Блока: «Ночь, улица, фонарь, аптека».  

Музика, космос, жінка плюс монітор

Не можу не згадати про музику. Вона, так само як і сонце з душею, ніжно вплітається у поетичні рядки, які від того ще більше «дзвенять» і виграють октавами світла, віри, надії, любові. Відчувається, що автор залюблений у неї, так само, як і в слово.  Завдяки цьому окремі вірші ще більше поглиблюють свою значущість і багатовимірність. Це і «Джаз», «Я ніколи не мав», «Маестро і муза», «Напіввидіння», «Сублімація», «Дивина», «Більше ніж…», «Соло на віолончелі», «Відносність», «Пензель малює спогад», «KeiKo Matsui «The Piano», «Передчуття» (вінок сонетів). Про останні. У цих сонетах поет сконцентрував рясне гроно почуттів і відчуттів, дотиків і зоресмислів, саме тих емоцій, які «вибухають» своєю незбагненною енергією, торкаючись найпотаємніших криниць душі: слово, небо, сонце, ангел, серце з його октавами і терціями, пісня, «промінь, перевірений на міцність», космос і жінка.   

Ліричний герой повсякчас перебуває у різних настроєвих станах («Чужий», «Хронічна втома», «Гроно болю», «Чуєш?..», «Ця хата», «Блукання в порожнечі», «Ми били б з тобою посуд»), про що промовисто засвідчують вже тільки одні назви віршів. Подекуди трапляються ключові багатозначні фрази, які можуть виконувати роль мотто до всієї творчості Василя Кузана: «Відчувати на дотик любов,/ Як хлібину у зрілому колосі», «Прикований до днів Словом».

Моя ж словесно-духовна скарбничка поповнилася осяйними мудрістю і філософськими фразами-символами: важко йти до світла, білий гнів, кришталеві ключі, вичавлене слово, звуки знедолених октав, промінь, перевірений на міцність… (звісно, у майбутньому – з посиланням на Василя Кузана). Після такого прочитання ще більше усвідомлюєш, настільки треба бути обережним із словом, леліяти його ще в початках зародження, адже воно завжди несе в собі важливе інформаційно-смислове навантаження. І як підтвердження цій думці, знаходжу у збірці ось це: «Символи не змушують думати – / Вони, на рівні підсвідомості, / Дають тобі знання, яке ще вчора було вірою,/ Дають віру, яка вчора була відчаєм, / Дають відчуття, яке колись було правдою,/ Дають надію, якої не було взагалі». І якщо у «Роздумах Робінзона» згадується про солярний символ тригвер, який «тримає душу між небом і землею», то у «Батарею розряджено» автор сміливо запитує: «Хто мені скаже, як відновити з небом зв´язок?».

Поет не цурається актуальної лексики доби інформаційних технологій і майстерно застосовує її в поетичних рядках: «На сенсорнім тлі небес/ Хтось лайкає білі хмари» (Зрілість), «Настільно-пастельні витвори, що пензель заархівовує» (Нитка), «Ти плачеш гірко біля монітора…» (Мені б тебе…), «Звук телефону змовкає – / зникає картинка майбутнього./ Певно, батарею розряджено…» (Батарею розряджено), «Інколи відчуваєш себе мухою,/ Що втрапила до всесвітньої павутини» (Віртуальне), «Твоя душа сьогодні/ Поза зоною досяжності,/ Хоч ти і поруч…» (Твоя душа).

Яка поезія найбільше припала до душі? У такій «пухкенькій» збірочці (440 сторінок!) вибрати якусь одну і особливу – не просто. Однак «Намалюю двері» – це щось! Вірш настільки пронизаний глибинними езотеричними смислами: сила думки плюс її матеріалізація, що розширює не лише світогляд, а й уяву. Слово Василя Кузана  неймовірно багатолике – це не лише «піраміда болю» і втіхи, це особливий всесвіт, вибудуваний не лише його творчою уявою, а й душею і серцем. Хтось побачить у згаданій збірці  батярський «почерк», а хтось – причаєну самоту, хтось – душу, що «вічно плаче», хтось – кохання, а хтось… Однак «Головною в ліриці є не тема, а неповторність її висвітлення» (за Ігорем Фариною). А там, де йдеться про одвічне – й поготів. Словом, Василеві Кузану вдалося «презентувати» всі  барви світу через одвічну могуть… слова . З чим його і вітаємо!