Куди закине мене сьогодні? 

У скільки вікон проникну нині? 

Чужий усюди. Собі самому 

І не цікавий, 

І не потрібен.

Василь Кузан 

«Три по сто».

3х100. 

Це не «373»М. Кіяновської. Але і не «1000 і 1 ніч».

У Василя Кузана своя магія чисел, своя алхімія любові, своя загадка поетичного життя. І свої кохання, про які він так щиро розповів у цій книжці. А може, і не зовсім щиро, приховуючи від нас імена, номери телефонів, адреси... Може, це тільки гра поетичної уяви. Та чи гірше від того? Чи не переживали ми разом із ліричним героєм хвилин катарсичного піднесення, зачудування та співчуття у цій книжці? 

Василь Кузан самою назвою збірки інтригує, принаджує, заманює, пригощає і, водночас, не забуває про данину ритуалові. Ця збірка містить чимало віршів, які за один вечір і не проковтнеш. У них – історія людських стосунків, спогади про шалені пристрасті, забуття, миті оргіастичного катарсису, але водночас і жорстокі зради, непорозуміння, «збої» в хімії людських сердець, які трапляються у житті, цій великій насмішці Бога над людиною. Пригадуєте, у Жадана: «Життя процес взагалі підступний, так ніби тонеш серед ріки»[1]. І трагічність цього життя усвідомлюєш іще глибше тоді, коли не-кохаєш. Кохання — забуття і втеча від життєвих негараздів. Кохання — це спосіб посміятися з життя й дорівнятися Богові. Кохання — це постійний двобій добра і зла, протистояння (sic! і взаємопотреба) аніми та анімуса, як-от: 

Якби ти була моєю, 

Ми били б з тобою посуд 

Як мінімум, раз на тиждень, 

Бо я ревнував би дуже 

Красу твою до усіх.

Що ж, маємо «Три по сто»… Третій — за Кохання, за Жінку. Другий — за Друга. Перший — за Зустріч.

Зустріч із Жінкою, яка стала Другом (звичайно, доречніше було б сказати «подругою», проте тому й пишу це слово з великої літери) — ключовий мотив цієї поетичної книжки. У цій художній матерії багато емоційного, але водночас і інтелектуального. Пристрасть із роками стає досвідом, який формує людину. Чоловік, емоційно пристрасний, якому колись зривало дах, із часом стає досвідченим поціновувачем і гурманом. Із плином часу він отримує щось інше: нове бачення життя. Досвід кохання — найзагадковіший досвід.

Мурахи слів обсіли мене – 

Тонку соломинку сущого, 

Аби вбити кислотою спогадів.

Суб’єкт лірики В. Кузана гранично чесний, емоційно наснажений, без цирліх-манірліх та неприродних манірностей. Інколи задиристий, інколи вулканічний, а інколи ніжний і тривожний. І одного разу він вирішує:

А, може, й так: 

Зі слів зроблю собі кораблик 

І – за водою… 

Хай болить.       

Збірка «Три по сто» — історія про відчуття близькості, про загублений і віднайдений рай для чоловічої душі. Це історія досвіду кохання, спосіб самопізнання й віднаходження близькості сердець. Але шлях до цієї близькості, який починається із Зустрічі, — непростий, тяжкий, часом зі зривами та піке. 

Ми йдемо до гріхів постійно 

Повертаючись до причастя. 

Нас підступно веде в оману 

Босонога ілюзія щастя. 

Нам щастить помилятись знову, 

В кращу днину впирати обрій, 

Обіцяти собі і ближнім 

Світлий ранок і вечір добрий. 

А подумати –  все як вічно: 

Жити нудно і важко, й пісно… 

Прикрашаємо дні гріхами. 

Вже гріхам і у храмі тісно.

Кохання ніколи не може бути прямою лінією. Кардіограма закоханого серця часом подібна до кардіограми людини, яка страждає на стенокардію або аритмію.  І тут без «100 грамів» справді не обійтися. Три по сто — символічний жест, частина ритуалу, в якому третій тост — це не лише джентльменська забобонність, а й щось значно глибше. Це спосіб зустрічі з «Іншим» (а точніше, з «Іншою»), незримо присутнім у полі власного «Я». Жінка, яка з’являється в третій частині «церемоніалу» — це Жінка-Янгол, Жінка-Аніма, Жінка як «подорожня», яка йде разом із чоловіком дорогою життя. 

