Re: цензії

17.02.2020|Ігор Зіньчук
Дорогою слова до пізнання Істини
17.02.2020|Василь Кузан
Це більше, ніж книга
14.02.2020|Богдан Дячишин, Львів
Світ у мріях
13.02.2020|Валентина Семеняк, письменниця
«Тримайся за повітря» – символ Любові агапе і світлого кохання
12.02.2020|Ольга Червінська
Джаз — «це інший можливий погляд на світ...»
11.02.2020|Ганна Клименко-Синьоок
Поза межами безмежжя, або Роман із присмаком поезії та лавандово-кавовим ароматом
10.02.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Карколомні і несподівані сюжети у новій книзі Ніни Фіалко
10.02.2020|Володимир Кузьменко, доктор філологічних наук, професор
Митець неореалістичної формації
09.02.2020|Назарій Андрійчук
"Єнчий світ", як ліки для душі
09.02.2020|Уляна СВЕРЕДЮК, пошукач кафедри фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету ім. Івана Франка
Дещо про порівняльну характеристику мотивів жіночого начала в українській поезії та філософії

Re:цензії

EXEGI MONUMENTUM

Роздуми над романом-медитацією Ігоря Павлюка «Паломник»

(Ігор Павлюк. Паломник: Роман-медитація у віршах. – Київ: Видавництво «ФОП Ретівов Тетяна», 2018. – 224 с.)

 

Свій роман Ігор подарував мені під час Міжнародного книжкового Форуму у Львові. Обкладинка книги із зображенням пустелі, пальми і паломника викликала асоціації з Єгиптом, куди я збиралася на відпочинок. То ж, роман сам стрімко скочив у мою валізу. Відтак, читала Ігоревого «Паломника» на Синайському півострові, сидячи під пальмами на піщаному березі, вслухаючись в музику рим крізь лагідний плескіт хвиль Червоного моря. Читала для себе, цитувала вголос українцям, які поруч ніжилися на оксамитному осінньому сонечку під рожево-фіолетовим небом Шарм-ель-Шейху. Після окупації Криму ці місця стали Меккою для наших туристів, куди москалям вже кілька років – зась. Бо побили глеки з єгиптянами. Вчителька з Луцька підійшла до мого тенту, метнула погляд на книжку з підписом: «Ігоря Павлюка читаєте?! А Ви що, знайомі з ним особисто?» Схопила, стала гарячково гортати: «А ми цієї книжки не маємо! Дасте почитати на ніч?» Я не дала. Побоялася, що не повернуть земляки, зачитають. До нашого діалогу мимоволі приєднався Хасан, турагент, який виявився прихильником поезії. Він зачитав на наше прохання поетичні рядки давньоєгипетського поета Імхотепа, який був радником фараона, що правив у 27 столітті до Р.Х. Вони звучали приблизно так: «З веселим серцем не забувай величаво жити. Іди за своїм серцем, допоки живеш! Поклади мірру на свою голову, одягнися в тонке полотно, намастися правдивими божими чудесами! Прикрасися як тільки можеш і не дай впасти твоєму серцю».

 

* * *

 

А книжка Павлюка виявилася про паломництво не лише вшир, країнами і континентами, на яких де тільки не мандрував автор, а насамперед про паломництво вглиб свого життя, стежками поетичної пам’яті, з якого ми й почнемо наше схвильоване вдивляння, вслухання і вчитування в душу Паломника.

Святе Письмо вчить не піддаватися гріху гордині. Бути перехожим. Таким перехожим, мандрівником постає й ліричний герой роману «Паломник», якого ми майже з перших сторінок роману воліємо ідентифікувати із самим автором. Так, так, це поетична біографія Поета, римована спроба осмислити своє непросте життя і дороги, якими вела його Доля.

Імпонує, що автор не підтасовує фактів, не переписує для комфортної зручності свою біографію, не приховує комсомольської юності і тої своєї юнацької довірливості до совєтської судьбіни, детермінованої в часі і просторі, не боїться описувати і подекуди навіть ностальгувати за тими часовими та географічними координатами, в яких довелося жити, служити, помилятися, набивати гулі і мужніти волинському хлопчику-сироті:

 

Попереду міфічний Ленінград

З містичним тлом для хлопця лісового.

