Видавничі новинки

Побачила світ збірка оповідань «Львів. Шоколад. Кам’яниці»
Проза | Буквоїд
Перше дитяче видання про коронавірус – психологічна підтримка для українських малюків
Дитяча книга | Буквоїд
Побачили світ історичні есе "Карпатська Україна" Романа Офіцинського
«Пригоди динозавриків» від Еліни Заржицької
Дитяча книга | Буквоїд
Олександр Дан. "Інсомвіта, або Життя та сновидіння Роберта Бланша"
Книги | Буквоїд
Еліна Заржицька. “Пригоди динозавриків”
Дитяча книга | Буквоїд
Реймонд Карвер. «Про що ми говоримо, коли говоримо про любов»
Проза | Буквоїд
Симор Гласенко. «Дім чистого світла»
Книги | Буквоїд
Мартін Поллак. «До Галичини. Прохасидів, гуцулів, поляків і русинів. Уявна мандрівка зниклим світом Східної Галичини та Буковини»
Книги | Буквоїд
Каролін Жорж. "Із синтезу"
Проза | Буквоїд

Re:цензії

27.01.2020|18:58|Димира Бохач

Від “Інкубації “Яєць динозавра” до реінкарнації читача

Що буває, коли книга потрапляє до рук пересічного читача?

Звісно, читач її читає. Якщо сподобається, то згодом перечитує ще раз (а то і не раз). А якщо не сподобається – то лежить собі книженція десь у тихому куточку та й припадає пилом.

Щоправда, якщо читач хоч трохи тямить як інтернет-користувач, то десь у нетрях мережі він зможе залишити свій «лайковий» (чи не дуже) відгук сучасним і прийдешнім читацьким поколінням, поклацає в пошуках додаткової інфи про автора, ну, може, ще трохи «потусується» на літсайтах з однодумцями і посперечається з опонентами, та й по тому.

А от як втрапить книга (причому дійсно хороша книга) до рук знаного літературознавця, обтяженого регаліями доктора філологічних наук, та ще й професора? Йо-ооой… І хто б міг подумати?

Бо зазвичай від літературознавців очікують серйозних речей, на кшталт хірургічно-ретельного, чи аж не до йоти, дослідження, або, навпаки, розгромної статті – ну, одним словом, чогось такого – УХ!

І тут – «Інкубація…». Проте спочатку були «Яйця…». Ні, не у плані першотворення світу, хоча вчені лоби й донині не дійшли консенсусу, що могло з’явитися раніше – яйко чи кура. Адже найраніше були – динозаври!

Отож, панове, сьогодні розглянемо, «словесне неподобство», яке, за словами самого автора, «літературною критикою вочевидь назвати важко» і за яке (о це так парадокс!) автор удостоївся премії імені О. Білецького в галузі тієї ж таки літературної критики.

«Інкубація „Яєць динозавра”» Фелікса Штейнбука – книжка, що вийшла друком у видавництві «Люта справа» на початку осені 2019 року і що у жанровому плані становить, за визначенням автора, збірку критичних есеїв-мініатюр, у яких він ділиться з читачами своїми суб’єктивними враженнями (рефлексіями) від прочитання збірки оповідань Олеся Ульяненка «Яйця динозавра». А, загалом, мету цих есеїстичних просторікувань визначають намагання популяризувати творчу спадщину Ульяна – надзвичайно талановитого УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА.

Чому ж «інкубація»? – запитаєте ви, тобто такий собі природничо-термічний, а іноді й штучний процес визрівання. Я теж була подивована і заінтригована цією назвою, коли цілком випадково натрапила на книжку Фелікса Штейнбука. При тому, що з творчістю самого Олеся Ульяненка я була майже не знайома, не рахуючи колись давно прочитаної «Серафими», сюжет якої видався мені аж занадто надуманим та вульгарним. А що у цього письменника існує ще й мала проза, я навіть не уявляла.

І от склалося якось так, що «Інкубацію „Яєць динозавра”» я прочитала раніше, аніж «Яйця динозавра». Все нібито логічно, ознайомившись чи то з якоюсь інформацією про книгу, чи то з відгуками, ми, звичайно, прагнемо більш глибшого знайомства з оригіналом – так зароджується таїнство читання і сприйняття, яке, зрештою, і народжує в душі того вогненного динозаврика, що здатен або спопелити нас своїм жаром, або канути у забуття.