Звичайно, такі поетичні тексти провокують і до ґендерних рефлексій, які стали атрибутом нашого посткласичного часу з шуканнями нової «фемінності» та «маскулінності». Закрадається підступне запитання: а чи не йдеться у цих віршах про своєрідне використання жінки? Суб’єкт лірики тут доволі традиційний — як сам світ, у якому тисячоліттями народжуються чоловіки й жінки. І все ж таки: наскільки автор і його маскулінні поетична проекція не прагне перетворити жінку на об’єкт бажання, ба й оспівуючи її? Або ж, навпаки, зробити з неї своєрідний «ідеал», проектуючи власні поразки на сутність жінки — демонічну, хронічно-хтиву, лицемірно-брехливу? Зауважу, що традиційне «уявлення про еротичну, жіночу природу смерті вплинуло й на формування образу жінки як  істоти небезпечної, хтонічної»[2]. Загалом у слов’янській традиції «образи хвороб і смерті є жіночими (на відміну, наприклад, від міфологічної та культурної традиції германських народів, якій притаманне зображення смерті в образі чоловіка)»[3].

А може, у поетичному світі В. Кузана чоловік — це таки справді прообраз (ба й деформований та подеколи приземлений) Бога; колись із його ребра було зліплено жінку, а сьогодні чоловік так само хоче «зробити» жінку під себе, допасовуючи її (тіло, свідомість, душу) до власного ребра…:

Я до знемоги 

Думаю про це 

І пробую себе відчути богом, 

Якому залишилося лише 

Вдихнути дух у бездиханне тіло, 

В не тіло ще, 

А глиняне слівце. 

Передчуття, цікавість, насторога

Наповнюють чекання до нестям. 

Десь там твоя залюблена барлога  

Казково так 

Приховує райце. 

Я думаю, що Бог також не зразу 

Себе міг усвідомити творцем.

Мені ж думається, що стан «три по сто» схиляє до певного стишення градусу ґендерних баталій і феміністичних дискусій. В. Кузан підготував своєрідне міні-вибране, і як гостинний господар, але водночас і грайливий поет-куртуазьє, він залучає читача до щирої, дружньої бесіди, в якій обов’язково виникатимуть жінки. Не тому, що жінка — об’єкт чи власність чоловіка, а передусім тому, що жінка, як я вже писав, — частинка чоловіка, чинник його «Я»; це та «Інша», яка схована в його бутті. Така вже людська природа, зокрема, і в чоловіка: за допомогою «ста грамів» співрозмовник виливає душу, розповідаючи історії власного життя. І ця «сповідь», ці дружні зізнання (якщо вони таки справді щирі) передбачають різне: біль, образи, нарікання, зради, захоплення, «знесення даху», розірвання шаблону, моменти солодкого забуття… 

Я ніколи не мав свого 

Ні городу, ні саду-дому, 

І ніколи собі не шукав  

Запасного аеродрому. 

Я не йшов у безглуздий бій 

І мости не умів палити 

І терпів, і на спині ніс 

Шоколадно-бетонні плити.

У цій збірці Василь Кузан — страдник і завойовник, куртуазний трубадур і жорсткий мачо, дітвакуватий батяр і досвідчений джентльмен. Принаймні такими постають грані його літературних «Я». 

Спокуси мене не для ночі, 

Спокуси мене, щоб навіки.

Або ж: 

Бо зброя батяра – кохання. 

Без неї батяр – дітвак.

 «Три по сто» — книжка почасти жартівлива, почасти іронічна, а почасти гротескова. Образ жінки, який у ній сконструйовано, піддано різним трансформаціям і деформаціям, які можуть виникати у чоловічій уяві. Але це водночас не позбавляє ліричного суб’єкта щирості, яка виникає і в момент насолоди, і у хвилини болю. В. Кузан часом любить градаційні прийоми і маски: чоловіка-джентльмена і жінки вамп, чоловіка-плаксія і жінки стерви, чоловіка-господаря і жінки-рабині.

Ти хотіла мене образити, 

Ти хотіла мене принизити, 

Мов лимон до краплини вижати 

Потім ще й по стіні розмазати. 

Почуття мої розтривожити, 

Сік мій виссати, далі кинути, 

Ніби в полі коня стриножити, 

А сама попід хмари линути.    

Хтось, можливо, дорікне, що в цьому світі фактично немає жінки. Замість неї промовляє чоловічий голос, який може жадати і жаліти, звинувачувати і страждати. 

У цього вірша страждань по вінця. 

Він плаче тихо, немов душа. 

У нього вранці тремтять колінця 

І руки… Сонце його втіша… 

У римі кожній є доля прози. 

Він тінь зневіри з туману сплів.

У цього вірша лиш біль і сльози,

І, навіть… Навіть, немає слів…

Проте не варто забувати, що, по-перше, «три по сто» — це виплід авторської уяви. По-друге, «три по сто» — це простір суто чоловічої розмови, в якій виникає Жінка. Не завжди в чоловічій компанії під час третього тосту присутні жінки. Проте це ж не означає, що цей тост чоловіки мають оминати. Так і в цій збірці — ліричний суб’єкт бавиться, провокує відвертість і у такий спосіб постулює власну сексуальність, подеколи гіпертрофовану, подеколи ще не сформовану, а тому таку, якій непросто дати раду. Зрештою, сексуальність, як і загалом «тіло  є культурно  та соціально  сформованим  артефактом»[4].