Чомусь дороги не було назад,

А рейки ці, здалось, вели до Бога.

 

Вже на самому початку роману з’являється мотив сирітства, який проходить через всю книгу і є знаковим:

 

Нема за ким тужити…

Сиротою

Воно ж простіше:

Пан – а чи пропав.

Ніхто і не заплаче – як не буду…

Немов ріка підземна, ця тропа

Вела мене у нелюди і люди.

 

Перегук із шевченківською «Думкою», писаною 24 –літнім Тарасом на Гатчині.

 

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду,

Нема куди прихилиться

Хоч з гори та в воду.

Утопився б молоденький,

Щоб не нудить світом,

Утопився б тяжко жити,

А нема де дітись.

 

І прибився наш паломник на «Пітерський масив», де йому судилося стати курсантом військового училища:

 

Зустрів нас червнем стольний град Петра,

Де блідли ночі від краси і болю

І де Нева – холодна тінь Дніпра –

Козацьким внукам завязала долю.

 

І знову Шевченко, якого сюди колись доля привела, та хіба тільки його? Поет свідомий того, що опинився в ряду великих, занесених долею туди, де «Вода і камінь. Золото – мов кров… Гоголь тут, і Лєрмонтов, і Блок, Шевченко і Міцкевич, і Єсєнін…»

 

Автор ділиться глибокими роздумами про «град Петра» і дає вбивчу характеристику знакового міста:

 

І що сюди манило юних муз?

І що сюди капканило поетів –

На смерть, у Петропавлівську тюрму,

Де у ціні Мамона й еполети?

 

Чому коронне місто, як магніт,

Манило їх, і вішало, й стріляло?

 

Червоно цвів підсолений граніт.

А час летів – як рейки через шпали.

 

Сильні сторони поетичного письма Павлюка – органічна музика, яку не можна приховати і не почути, філософічність поезії, багатюща тропіка. Ловлю себе на думці, що розпочавши цитувати текст, не можу зупинитися. Як не можна перебити пісню, яка лунає, так не можу перерватися в цитуванні. Бо написано невимовно красиво й талановито. Тому це варто читати і насолоджуватися сповна, особливо філологічним гурманам.

 

У творі відбувається осмислення юнацької курсантської пори, ностальгія за рідним волинським краєм:

 

«Немов лінива куля по стволі,

Здавалося, життя моє минало.

Крізь душу пролітали журавлі

Туди, на південь, де калина, сало.

Де звався Малоросією степ,

А москалями – з Петербурга – люде…»

 

Далі шлях автора пролягає в Сибір, у тайгу, в «Дикий край романтиків і зайд із бандитським профілем скелястим».

Це наБАМ, чи що він подався? На «стройку комсомольську»? І читач стає свідком суперечливих авторських розмислів:

 

Тут ведмідь – хазяїн.

Дикий мед

Пє туманна шабля з кровю брата.

Що тут робить проклятий поет?

І чому судьба його розпята?

 

Чи судьба скінчилась. А життя

Ще триває в гомоні інерцій? –

На путях неясно до пуття.

Ясно що поет у смертнім герці.

 

А мені, наприклад, не ясно, з ким поет перебуває у смертнім герці? І чому судьба його розп’ята? Красиво й незрозуміло. Бо як автор чесно пише:

 

Я страждав, не вміючи страждать.

Я летів, не вміючи літати.

Сльози пам’ятала лиш вода,

А горілку – привиди хвостаті.

 

Ось бокал Байкалу, а кругом

Сопки, на яких цвіте багульник.

Дико… не потрібен агроном…

І красиво… й холодно… й розгульно.

 

І далі йдуть історичні асоціації, але підтвердження герцю немає, лише натяки на дідів, які, певно, відбували тут заслання:

 

«Десь отут діди мої і я

Біля них багульником весняним…»

 

А ще часто-густо натяки на кров, яка є одним з найулюбленіших і найуживаніших образів Ігоря Павлюка:

 

Тут шуміли Разін, Пугачов,

Козаки, просмолені, як шпали.