Те, що «Інкубація…», тобто сам процес прочитання Штейнбукових рефлексій мене обпік, – не сказати нічого. Градус літературної майстерності автора у враженнях від оповідань Ульяненка, викладений з гумором, живою і жвавою мовою, помножений на особисті спогади, уявлення та переконання – зашкалює. Невеличкі за обсягом шкіци на кожне з оповідань водночас і ознайомлюють зі змістом, і завдяки оригінальності висловлених в них роздумів самі прочитуються як окремі творіння. А це вже автоматично спонукає читача до подальшого прочитання збірки, якій це «неподобство» власне і присвячене.

Таким чином, літературознавець чи то свідомо, чи то цілком інтуїтивно створює своїми есеями такий мікроклімат, у якому читач вільно-невільно визріває до стану, коли знайомство з Ульяненком стає не тільки неминучим, а й нагальним.

Натомість, перечитавши малу прозу Ульяна, яка за життя автора ніде не друкувалась і була видана збіркою лише через шість років після смерті письменника під назвою «Яйця динозавра» (за назвою однойменного оповідання), вже не можна не відзначити і її непересічність, і її актуальність. Вона просто не може залишити читача байдужим, бо, чесно кажучи, Ульяненко – мене спопелив.

Авжеж, тому що за, здавалось би, на перший погляд примітивністю і наївністю сюжетиків у них все ж таки криється «те щось», значно глибше, трагічніше, а подекуди і трагікомічніше, що зачіпає душу і вже не відпускає.

А, зважаючи на те, яким рівнем поетичної образності, емоційністю, кольоровістю і соковитістю художнього письма, де навіть «запах пропащості» є якимсь насичено-перестиглим і де кожна сцена відчувається чи не на дотик, відзначається майже вся проза Олеся Ульяненка і з яким неперевершеним умінням автор був здатен зобразити колоритність зовнішності та внутрішнього світу своїх героїв, то і читаються його твори на одному диханні. Таке враження ніби переглядаєш короткометражні фільми. 

Загалом Ульяненка можна сміливо розбирати на цитати і мудрі спостереження. Ульяненко – неперевершений психолог. Ульяненко – сценарист. І направду, якщо читати його твори, особливо романи, як сценарії до кінофільмів, то сама сутність твору сприймається і вловлюється набагато легше, аніж через призму класичного літературного жанру.

І вже зовсім по-іншому сприймаєш все те, за що так ревно лаяли автора за його життя – і сцени жорстокості, і сексуальні сцени, і ненормативну лексику. Визнаймо, що Олесь Ульяненко – співець суспільного дна, це його виболіла тема: алкоголіки, бандюги, повії – зворотна сторона медальки під назвою «Життя». Ну ж бо не можуть його герої спілкуватись пафосно, пити виключно мінералку і займатися лише тим, що не здатне шокувати законослухняних громадян.

Зрештою, здебільшого і сюжетним лейтмотивом вчинків героїв Ульяненка є одне-єдине цілком природне «хотіння мати більше, аніж дала нам доля». Тільки от досягається це не завжди праведними методами, а закінчується здебільшого аж ніяк не хепі-ендом. Життя як життя, одним словом, у всіх своїх проявах.

А втім я зумисне оминаю переказувати сюжети оповідань Олеся Ульяненка, як і розбирати самі рефлексії Фелікса Штейнбука. Це треба просто читати! Пропустити через себе. Але з усією відповідальністю читача можу підтвердити, що отримав професор свою премію цілковито заслужено. Бо нині я з величезним задоволенням відкриваю для себе творчість Ульяна. Щобільше, зовсім по новому, перечитавши вдруге, почала сприймати і… «Серафиму».

Відтак на моїй книжній поличці поряд з «Інкубацією „Яєць динозавра”» і «Яйцями динозавра» вже з’являються інші зачитані книги Ульяненка, які – я впевнена – мені захочеться перечитати ще не раз і які тепер не припадатимуть пилом.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери