Те, що літературні критики в одній рецензії ведуть мову про кілька творів одного письменника, – не рідкість. Іноді теж вдаюся до такого методу. Пояснюю це для себе так: після шістдесяти все більше відчуваєш, що твій час скорочується, як шангренева шкіра, а так хочеться ще багато сказати, але не встигаєш. Це – з одного боку. А з другого? Спроба точніше глянути на сприйняття навколишності письменником.

         Якщо виходити з останнього, то зупиняюся біля непростості. Вірніше, ще раз впевнююся у правильності своїх міркувань про недосконалість людського духу, бо, на жаль не мудрішає цивілізація, а тривіально наступає на граблі старих хиб. Вже б хоча тому, що ця проблема хвилює й інших. І Богдана Дячишина теж.

         Перед мною – дві його нові книги. Вчитуюся у них і ловлю себе на думці, що багато в чому міркування автора співмірні з моїми. (Хоча, напевно, і є різниця: творець книг вголос промовляє про наболіле, що є ознакою його стилю, а рецензент пекучу розмисловість приховує у контексті.)

         Та давайте більше не продовжуватимемо вглиблюватися у цю тему. Лишень констатуємо факт. Бо, як мені здається, обидва друку мають у собі набагато цікавіші моменти. Й саме на них варто зосередити увагу.

         Й почну либонь, з такого. Письмак означує свої творива рецензіями-есеями. Себто чимось серединним між цими двома жанрами. Право автора. Хоча, напевно, друга частина визначальної дефініції часувала б більше. Адже перед усіма постають роздумування особистості про щодення без літературознавчого аналізу книг. Та саме вони повертають сприймання до рецензійної дефініції: своєрідна двоїна, між якою приречено блукатиме свідомість сприймача текстів?

         Розмірковую й над таким. Богдан Дячишин виніс на суд читачів свої розмисли про творчість майже сорока письменників. (Свідомо не називаю точного числа, бо в обох книгах існує повторюваність імен.) І є певна логіка у тому, що він часто-густо ще раз привертає увагу до творчості літературних патріархів, серед яких чимало знаних імен: Микола Петренко (на жаль, недавно відійшов у засвіти), Микола Ільницький, Любомир Сеник, Андрій Содомора, Петро Шкраб’юк. Уміє він побачити небуденність у буквосплетеннях тих, чию творчість уже знають читачі: Світлана Короненко, Богдан Чепурко, Олесь Дяк, Ольга Яворська, Мирослав Лазарук, Марія Людкевич, Марія Ткачівська, Микола Будлянський... Зауважую ще й таку деталь: літературний критик не цурається згадок про нерозпіарених авторів, вважаючи їхні творива не менш вартими уваги. Такий висновок робиш для себе, коли «В малій амфорі слова»  читаєш нотатки про книги Юлії Бережко-Камінської, Любов Бенедишин, Володимира Кузика, Івана Гентоша, Жанни Юзви, Марґо Гейко, Наталії Гурницької, Мирослави Данилевської-Милян... Втішно також, що поза його зором не залишається доробок тих, хто лише стає на літературну стезю: Ірина Фотуйма, Юрій Синевір... (Такий поділ літераторів, безумовно, має право на існування, хоча тут залишаються за бортом літературна критика, спогади та переклади, та в даному випадку забути про це не дають розмисли львів’янина про написане Богданом Лепким, Михайлиною Баран, Доріс Корєвою Із Естонії.)

         Тепер дозволю собі географічний позирк. Якщо у «Ваготі поетичного слова» йдеться тільки про дев’ятьох Львівських віршників, то «В маленькій амфорі слова» маємо також розповіді про книги авторів з Чернівців, Івано-Франківська, Києва, Чернігова… Окремішньої уваги (на мою думку, звісно) потребує тяжіння автора до оцінювання книг авторів з Тернопільщини. Рецензії-есеї з цією адресою складають майже чверть книги. Та й післямовою до видання стала рецензія відомого критика Євгена Барана, колискою якого стала надзбручанська Чортківщина. Цей пієтет перед нашим краєм не назвав би випадковістю. Він тут народився, бо вітри недолі перед сумнозвісною операцією «Вісла» занесли родину у Кошляки Підволочиського району. (Земляцькі імпресії рецензій-есеїв. А чому б і ні, зрештою, тимпаче, що вони є далекими від слововіданності за географічним принципом. В слові пам’яті про незабутнього Петра Сороку (книжка присвячена світлій пам’яті Петра Сороки, який 6 січня 2021 року святкував би своє 65-річчя), роздумах про книги Любомира Сеника, Ольги Яворської, Богдана Чепурка, Жанни Юзви панує тверезе розуміння того, що людина має завше залишатися собою, незважаючи на певні географічні познаки.

