Як добре, що роман закарпатського письменника Василя Кузана «Експрес-наречений» починається не з класичної передмови, а з нетрадиційної «Інструкції» до його прочитання. Написана з деяким сарказмом і нотками гумору, не збиває з пантелику, а, навпаки, дає певний підмурівок, аби передчасно не… закрити книжку. Бо коли на світ дивишся тільки крізь «рожеві окуляри» (це я про себе), то автор згаданого роману непомітно допоможе тобі їх зняти. Що й сталося (у конкретному випадку) зі мною. Гола правда про реалії довколишнього світу не завжди приємна, але, щоб із її наслідками боротися з допомогою того ж таки Слова – треба, принаймні, хоча б, знати про них… Тож уважно вчитавшись у «показання», «протипоказання», «спосіб застосування та дози» в інструкції, кілька разів перечитала «побічні реакції»: «Нудота, безсоння, гіперболізоване бажання кричати, що такого бути не може, тимчасові короткотривалі алергічні реакції на сучасність, посилене серцебиття, гіперсексуальність тощо». Незважаючи на попередження, таки… прочитала. Зізнаюсь, іноді хотілось кричати, «що такого бути не може»!

Про голу правду. Виявляється, може і «воно» є. Мова про український соціум, зокрема – сільський. Він давно вже вражений вірусом бездуховності, який, у свою чергу, породив інший – сприйняття світу через доларову купюру. Мова про тотальну корупцію. До слова, а чи замислювались ви над етимологією corruption? Латиною це означає… псування і розбещення свідомості. Головні герої роману, як ніхто інший причетні до цієї «голої правди». Марія Петрівна (уособлення мільйонів українок заробітчанок) важко працює в Італії, аби оплачувати навчання доньки в медичному вузі, аби було так, як в людей. Її зовсім не цікавить, чи хоче там навчатись сама донька Марія, яка свідомо за окремі екзамени та заліки дає хабарі. (З діалогу в автобусі: «Дочка на інженерному? – Так. Просто там дешевше вчитися. Ми теж хотіли на щось престижніше, але… Чоловіка вбило на чехах… Сама працюю – звідки доларів стільки набрати? Добре, що запас якийсь був. А де працюватиме? Дасть Бог, вдало заміж вийде в місті, дитинку народить, другу-третю потім. За цей час і зміниться щось у державі. Може…). Образ Марії Петрівни наскільки яскраво виписаний (викарбуваний на тлі сучасного часу) у творі, що я в ньому впізнала не одну таку Марію Петрівну, які є у моєму недалекому оточенні. Зруйнувавши власне щастя (чоловік Дмитро), намагається «ощасливити» доньку Марію. Не усвідомлюючи, що життєві університети кожна людина має проходити сама. В іншому випадку – на вас чекає не становлення, а повна руйнація, хаос і крах. Зрештою, так воно й стається. Бо там, де донька Марія – там хаос, хаос у світогляді, хаос в інтимних стосунках (а з кого брати приклад вірності-порядності?), хаос у виборі нареченого (у виборі долі), у думках, у діях та вчинках. Стосунки із чоловіками? Та такі ж як у її подруг: похапцем і будь з ким. «Увійшла мама (Маріїна), ніби вихор увірвався у наповнену задухою кімнату, ніби піднявся ураган, який приніс із собою гострі шматки льоду, залізні, вкриті іржею уламки розтрощеного щастя, величезні кавалки напруги, приховану небезпеку, страх, що нагадував гадюку, яка заповзає під сукню». Не краща характеристика і в матері майбутнього нареченого Івана: «Він був старшим лише на рік, але вихований у вчительській сім’ї, де панував мамин авторитарний режим, здавався нерішучим і слабкодухим. Друзі часто жартували над ним, насміхалися, називали безхребетним». 

Про любов.В основі роману весілля. Всі загадкові події, ситуації, непорозуміння, зникнення – крутяться довкола нього, цього закарпатського, особливого і ритуального дійства. Щоб стати гостем на ньому, треба пройти страждальним (із вкрапленням комічного) шляхом головних героїв, аби остаточно переконатись, що, пустивши нас у цей білий світ, кожному в долоньки Творець поклав невидиму птаху щастя. Чому невидиму? Бо ж можна сполохати. Ця птаха росте разом з нами – з нашими долонями. Але доти, доки ми її леліємо: своїми чистими помислами, позитивним ставленням до світу. Бо коли по-справжньому любиш людину, то ніколи не втручатимешся в її особисте життя, не порушуватимеш меж її внутрішнього світу. Чого, на жаль, не скажеш ані про матір, ані про доньку. Марія Петрівна так «наполохала» свою з Дмитром «птаху», що та вже й забула дорогу до їхнього дому. Хоча глибоко в душі жінка переконана, що «дім – це захист». Кожний з них прагне аби «отримувати» від іншого любов, забуваючи при тому, що її (любов), в першу чергу, треба самому віддавати. Адже віддаючи, отримуєш. Людська свобода – це особливий дар зверху, і якщо любов не дає свободи, це не любов – це егоїзм разом із приниженням. Всі страждання сучасного людства від того, що воно настільки поринуло у світ матеріального, що геть забуло про істинне життя, про його правдиву суть. «Закоханість – це хвороба, яка вражає центральну нервову систему, паралізує мозок і псує зір» , «У подружжі люди мають доповнювати одне одного – у духовному плані» – світлі думки ще одного майже непомітного персонажа роману Ігоря Сойми, але які!

Про пісню. Справжнім катарсисом стає народна пісня у виконанні Ірини для  подруг, одна з яких вагітна Оксана. Дівчата збираються йти на згадане вже весілля. Доля останньої просто жахає: фізичні знущання в гуртожитку, групове зґвалтування, зрада коханого хлопця, спроба суїциду, немилосердне ставлення з боку колежанок, загублення новонародженого дитяти…Енергетична сила пісенного коду настільки сильна, що «струшує» не просто свідомість жінки, а й, мабуть, генетичний код родоводу: «А чи є та любов узагалі? Оксана повернула голову до подруг і від побаченого заревіла, заридала так голосно, що аж слова пісні перекривала своїм схлипуванням і стогоном». Це була саме та мить, коли автор допоміг Оксані прийняти себе такою, якою вона була насправді: щирою, чулою, милосердною і щемною до чужої біди, бо й сама була в біді. «Пісня має здатність робити людей щирими і відкритими, вразливими і беззахисними, дозволяє бачити у тих, хто співає з тобою не просто рідну душу, а душу, яка відчуває в цей момент теж саме, що і ти, істоту, яку болить так само, як і тебе. У цьому одностайному пориві ніжності, чистоти, глибинного добра, співпереживання і співчуття одна одній дівчата повторювали ці два рядки і повторювали, плакали і плакали, повторювали іще дружніше і дужче плакали. І їхні сльози, здавалося, очищають не тільки їх, але і весь оточуючий, такий несправедливо жорстокий і цинічний світ».

Про Дмитра. Джерело душі цього чоловіка ще не зовсім замулене. Він колишній рухівець, який встиг вже розчаруватися не лише у брехливій політиці, у сімейному щасті, у довколишньому світі, але й у самому житті як такому. Бо ж світом, його особистим світом, керує Марія Петрівна, дружина – не дружина (?), а нею – її мати, себто Дмитрова теща. «У такі хвилини смерть здавалася єдиним правильним виходом із ситуації. Адже, для чого жити? Для чого існувати на цьому світі, якщо ти нікому не потрібен, якщо тобою нехтують, якщо тебе ненавидять, якщо на кожному кроці показують свою зверхність, своє тоталітарне «Я», свою силу і твоє безсилля, твою немічність, твою зайвість у хаті, в родині – про любов тут узагалі не йдеться». «Бо що то за союз такий, коли двоє не мають нічого спільного: сплять у різних державах, розмовляють тільки по телефону, зустрічаються двічі на рік, дитину не виховують взагалі – вона росте сама по собі. Що це таке?». А це запитання автор Василь Кузан адресує всім нам, всім, хто причетний до країни, назва якій Україна. І якщо добряче напружити слух, то у цьому слові несподівано можна почути два інших: раїна і руїна.

Сучасний соціально-побутовий роман «Експрес-наречений» – це справжній вибуховий коктейль (звісно, не Молотова) іронічних, саркастичних, сатиричних, гумористичних, страдницьких, подекуди жорстокуватих емоцій, які присутні практично у кожній людині, однак не всі бувають проявленими назовні. Автор твору блискуче «пройшовся» по всіх болючих точках нашого суспільства: погані дороги, неякісна освіта, медицина, тотальне безробіття, відтік українців за кордон у пошуках доброго заробітку, не забув про людську байдужість до чужого болю. На сімейній раді, куди зібрались найближчі в родині, аби спланувати прийдешнє весілля, ніхто з присутніх не здогадається вимкнути телевізор, де якраз транслювали черговий випуск «95-го кварталу». Замість обговорення майбутньої події, раз у раз обговорюють дурнуваті мізансцени кварталівців. А що вже казати про модератора майбутнього весілля: заслужений вчитель України, філолог зі стажем, тонкий шанувальник високої поезії та влучного слова, майстер застільних справ, переможець конкурсу «Карпатський словоблуд» Василь Михайлович…  

Про словонасиченість.У романі час від часу зустрічаються довжелезні речення, в які автор закладає максимум необхідної інформації. Такий собі месендж-посил до читача, щоб не відривався від читання, не загубив основної сповідальної нитки автора. Для прикладу: «Марія взагалі не звертала уваги на надто скромного і порядного понад міру Ярослава, котрий бджіл любив більше, ніж дівок, тримав пасіку і весь вільний час проводив не на дискотеках, а у товаристві мудрих і корисних мух – саме так казала про нього і його захоплення мама далеко від дому і лише таким людям, у яких не було доньок старших п’ятнадцяти й молодших тридцяти років». Тож окремі речення несуть у собі цілі всесвіти і неповторність душ тих, про кого в них йдеться. Обожнюю «виловлювати» у текстах фантастичні художньо-виражальні засоби, серед яких трапляються дивовижні метафори, порівняння, лексеми, антоніми. Ось тільки деякі з них: «Іванові слова застрягали в горлі, повисали в повітрі, стрибали по асфальту кольоровими м’ячиками…», «Разом із тим білим дивним створінням із кімнати вилетіло напруження, страх, біль, передчуття небезпеки, невизначеність майбутнього, невпевненість у власних силах, комплекси, цілий оберемок стереотипів та заборон, які жили десь в утробі, під серцем, у спинному мозку, на дні свідомості, під куприком…», «Сон втікав від неї, як вуж від світла», «Здавалося, що тривогу, яка проростала у поглядах батьків, усі намагаються не помічати, вигнати геть, затоптати у ґрунт, закрутити у танці, залити спиртним», «Ніби говорили між собою два різні світи, дві пори року, ніч і день, добро і зло…», «Все село ожило, струсило із себе пилюку буденності, вдихнуло на повні груди, витріщило очі і розвісило вуха» тощо.

Нарешті про весілля. Якщо комусь здається, що у глибині цього слова криється тільки – весело, веселитись,то він дуже помиляється. Не повірите, але є у ньому ще й інша дуальна протилежність – сіль, «сіль» життя. Так, так. Радість життя і сіль життя. Не може «радість» існувати без – протилежного їй: випробування, розчарування, страждання. З цього приводу мені у пам’ятку слова відомої філософині Олени Реріх про те, що «на кінчику кожної радості знаходиться початок суму і, навпаки, на кінчику кожного суму живе початок нової радості». Такі різні і, здавалось, непоєднувані у своїй суті явища. Насправді ж вони не різноликі за своєю природою, а… цілісні, бо у своїй непоєднуваності… доповнюють одне одного. Це так само, як чоловік і жінка, енергія інь (жіноче начало) і ян (чоловіче). Однак обидві ці енергії присутні і там, і там. Бо така істинна природа всіх речей, що нас оточують. І в цьому й полягає особлива барва згаданого слова. Між тим треба віддати належне автору, який, досліджуючи природу конфлікту, зумів донести до читача особливу філософічність і значущість вже згаданого слова. Треба не мати здорового глузду, аби не усвідомлювати, що всі нещастя людей відбуваються через їхню власну поведінку. Відповідно, нарікання на Небо безпідставне і зовсім недоречне. 

Завершення роману, яке, здається, не піддається жодній логіці, як в індійському кіно, бо то тільки там, зазвичай, так само молодята знайомляться одне з одним вже під час весілля. Всі задоволені і… щасливі. Кожний по своєму, бо у кожного своє розуміння і відчуття щастя. Тимчасовий наречений (справжній втікає до луганських родичів), мабуть, щасливий найбільше від усіх, адже нарешті (через тілесну втіху) відчуває себе повноцінним, то нічого, що наречена вагітна і бачить її вперше. Щаслива й Марія Петрівна: вкладені кошти у «ресторан» та інші церемоніальні придибенції – не пішли за вітром. Щасливий Дмитро – батько нареченої: ще б пак, заплачена сума за експрес-нареченого… повернулась додому і це його неабияк «заспокоювало й додавало якоїсь таємної радості».  Весільні традиції, які «розсипані» сторінками книги, час від часу знімають напругу ситуації, що склалася: народні пісні, плетення вінка хресникові, очікування появи молодої…

Про земні і Небесні ворота. Так, так, про ті самі звичайні і, водночас, незвичайні ворота, які є на подвір’їкожного, хто живе у селі, алепро які письменник згадує у романі мимохідь. І якщо читати швидко, то можна «їх» і не помітити. А це особлива і значуща деталь у тексті, яка (особисто мене) спонукала до незвичних роздумів. «Особливий смак розмови відчувається саме на воротах, коли стоїш, згадуєш про що ще не було сказано, а, виявляється, не зачеплено безлічі проблем, не обговорено стількох тонкощів стосунків із сусідами, рідними, чоловіками. Ох ці ворота, якби вони вміли говорити!». Саме так «якби вони вміли говорити»! У народі це своєрідне місце, через яке «проходять» Сонце, весна, щастя, радість. Згідно символіки – це надійна охорона від злих сил, це вхід на Небеса і у земний світ, це оберіг минулого і майбутнього, це початок нового, у християнстві – символ входу в рай та пекло. Кожний з головних героїв проходить через такі символічні ворота моралі, але чи кожний з них робить відповідні висновки за скоєне. Якби там не було, треба прагнути весь час шукати не негатив, а чесноти в тих, хто знаходиться поруч з тобою, хай би як важко це не було.Адже моральний обов’язок – це одне з основних понять у сприйнятті Істини (за римським правителем і філософом Аврелієм). І полягає він у тому, що людина сама може вибирати між добром і злом.Автор роману пускає своїх «героїв» у вільне плавання житейським морем. Хто і що з них вибрав, має оцінити читач. Але й він (читач) має зробити для себе певні висновки: гонитва за земними втіхами робить людину слабкодухою і нею починають керувати пристрасті. А як важливо для тих, хто живе на Землі, все ж таки зробити вибір на користь добра і милосердя. Якби ж ворота вміли говорити! Чи ж не варто кожному з нас сприймати такі «ворота» (у місті – двері), як певний рубіж, переступивши який, залишати за ним поганий настрій, недоброзичливі думки, гнів і приносити із собою радість і доброту, зрештою, щиру усмішку і добрі наміри.