Я б свої тут гени віднайшов,

Що весняним журавлем кричали.

 

Але сил на пошук не було.

Пролетарськи чмихали колеса.

Над Байкалом чайчине крило,

Як над кровю два монгольських леза.

 

Автор віддає данину столиці російської імперії, не впадаючи в емоційний пафос, спокійно живопише вірші-картини віковічних жорстокостей, властивих ординському менталітету і жахіть, які тут зазвичай відбуваються:

 

Тут цінують поетів…

Тому їх вбивають, красивих,

І цілують, як хліб,

І возносять по смерті до хмар.  

 

Автор йде на Ваганьківський цвинтар «немов на прощу»:

 

Я блукав між хрестами,

Я пив на могилах «водку»,

З незнайомим мені побратимом,

Який, як і я любив

І «Сєргєя, й Валодьку»,

І тих он над ними двох голубів.

 

Повертаючи на батьківщину, наш герой озирається на імперські стежки, якими довелося пройти, і медитує:

 

Буду вірити серцю.

Воно мене виведе в люде,

Так відчув я тоді,

І пішов, і побіг, полетів…

Взяв Москву і Сибір…

Цвів сніжок

Наближався грудень.

Рік двадцятий уже

Горизонтно мені золотів.

 

Нарешті поет-герой повертається в Україну:

 

На душі було хвойно:

Колюче. Пахучо і тонко.

Мов шинеля моя –

На Волині лежали поля.

І чекала мене, наче мама,

Старенька іконка.

І стрічали мене -

Ніби замок свого короля.

 

Тут музика вірша лунає на відстані сльози, адже невдовзі помирає поетова мама. Тобто, хлопець опиняється в порожнечі. Двадцятилітній, і зовсім одинокий, на всі чотири сторони світу:

 

Йшов до предків… на цвинтар.

Там радився з мамою, дідом…

Заболіла трава.

Золотіли сніги на хрестах.

Знов приходили вірші –

Мої ненароджені діти –

Як молитва язичеська

На скровянілих устах.

 

У відчаї герой вигукує майже єсєнінське:

 

Може, там десь, десь там,

На петлі горизонту повішусь,

Ці сніги і тумани

Узявши у кров молоду.

 

Далі Паломник наш постає перед вибором: куди податися до Києва чи до Львова?

 

«В мойого щастя два було крила».

 

Він обирає Львів.

О, ця вічна тема молодої людини, яка приходить у велике місто, щоб його завоювати. Жорж Дюруа, Жюльєн Сорель, Мартін Іден, Степан Радченко… Без любовної лінії немає роману, немає літератури, немає життя. А у нашого героя тут і любов, і родина знайшлися.

 

А я прийшов у місто, як варяг,

Чи як монгол?

Чи як козак Богдана?

Кохання праг.

Поетом бути праг.

Летіти крізь повстання і гадання…

 

Після бездомя і безодні днів,

Прожитих в Петербурзі, у Сибіру,

Я кровю повернутися хотів

В мого дитинства предковічну віру.

 

Поезія вже вибрала мене –

Як вибирає доля народитись.

Я знав, що маю те, що не мине,

Що мушу словом в пісні засвітитись.

 

Згадалася Леся Українка: «Я в серці маю те, що не вмирає».

І Львів прийняв поета, де він блукає «у просторі, і часу вертикалі», поринає у шал пристрастей, витончено насолоджується власними вадами і помилками. Адже сироти, вони відчувають тонше, вони вразливіші, вони і люблять по-іншому, люблять багато, подекуди нерозбірливо і жадібно, до самозабуття. Чи не тому, що щоразу видять в об’єкті своєї любові і подругу, і сестру, і матір, і бабусю, і дружину. Бо доля утяла родичів, обділила любов’ю і ласкою сироту.

 

Замучили ненависть і любов,

Увага і зневага черні й пана.