         Це, зрозуміло, є позитивом, якщо дивитися на книги з «географічної дзвіниці». Але як не прикро, є тут і негатив, правда, рука не піднімається винуватити в цьому автора. Бо він теж потерпає від непродуманої державної політики у книгорозповсюдженні. Не може істинний читальник придбати книги, які видані у Харкові, Дніпрі, Полтаві чи Сумах. Звідки, якщо він нічого не знає про їхнє існування. Не секрет також, що істотно поменшало книгарень й у великих містах, а у маленьких містечках та селах вони взагалі зникли. Доплюсуємо сюди й ту обставину, що за книжкову торгівлю нерідко беруться люди без фахової підготовки, що взагалі профанує галузь та цей негатив (маю на увазі  незнання критиком доробків інших регіонів, а не нюансики пов’язані з ним) спроможний і на благотворність. Зосередження уваги на одному краї часто-густо народжує небуденний погляд на певне явище.

         Подивимося на книги із «дзвіниць» гендерності та віковості. Спеціального наголошування на першому читанні у них немає. Але дихання теми усе ж відчувається, коли читаєш відгуки на твори Світлани Короненко, Марії Ткачівської, Наталії Гурницької. А щодо віковості, то й тут є цікавинка – полягає вона в тому, що в рецензіях-есеях на твори молодих немає погляду з менторських позицій, хоча батьківська увага відчувається. Поєднання протилежностей, та щось таке. Ще більше розмислюєш про це, коли читаєш буквотвори про Ірину Фотуйму, Марґо Ґейко, Юрія Синевіра.

         ...Очевидно, можна говорити й про інші поділи при оцінюванні цих книг. Зосібна за стилем письма, яким володіють ті чи інші автори. Для мене, скажімо, такі акцентики були б цікавішими. Та Богдан Дячишин не кидає сприймачів текстів у літературознавчий вир, а передає читачам енергію думок, яку народили ці книги. Себто, закликає їх розділити з ним захоплення стилем чужого думання. За його задумом вони і повинні виконати літературознавчу роботу, якщо їм її треба.

         Письменник у ролі ретранслятора чужого мислення? Почасти так. Але гляньмо на проблему з іншого боку. Письменники дуже потребують, аби на їхні твори дивилися «з позвіниці» звичайного читача, роль якого на себе добровільно взяв Богдан Дячишин. Тим паче, що йдеться про оцінку людини, яка сама пробувала свої сили у красному письменстві. Бо пан Богдан якось зізнався, що у юності сам пробував віршувати. (Чогось надзвичайного у цьому фактові немає. Наслідок традиції. Адже вже відомі своїми поетичними чи прозовими творами літературознавці та критики Микола Жулинський, Юрій Ковалів, Михайло Наєнко, Людмила Таран, Григорій Штонь. Та й поети й прозаїки не забувають про критичний: Олександр Астаф’єв, Світлана Бреславська, Ігор Павлюк, Богдан Смоляк... До речі, образ з поетичного рядка останнього став для Богдана Дячишина поштовхом до появи назви книги: «Я зберіг крапелинку дощу у малесенькій амфорі слова».)

         ...Повертаюся до вище мовленого й все більше починаю думати про питання, які, можливо, залишилися без окремих наголошувань. Це, ймовірно метод письменника постійно цитувати відомих людей. Інколи може здатися, що чужослів’я забагато, але давайте, перш за все відштовхуватися від доцільності й не забувати, що саме воно джерелить оригінальність мислення. Ще зауважу те, що, у його поле зору потрапляють тільки вартісні тексти, хоча вони познаковані особистісністю сприймання.

         Отже, нюансики, нюансики. Саме так. Але ж не претендую на всеохопність. Зрештою, натяки на них, мабуть, можна відшукати у контекстах мойого опису. А деталізація? Може, ще хтось і вдасться до неї. Я ж написав про те, що не давало спокою. І крапкую.