Нагадаю, що ця книжка містить різні розділи («Бейліс», «Сонети», «Верлібри і неримовані», «Суші») — навіяні різним життєвим досвідом. Категорія досвіду тут визначальна: спершу маємо справу з суто емоційними переживаннями, а у фіналі — із філософськими рефлексіями, у яких проглядає вже зовсім інший чоловік. 

В моєму віці сорому нема. 

Немає слів «романтика» і «сповідь». 

Тепер у мене світла голова, 

І сам уже не знаю, що на споді. 

Забув усе. Забув і слава Богу.

Що ж, жінки таки мають здатність змінювати чоловіка й загалом пересотворювати світ. 

Василь Кузан — турботливий господар, який закликає читача на своє чоловіче одкровення. Він приготував різні страви, що, зрештою, властиве закарпатській гостинності. Звичайно, на цьому уявному столі не банаш, кремзлики і бограч, а напої, в яких у різній пропорції сховано градус людського переживання. Кожний напій має в особливих пропорціях екстракти людського серця, еліксири уяви та трави сексуальності. Хтось любить напій міцніший і менш вибагливий для смакування. Для такого читача найбільше імпонуватиме перша частина книжки — Baileys. Хтось — естет і гурман, який сприймає життя як зиґзаґ втрат і знахідок, розчарувань і просвітлень, зокрема, і в просторі інтимного. Для такого читача більше, як мені здається, смакуватимуть філософські вірші, майже японська поезія із закарпатським присмаком. В. Кузан тут в іншій іпостасі: сенсея, який уже пройшов складний шлях Любові. І тепер лишається не ностальгувати, не звинувачувати себе в тому, що колись щось було зроблено не так. Життя мудріше за людську природу. Життя все розставляє на місця.  Проте, вистраждавши і напившись отрути цього ж таки прекрасного життя, людина починає сприймати світ геть інакше. 

Навіщо втискати в будень 

Усе, що вмістити не може 

Не те, що життя, а вічність…

Або ж:

Куди закине мене сьогодні? 

У скільки вікон проникну нині? 

Чужий усюди. Собі самому 

І не цікавий, 

І не потрібен.

Такі сентенції, розмисли, філософські узагальнення візуалізують погляд мудрої людини, яка дивиться «в себе» і крізь проминальні речі. І в цьому самозадивлянні бачить сутність речей навколо. Дивлячись у себе, бачиш водночас весь незбагненний Всесвіт. Можливо, це вже післясмак, постскриптум до доброї дружньої посиденьки, коли три по сто давно позаду. Тоді сп’яніла свідомість починає промовляти на іншому рівні — не рівні підсвідомості та метафізики життя. І тут чоловікові відкривається щось, чого досі він не бачив. І любов сприймається уже як одна з численних енергій, на яких тримається цей світ.

цілуватися словами 

як із птахом 

вільний птах

Любов — важлива енергія, здатна сполучати людські серця й об’єднувати їх у пристрасному танку. Без алкоголю. Без допінгів. Без 3х100. У цьому магія дійсності, в якій живе людина. Та збагнути це часом вдається тільки наприкінці шляху. Видається слушною думка, що «саме з тим, хто в дорозі, хто переживає ритуал переходу, хто проходить процес ініціацій, ідентифікує себе»[5]суб’єкт лірики. Кохання як досвід апріорі передбачає мотив подорожі й топос дороги, який також вельми визначальний для В. Кузана. Розмова в режимі «три по сто» — це дорога завдовжки у вечір, ніч або людську пам´ять.

Ось так трапилося і з ліричним суб’єктом цієї збірки. 

Чим завершиться ця чоловіча посиденька — вирішувати тільки читачеві. Жінки у цей час десь відсутні. Але ж справжні лицарі п’ють за жінок стоячи навіть тоді, коли жінок немає поруч. Щоправда, є й інша версія третього тосту, але облишмо її зараз. Вона не для ліричного суб’єкта цих віршів, де Василь Кузан оспівує, проблематизує, досліджує Жінку як «Аніму». 

Одне слово, цю книжку варто прочитати, розуміючи, що тут «для Слова бракне слів». Ця книжка, сподіваюся, зможе «запалити», «надихнути» і «заохотити». Головне — відкритися в собі те, чого так боїшся. Промовляючи, суб’єкт лірики звільняється від болю і страхів. І відкриває те справжнє Слово, не може бути омовленим і пізнаним по вінця.

Кохання.