І я, бувало(дурнувата кров),

Топив тривогу в прірвності стакана…

 

Навчився я співати в темноті,

Дівчат любити при тремтливім світлі –

І тих, що тілом начебто святі,

І тих, що серцем нібито на мітлах.

 

Лукавенькихмов першенька весна,

Чудних – мов смак лаврового листочка.

Аж доки не з явилася Вона –

І – точка.

 

Жадібно жив Поет, нарозхрист, уздовж, і вглиб, і вшир:

 

В моєму пілігримному бутті

Були пізніш америки, європи…

Дніпро і степ, Ворота Золоті,

Протоптані в снігах мисливські тропи…

 

Здається, бував кругом, надивився, набувся. Але серцем відкритим, небайдужим, яке довго не черствіло, то ж до смерті бажань ще було далеко.

 

А я ще хочу в Африку, в астрал

Австралії,

У джунглі Амазонки.

Із Дерева Добра і Зла кора –

Крутий інгредієнт для самогонки.

 

І поет літав.

Хоча крила втомлюються.

Втомлюється перо, написавши 45 книг.

Виснажується душа.

Висихає криниця?

І на безводній пекучій пустелі душі проростають гіркі паростки нових, інших віршів:

 

Сумні, як очі блудного собаки

Минуле і майбутнє у душі.

Мені набридли символи та знаки,

Як президенти, сноби, алкаші…

 

Мені набридла правда цього світу,

Стихія звуків, запахів, питань.

Я хочу десь у те первісне літо,

Вогонь веселий де, сумна вода.

 

Хочеться первісності і чистоти, усамітнення, втечі від соціуму, укрсучлітпроцесу, бо «в оцет сублімується вино»:

 

Я слухаю себе.

Живу в столиці.

Тут перепади радості й журби

Такі великі, що аж кров іскриться,

Немов ікряться молоді жаби.

 

Наївність тут так само не потрібна,

Як золотий годинник у гробу.

Поет тут цар, бомж, бог і річка срібна,

Яка впадає в далеч голубу.

 

Тут спаяні горілкою, не кровію,

Поети водять миршаву «козу»,

Клянуть во всю Гамерику, Московію,

І на братів по перах точать зуб.

 

Чиясь же доля тут стає легендою,

Комусь «білети вовчі» роздають.

Тут тхне література хитрим гендлем,

На душу претендуючи й мою.

 

Депресивні настрої героя змінюються видіннями і примарами.

І ось вже «мій десь бродить чорний чоловік».

То тінь побратима Сєргєя Єсєніна, яка дарує поетові окрім марень ще одну блискучу поезію «Чорний чоловік».

 

* * * 

Зізнаюся, ще ніколи мені так важко не давалися відгуки на книжку, як оце на «Паломника».

Бо вірш за віршем, поезія за поезією, як хвилі моря, набігають одна на одну. Їх не можна зупинити, в них хочеться пірнути, насолоджуватися дзвоном і чистотою води, не хочеться виходити з цього моря, в якому все було, і все є: і радість, і журба, і відчай, і самотність на видноті, на публічності…

Кисневий голод.

Пахне Стіксом ніч.

Держава лізе в душу і в кишеню.

В гіпнозі ми, у летаргійнім сні,

В депресії, агресії страшенній.

 

Герою досаждають вороги і воріженьки, а ще друзі, які ще в горі якось допоможуть, але успіху і слави точно не простять. Живуть і тільки й чекають, коли ти спіткнешся, оступишся. Отоді давай цькувати! З такими друзями й ворогів не треба:

 

Ця чорна смуга у моїм житті –

Мов лакмусу шматок на вшивість друзів.

В тінь відійшли ті, що мені «не ті».

Коханці Музи…

 

Але кругом «Розпни його! Розпни!» –

Кричать усі, кого любив я вчора.

Болить, коли ти винний без вини.

Рятують хрест, вода, свята просфора.

 

Герой розмірковує: «Податись на війну чи в монастир?»

На війну пізно, забракує військкомат.

В монастир?

Бо «лампадна радість світиться в душі». Авсе земне, фізичне здається герою тлінним, проминальним, марнотним:

 

А тіло – що?

Земне прокисле тісто,

В якім пасхальна молиться свіча…

 

Тому печаль не втопиш у горілці.

Вона уміє плавати, як вюн.

Не питиму в імя святої Трійці,

Щоб стрінути тверезим смерть мою…

 

Прощаюся із молодістю аз.

В собі не бачу, але чую Бога.

Як біла тінь дзвінких античних ваз,

Скрутилася в спіраль моя дорога…

 

Всевишній зве…

Кажуть, що набожність чоловікам не пасує.

Доброму поетові пасує все: і набожність, і безбожність. І грішність, і праведність.

Пропорції визначаються хімічним складом крові, художнім смаком, внутрішнім голосом і мірою таланту, відміряною Творцем.

Якщо поет перебільшить з праведністю, впаде у фальш і потрапить до фарисеїв.

Якщо перебільшить з грішністю – запишуть до гульвіс.

Півстоліття – дата, коли парубки стають дідами. А гульвіси поволі й мимоволі починають обертатися на праведників. Павлюк називає цей період «поверненням до молитви і бажанням піти в монастир». Поза? Гра? Серйозний намір? Він уже був колись ченцем в американському монастирі. Життя покаже.

Своє 50-річчя Ігор Зіновійович відсвяткував сповідальним романом «Паломник».

Це чесна книга чесного поета, який не може обманювати ні себе, ні читача. В цій книзі немає строгої чорно-білої графіки, та її у Павлюка ніколи й не було. Це суміш мислимих і немислимих кольорів, які тільки є в природі. Шукайте, якщо хочете, на цьому імпресіоністичному полотні історично-фактуальну правду. Мені так чується, що її не сфальшовано, а збережено під флером художньої правди, філігранно виписаної вишуканим пензлем поета-живописця. В найкращих тонах, напів- і чвертьтонах.

* * *

Зважаючи на звивистий шлях, підскоки і вибоїни на його життєвій дорозі, надзвичайно тонку душевну організацію та вразливість автора, я б назвала цю книгу насамперед електрокардіограмою поета, пунктиром із больових точок. Згодна з високою оцінкою святої пап’яті Петра Сороки, який назвав Ігоря Павлюка «винятково талановитим поетом, який у цьому творі постав у всій своїй красі та силі».

Подібні автобіографічні твори виникають як вислід авторефлексії письменника, самооцінки власного життя і творчості, властивої багатьом авторам, які бажали уникнути забуття і заслужити безсмертя і вдячність нащадків. Початок цьому жанру покладено, як відомо, Горацієм, який в оді «До Мельпомени» вигукнув «Exegi monumentum!»

Ігор Павлюк також може вигукнути:«Я створив собі пам’ятник!» вслід за Горацієм і Вільямом Шекспіром, Джоном Мільтоном і П’єром Ронсаром, Робертом Бернсом і Адамом Міцкевичем, Тарасом Шевченком і Шарлем Бодлером, Олександром Пушкіним і Максимом Рильським, які сотворили собі монументи нерукотворні зі Слова, воліючи закарбувати свій слід у Вічності.

Книги поета і прозаїка Ігоря Павлюка перекладено англійською, французькою, польською, російською та іншими мовами. Романтично-прагматичний Хасан, який читав нам на березі Червоного моря давньоєгипетські поезії, покрутив у руках Ігореву книжку і зітхнув: «Жаль, я не вмію читати українською!» І запросив нас («недорого!») у подорож до Каїру, до іншого символу Вічності – до пірамід. Але це вже інше історія.

...А я хочу побажати Ігорю Павлюку, щоб його книжки, перекладені і закарбовані на паперових аркушах арабською в’яззю, з’явилися згодом в Єгипті, в Олександрійській бібліотеці.

А ще дужче порадію за талановитого земляка і друга, що його роман читають і на цій благословенній землі, яка колись дала притулок гнаному Святому Немовляті і від царя Ірода порятувала.

Січень 2020, м. Дніпро.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери