Якщо говорити про літературну організацію “Західна Україна”, що виокремилася з “Плугу” у 1926 році, то перші імена, які приходять на пам’ять – це, звичайно, Дмитро Загул, Мирослав Ірчан (керівники), Василь Бобинський, Мечислав Гаско (до речі, лучанин за народженням), Дмитро Іванович, Дмитро Бедзик, Володимир Гжицький, Агата Турчинська, Антон Шмигельський. Фахівці можуть продовжити список іменами Василя Атаманюка, Антона Павлюка, Мелетія Кічури, художника Якова Струхманчука та ін. Хтось, можливо, назвав би й Юрка Гринюка, хоч це ім’я відоме ледь чи не найменше. У середині 80-х років минулого століття (я, здається, вже й писав про це) авторові цих рядків пощастило попрацювати, як дослідникові, у фонді академічної книгозбірні в Києві (нині це Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Позаяк тема дослідження стосувалася творчих зв’язків між письменниками Наддніпрянської й Наддністрянської України у 20-ті–30-ті роки, в поле мого зору не міг не потрапити й журнал “Західна Україна”, тим паче, що однойменна літорганізація зародилася в надрах “Плугу”, діяльність якого мене тоді цікавила чи не найбільше. Оскільки переглянути я встиг лише підшивку за 1928 рік, то прізвище “Гринюк” зринуло в 2-3 числі у контексті вірша “Після березневого акту”, але воно на той час нічого мені не говорило.Мало що прояснювала й інформація у 1-му томі Української Літературної Енциклопедії – гранично коротка, і до того ж, як нині виявилося, далеко не точна (письменника нарекли по батькові Якимовичем, тоді як він – Михайлович, і “побратали” з його земляком та однопрізвищником Лесем Гринюком, до того ж помилково назвавши роки народження і смерті).

Усе це скидалося на ситуацію з Петром Крижанівським, і – як тоді, – в пригоді мені стали Микола Мартинюк і Віктор Мельник. Дзвонить одного разу Микола й каже, що пан Віктор передав для мене якісь книги. Тьохнуло в мене серце: “Мабуть, Тарноградського”, – адже знав, що вибране цього поета, повернутого зі “старанного забуття”, либонь, лише у ХХІ столітті (якщо не рахувати видане у 1993-му факсиміле антології 1908 року “Українська муза”, де було вміщено добірку віршів Валер’яна Петровича), з’явилося друком цьогоріч у Вінниці, й не помилився. Та поруч зі збіркою “Вкраїно, мати дорога…” була й книжка Юрка Гринюка (1891–1938) “У кровавому танку”.

Як і у випадку з П. Крижанівським, передмову до видання написав його упорядник Віктор Мельник, який здійснює величезну роботу у справі повернення в історію української літератури забутих чи напівзабутих письменників-подолян (зокрема вінничан – бо ж і Ю. Гринюк, хоч галичанин за народженням, перебравшись після кількох втеч із румунських і польських в’язниць на Східне Поділля, мешкав аж до останнього арешту у Вінниці). Важко не подивуватися ентузіазмові й наполегливості пана Віктора, котрий, попри, здавалося, б майже безнадійну ситуацію (де шукати єдину збірку Ю. Гринюка? як вийти хоча б на когось із рідних?) усе ж зумів вийти й на брата доньки поета (народився він уже в другому шлюбі), й на фонди Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва, де збереглися рукописи творів Юрія Михайловича, і , зрештою, на кримінальну справу письменника, репресованого 1933 року у справі УВО (Української військової орґанізації). Саме там дослідник знайшов детальну автобіографію Юрія Гринюка (“Мої свідчення”) і зміг внести суттєві корективи у скупеньку інформацію УЛЕ.

Перша і єдина видрукувана збірка поета “В кровавому танку” побачила світ 1919 року в Коломиї, у цензурованому (за висловом самого Ю. Гринюка – “препоганому”) вигляді. Тож у 1928 році (очевидно, як і багато хто, наївно вірячи у відсутність цензури на Наддніпрянській, – радянській, – Україні) Юрій Михайлович підготував до друку повний варіант, де в передмові висловлював надію, що “знайдеться чимало читачів і по цей, і по той бік Збручу, що так само кипіли душею і плакали над долею свойого люду, як і я. А читаючи оці рядки, рівночасно згадають: за що й за кого боролись, хто ми були і хто ми є”1.

Вірші й першого, й  другого варіантів книжки  “У кровавому танку” зібрані в цикли. Назва першого з них аналогічна назві всієї збірки. Основний його настрій (“Літнівка”, “Флоярин сум”, “Природа”, “Вечеря”, “Гуцульські мрії”, “Братній жаль”) – туга й біль від роздумів над долею галичан, “що гинуть у неволі з голоду й змор”, від погляду на “прибиті села й закований люд”:

І доки терпітимуть гори

Оцей подих ворожої тюрми?

І доки і ліси, і бори

Годуватимуть ворога грудьми?

 

Як гірко дивитись на мýки,

Коли твій нарід і твої батьки

Здіймають порепані руки

І випрошують хліба чи мукú2.

Про революційну боротьбу, яку чомусь побачив автор статті, надрукованої в УЛЕ, – професор Федір Погребенник, – тут іще не йдеться, хоч і виразним є натяк, що терпінню народному може врешті прийти край:

На синіх грунях, он там,

Там тисячі міцних фортець…

Та зброї – зброї нам…

А гуцул, знаєте, – стрілець…

 

Потряс головою і заплакав знов.

–     Чи  швидше, чи пізніше –

Ой… буде… кров…3

З кожним віршем циклу сум автора посилюється ще й через нове лихо –війну (“Син”, “Тривога”, “Мобілізація”, “Прощальні заповіти”, “Чого ми йдемо”, “Похилилася тополя”). Основний мотив – ліричний герой готовий воювати, але лише за Україну, а не за владу чужинців. У вірші “Син”, юнака страчують за відмову йти до війська, і мотивує він цю відмову саме так:

Для України служити я готов.

І її віддам свою гарячу кров.

Але вам, скажу правду, – не дам,

Своїм запеклим ворогам4.

Та ж тема на повну силу звучить і в поезії “Чого ми йдемо”:

Хлопці, чоловіки сумно ідуть.

Торбинки у руках несуть.

А в них у вузликах бриндзя і хліб,

А в серці – могила і гріб.

 

– Чого ми йдемо – питають себе.

(Питання за мозок довбе.)

– За Австрію та за чужих панів,

За німців і за поляків?!...

 

Наші діти воювали вже за них.

Як волів ганяли німих.

І що Австрія дала нам за це? –

О! – за це – плюнула в лице5. 

Віршування Юрка Гринюка у згаданому циклі разюче відрізняється від традиційної силабо-тоніки – поет більш тяжіє до тонічного, акцентного вірша, завдяки чому підсилюється розповідний ефект. Хоча раз у раз озивається у його творах і народнопісенний ліричний струмінь, близький до журливих рекрутських пісень:

Похилилася тополя

Рано-вранці,

Бо відходили до поля 

Новобранці.

 

Ішли вони і співали,

Мов орлята.

Зіллям, рутою квітчали

Їх дівчата.

 

А за тиждень, дві неділі

Їх сквітчали

Бризки крові на Поділлі

Й самопали6.

Наступний цикл – “Люблю природу”, – говорить сам за себе. У ньому вміщено зразки лірики, яку прийнято називати пейзажною. Одначе Юрко Гринюк не був би собою, якби зводив усе лише до поверхового замилування чи сентиментального розчулення від краси природи, не маючи й гадки про сувору реальність. Узяти хоча б вірш “Весняна ніч”. Перші три строфи – це чарівний ноктюрн, ніжна лірична замальовка. Поет ніби в полоні ночі, що, оповиваючи сном довкілля, гасить усі болі пережитого дня:

Зелене гілля, білі квіти

Й черемхи запах у садку.

Прийшли до нас весняні діти,

Прийшли в розвійному танку.

 

Весняна ніч і ясні зорі.

Солодка тиша довкруги.

Тремтять сонливі сосни в борі

Й у снах загорнені луги.

 

Врочистий мент весни святої.

Ридання втихло, й плач затих.

Лиш чути трав і шелест тої

Й легенький хід сновій нічних7.

Та немає спокою а душі автора:

Всі сплять, а я ніяк не можу.

Душа з упоєння тремтить.

Дивлюсь на світ і серцем дрожу,

Бо нарід мій тривожно спить8.

В іншій поезії “Спів люду” шум верб теж навіває ліричному героєві думки про людську недолю:

Грають верби цілу нічку

На струнах віків.

А в цій музиці я чую

Розпуку братів.

 

Ця симфонія безсмертна

Нервами трясе

І в журливу мою душу

Спів люду несе9.

Напрошується асоціація з Павлом Грабовським:

Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені народи,—
Їм я віддав усі чуття мої.

Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього шматка...
Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.

 

Нехай кругом розумний лад та втіха,—
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,
Як хижий звір, братів гризуть брати9.

І це не випадково: творчість “вічного в’язня й засланця” була прикладом його здатності сприймати народний біль як власний і справила вплив на багатьох поетів (зокрема, “слід Грабовського”, поряд із Шевченковим, зримо відчувається у Василя Симоненка – причому і у Гринюка, і в Симоненка це було не сліпим наслідуванням, а суголосністю поетичного світобачення).

Третій цикл, – “З воєнних любощів”, – як на мій погляд, чи не найяскравіший у всій збірці. Словесне кліше “любов, обпалена війною” є тут цілком доречним. Поет творить гімн життю і коханню, що триває навіть серед вогню, крові і смертей:

Війна жорстока – і кохання…

Сьогодні тут, а завтра там.

Знайомство, пестощі, прощання…

І дзвін гармати – бім-ба-бам.

 

Війна не знає етикети.

Прийшов, зустрінув – так люби.

Бо завтра треба землю рити,

Рови, могили і гроби.

 

Війна вже серце відобрала.

Якщо сподобалась тобі –

Кохай, щоб вічно пам’ятала, 

Хто марно гине в боротьбі10.

Попри відлуння розпачливо-відчайдушного “війна все спише”, розумієш –  неплатонічні “воєнні любощі” є для ліричного героя ніби рятівною соломинкою, яка не дає повністю озвіріти (згадаймо у Бориса Васильєва про іншу війну – “как немцы, остервенеем”)11у цьому пеклі:

Дивись, дівчино, – нічка весняна.

Ходім гуляти –

Туди, де сонна річка срібляна, –

Роси збивати.

 

А там сплетуться [в] тремтінні руки.

І ми, мов діти.

Шептатимемо солодкі звуки,

В пестощах мліти.

 

Нап’ємось трунку весни-княгині

Й ляжемо п’яні.

Й віддамо розкіш одній хвилині

В срібній нірвані12.

То, може, ця відвертість стала на заваді публікації повного варіанту збірки “В кровавому танку”? Хоча ні – впорядкована невтомною Яриною Цимбал і видана  2016 року антологія любовного роману 20-х років “Беладонна”, куди увійшли надруковані в ті часи твори Василя Минка, Гордія Брасюка, Петра Ванченка, Петра Голоти, Олеся Донченка, свідчать про те, що секс тоді в СРСР “був” і щонайбільше можна було нарватися на тенденційну критику вже опублікованих книг (30-ті з їх “оргвисновками” були ще попереду), але водночас лунали й голоси на їхню підтримку. Найрадше, ситуація полягала в “нестоличності” автора. Пригадую, як сам пропонував рукопис першої поетичної збірки “Молоді”, “Каменяреві” й тодішньому “Радянському письменнику”, однак справа зрушилася з мертвої точки тільки тоді, коли видавництва почали створюватися в областях (тут мені назустріч пішов директор Волинської мистецької аґенції “Терен” Андрій Криштальський, за що йому окрема дяка). Здогад щодо цього підтверджує й той факт, що долю збірки “В кривавому танку” повторили й рукописи наступних книжок – “У світ за очі” та “Залізом співаю”, хоч із художнього боку вони є (судячи навіть із опублікованих у збірці 2016 року) декларативнішими і значно програють порівняно з першою книгою, хоч кращі вірші з них увійшли до вінницького видання, як і декілька творів поза збірками.

Окрім поезій Юрко Гринюк писав також прозу, тож зрозуміло, що упорядник не міг обійти цього факту і включив до книжки вибраного новелу “Жертва льотерії”, як на мій погляд, позначену впливом Василя Стефаника, та оповідання (чи навіть невелику повість “Мій смуток” із таким щемним звертанням до рідного краю: “…вірю, що бодай хоч раз перед смертю своєю, що бодай із конального ліжка, а всміхнуся до тебе усміхом щастя – Галичино моя кохана, люба, і що з цим першим та останнім усміхом я розвію свої життьові смутки й відійду в могилу не як невільник, і не як раб, а як син великої, вільної, могутньої, соборної України”13.

Не дочекався… 

Нині ім’я поета і прозаїка Юрка Гринюка повернуто в історію української літератури першої половини ХХ ст. Книга дійшла до сучасного читача. Та не всі загадки ще розгадано. Одна з них – особа автора рецензії в “Трудовій громаді” (підписано N. N.). Чи не міг бути тим “ен-еном” Валер’ян Поліщук, котрий у 1920 році якраз мешкав у Кам’янці-Подільському й був членом Української партії соціалістів-революціонерів (а саме органом УПСР була “Трудова громада”)? Хоча Валер’ян Львович, як відомо, без пієтету ставився до Павла Тичини, а тут називає його великим… Тоді, можливо, це Михайло Драй-Хмара, який у той час теж жив у згаданому місті й, на відміну від В.Поліщука, любив творчість П. Тичини? Навіть якщо обидві версії помилкові – є над чим подумати… 

 

* * *

 

Якщо ймення Юрка Гринюка на час моїх студій в академічній бібліотеці мені майже нічого не говорило, то ім’я другого з аналізованих тут поетів – Валер’яна Тарноградського (1880–1945) , – було трохи відоме завдяки згадкам про нього у монографіях “Поезія нового світу” Берти Корсунської (1967) та “Українська поезія перших пожовтневих років” Миколи Родька  (1971) та коротенької бібліографії у 1-му томі покажчика “Художня література, видана на Україні за 40 років” (1958). Відсутність персоналії поета в УРЕ (до речі, нема її й у закордонній “Енциклопедії українознавства”), довіднику “Письменники Радянської України” (1970) та біобібліографічному словнику “Українські письменники” (1960–1965), будь-яких публікацій його творів у повоєнних антологіях на кшталт “Антології української поезії” –  4-томної (1957), а потім і 6-томної (1984–1986), – “Із поезії 20-х років” (1959), “Багряний заспів” (1969), “Червоні квіти” (1972), свідчила, що автор цей, судячи з усього, “не наш” – очевидно, репресований і не реабілітований із якихось причин, чи, ще гірше, “виїхав із німцями” (так це звалося на обивательському рівні, й підозра ця справді виглядала небезпідставною, особливо якщо взяти до уваги, що останньою в бібліографії поета стоїть “Лірика”, датована 1941-м роком)… На те, що в біографії поета щось було негаразд, натякав і той факт, що вельми нечасті відгуки про його творчість були, хоч і стриманими – не через “мать-перемать”, як про А. Любченка, І. Багряного чи У. Самчука, – але все ж таки неґативними. 

У монографії Берти Корсунської давався короткий аналіз одного з віршів, надрукованих у 3-му числі часопису “Мистецтво” за 1919 рік. “Герої «Пісні морехідців»” В. Тарноградського, – писала дослідниця, – називають себе синами бурі, дітьми свободи, а художня логіка твору формує образ шукачів жагучих переживань, пригод, відллюддників, які тікають на безмежні простори моря, бо зневажають юрбу і прагнуть не свободи для неї, а свободи від неї”14.

Микола Родько, розглядаючи збірку “Боянові струни” (1919), попри констатацію “книжності”, “манірності”, “бажання красиво говорити”, і, зрештою, висновок, що “перед нами наявні всі атрибути безкрилої «чистої лірики»15, водночас згадував слова Миколи Зерова, котрий у своїй рецензії на “Боянові струни” (теж у цілому неґативній – адже Зеров як рафінований естет ставив планку вимог до митців дуже високо), все ж підкреслював, що автор “на цілий щабель стоїть вище від тої самозакоханої провінціяльної графоманії, що раз-у-раз вибивається на наш книжковий ринок”…16

Це, по суті, майже всі згадки про Тарноградського в тодішній спеціальній літературі, й так тривало, либонь, до 1993 року, коли Акціонерне товариство “Обереги” опублікувало у факсимільному варіанті (з науковим коментарем професора Федора Погребенника) упорядковану Олексою Коваленком поетичну антологію “Українська муза”, яка вперше побачила світ у 1908 році. 11-й випуск цього унікального видання, власне, завершувався саме добіркою поезій Валер’яна Тарноградського, Було подано також коротку біографічну довідкою, в якій, зокрема згадувалося, що поет віршує (станом на 1908 рік) і російською мовою, але “його російські поезії далеко слабші ніж українські”17. 

Серед віршів, представлених у антології увагу привертають “Гірка моя пісня і доля тяжка…”, “Згадаю про тую Вкраїну…” (обидва ці твори в новій редакції опубліковані в дебютній збірці В. Тарноградського “Барвінковий цвіт”, стилізована під самійленківське “Ельдорадо” сатирична поезія “Без свободи тяжко жити…”, уривок із явно навіяної “Шильйонським в’язнем” Джорджа Гордона Байрона поеми “В’язень”, пісенний вірш “Не шуми, ялино…” (до речі, покладений на музику вже в наші дні). Щодо останнього твору (очевидно, породженого поразкою революційних надій 1905–1907 років), варто сказати, що він, хоч і написаний раніше, багато в чому перегукується із поезіями циклу Юрка Гринюка “З воєнних любощів” – та ж відчайдушна жага виплеску почуттів за усвідомлення швидкоплинності життя і примарності майбутнього:

Не шуми, ялино,

З вітром, не хились.

Не журись, дівчино,

Мила, не журись,

Бо і так дівочі

Хутко дні пройдуть,

Полиняють очі,

Мрії одцвітуть.

Бо літа щасливі

Згинуть, як роса…

Як весна на ниві,

Одцвіте краса.

Все пройде, все згине

Серед боротьби…

Жий же, жий, дівчино,

І люби, люби!..18

Однак біографічна довідка, що супроводжувала добірку, була аж надто скупою й відображала стан справ на час першопублікації. З усього цього (включно зі згаданими книгами Б. Корсунської й М. Родька та бібліографічним покажчиком “Художня література, видана на Україні за 40 років”) можна було дійти висновку, що маємо справу зі здібним, по-своєму талановитим, хоч і не ґеніальним поетом, який привітав Лютневу революцію, але, як казали zalatradzieckich, “не прийняв Жовтня”, проте стояв на цих позиціях не весь час (на це натякав, зокрема, Микола Родько), уцілів у 30-ті, зрідка видавався (причому писав як українською, так і російською мовою), відносно благополучно дожив до початку війни з Гітлером, і… Що крилося за цим “і…”, автор цих рядків зміг довідатися лише в середині 2000-х, либонь, 2006 чи 2007 року, прочитавши в Інтернеті статтю Віктора Мельника “Доля модерніста” (http://umoloda.kiev.ua/number/522/164/18857/ – у дещо переробленому та доповненому вигляді й під назвою “Судьба модерніста” вона стала передмовою до книжки вибраних поезій В. Тарноградського “Вкраїно, мати дорога…”). У ній мовилося про сповнену нестатків молодість, перші кроки в поезії, намагання прожити літературною працею у Вінниці й Києві, інтриги у школах, де випадало вчителювати поетові, щоб прогодувати родину, складне становище пенсіонера, спроби вписатися в кон’юнктуру спершу радянської доби, а потім – періоду німецької окупації, невдалу еміграцію, сповнене ризику для життя повернення, арешт, допити, суд і 18 років каторги в таборах ТайшетЛАГу, “зменшені” (вже по смерті у 1945 році) до 10-ти, нелегкий процес реабілітації, завершений, по суті, вже в роки незалежності… Стали й зрозумілими причини замовчування імені й творчості поета в повоєнний час –таких однозначно оголошували “зрадниками”, забувши, що перший поштовх до “залишенства” на загарбаній гітлерівцями території нерідко давала “рідна” влада і “рідна” Спілка письменників, не потурбувавшись про евакуацію літераторів на периферії (тим паче “не членів”). 

Укладена вінницькими науковцями Костянтином Завальнюком та Анатолієм Подолинним збірка поезій Валеріана Тарноградського “Життя і волі голоси” з’явилася друком лише в 2006 році – аж через чотирнадцять літ після офіційної реабілітації їх автора. Основний акцент у ній було зроблено на творах, опублікованих у 1941–1943 роках в газеті “Вінницькі вісті”, до співпраці з якою поета запросив Михайло Костьович Зеров – брат Миколи Зерова (і майбутній Михайло Орест). Ще через одинадцять років (у 2015-му) завдяки зусиллям вінничан Миколи Дороша та Віри Степанюк (уродженки Волині, до речі) побачила світ книжка “Свята любов до Батьківшини”. І ось тепер на моєму письмовому столі остання за часом (льотчики, а нині й дехто з митців – може, і всупереч філології, – частенько кажуть “крайня”) збірка поезій В. Тарноградського “Вкраїно, мати дорога…”. Редактор, упорядник та автор передмови  – невтомний Віктор Мельник.

Не наважуся назвати це видання найповнішим (і потім скажу, чому), але те, що творчість Валер’яна Тарноградського в ньому представлена якнайширше і якнайрізноманітніше (“краще з кращого”) – це беззаперечний факт. Вірші ретельно розподілені за збірками – “Барвінковий цвіт” (1911, за сприяння Олени Пчілки), “Боянові струни” (1919), “Лірика і балади” (1932), “Лірика” (1941). Що ж до збірки “Поезія”, видрукуваній у Вінниці 1943 року і знищеній після арешту письменника, теж знайдено вихід – про цю загадкову книжку читач може скласти уявлення з віршів зі згаданого вище видання “Життя і волі голоси” (2006, в аналізованій збірці чомусь датується 2005-м).

Звичайно, у В. Тарноградського ми не знайдемо такої версифікаційної та образної досконалості, як, скажімо, у Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари чи Володимира Свідзинського, вірші його подекуди хибують на вторинність (простежується вплив Михайла Лермонтова, Семена Надсона, Амвросія Метлинського /Могили/), але краще з доробку цього поета з негучним голосом, поза всяким сумнівом варте того, щоб залишитися в історії вітчизняної літератури першої половини минулого століття, тим паче, що вже в “Барвінковому цвіті” (а по суті, навіть у добірці в “Українській музі”)

стає помітною риса, яка згодом стане визначальною для творчості Валер’яна Тарноградського – а саме україноцентричність його поезій:

Згадаю про ту Україну,

Забутий в далекім краю, –

Вкраїну, де щастя покинув,

Де душу покинув свою…

Вкраїну, де степом синіють

Могили, де плаче сова,

Де в північ цвіте на могилах

Плакун, запорозька трава…

Барвінок в садку зеленіє,

І явір край поля дріма…

Злітав би на ту Україну.

Злітав би… та крилець нема...19

Цей, по суті, хрестоматійний вірш – до речі, опублікований згодом як пісня в вінніпезькому виданні “Перша ластівка українських пісень для української молодіжи в Канаді” (1917), – містить певну загадку, оскільки осиовний його мотив – ностальгія, а поміж тим ні в “Українській музі”, ні в передмові В. Мельника не йдеться про бодай тимчасове проживання поета за межами України. А поміж тим і в інтимній ліриці поета можна зустріти: “Нащо ти мене полюбила, чужого в чужому краю?”20До думки, що це – одна з “білих плям” у біографії Валер’яна Петровича, схиляє й написаний у роки Другої світової війни вірш “Україні” (1942):

Я жив тоді – давно – в похмурім Петрограді,

Коли з тобою ми зустрілись в перший раз, 

Ми першим дням весни були, як діти, раді –

А в синій далині над морем вечір гас!

В гранітних берегах текла Нева широка…

І туга в серце враз впилася, як змія:

Згадалася мені, як діва ясноока,

Вкраїна, милий край, улюблена моя!

Вкраїна, як любов, як та зірниця рання,

Згадалася мені… І я забув, забув

І щастя, і тебе, радісне кохання… 

І ніжних слів твоїх душею я не чув!21

Що це? Авторський домисел? Начерк поеми, герой якої згадує про своє перебування в Петрограді? Чи все-таки був у житті поета “петроградський період”? І що ж погнало Валер’яна до Північної Пальміри? Згадане кохання? І коли це, зрештою, було? Судячи з того, що вірш “Згадаю про ту Україну…” був опублікований в “Українській музі” ще 1908 року, а написаний, напевно ще раніше, йдеться про період, як колись писали, “першої російської революції 1905–1907 років”. Можливо, юнака захопила революційна стихія? А якщо взяти до уваги те, що, згідно коротенького “музівського” життєпису, вчителював поет із 1898 по 1901 рік, а “зараз не має ніякої посади і дуже бідує”21, то, може, він там сподівався знайти роботу? Як казала одна з героїнь моєї повісті про Павла Тичину – “зачинено”…

Повертаючись же до україноцентризму поезії В. Тарноградського варто відзначити, що у другій збірці поета “Боянові струни”, ця риса стає виразнішою і мотив любові до рідного краю звучить іще впевненіше. Щоправда, у поезіях того часу дуже багато мінору, та попри весь цей декаданс, попри розпачливі плачі (на кшталт “Живи, Україно! Мені вже не жить…” і т. д.) , у творах поета знаходиться місце й для життєствердних, оптимістичних настроїв, упевненості в незнищенності народу:

Не забувай, що ми слов’яни,

Вкраїни вільної сини,

Що наша слава, не зав’яне –

Могутній спів старовини.

Не засмутить наш ранок ясний

Вечірній сум – і творчий дух,

Безсмертний, гордий і прекрасний,

Розбудить серця вільний рух…

Розпустить ще широкі крила

Орел Вкраїни степовий.

Ще не загасла наша сила,

І наш народ – народ живий22.

Ще сильніше тема України залунала у творах, що склали збірку “Поезія”. Книга вважається втраченою, але завдяки згаданим уже К. Завальнюкові та А. Подолинному, які буквально по крихтах зібрали вірші воєнного часу, читач може скласти про неї уявлення. Своєрідним емоційним центром цього пласта творчості В. Тарноградського є вірш “Згадай синів своїх могили…”. Образ, ледь не лейтмотивний, і навіть де в чому нав’язливий у творчості поета періоду 1907–1919 років (“Ой, піду я в північ…”, “Де калина сумна…”, “Над степами…”, “Як в темнім морі…”, “Згадаю про ту Україну…”, “Гірка моя пісня…”, “В степу широкім є могила…”, “Тіні” тощо), тут набуває особливої конкретності, бо й продиктований конкретною подією – розкопками могил репресованих, які окупаційна влада здійснила, ймовірно, щоб видатися “справедливою”, “перевівши” всі “стрілки” на більшовиків і відвернувши увагу від власних діянь в Україні. Гадаю, навіть людина іншої політичної орієнтації, аніж В. Тарноградський, читаючи цей вірш, здатна збагнути ступінь того потрясіння, яке пережив поет, ставши свідком згаданих розкопок (до речі, без прив’язки до репресій 30-х років, – скажімо, в контексті нинішньої війни на Сході, – твір ще й яскраво проектується на сьогодення)…

Та все ж, як-то кажуть, “для прекрасного меж немає”, й попри очевидний успіх справи, здійсненої Віктором Мельником, певен, що сучасний читач має право очікувати ще повнішого видання поезій Валер’яна Тарноградського, куди могло б увійти більше віршів із “Української музи” (зокрема цитований уже романс “Не шуми, ялино…”). Можливо, доцільно укласти й розділ з російськомовних поезій, аби можна було простежити еволюцію поета (як це ми бачимо, наприклад, у Леоніда Кисельова). Окрім того, можна “поритися” у вінницькій пресі 20-х років і пошукати там публікацій В. Тарноградського як журналіста-сількора. Окрім того, як і у випадку з Ю. Гринюком, тут теж не обходиться без псевдонімічних загадок. Ідеться найперше про передмову до вибраного “Лірика й балади” (1932), підписану криптонімом “І. С-ч”. Сумнівно, щоб автором був Іван Савич, котрий, хоч і навчався у 30-х роках в Українському комуністичному інституті журналістики у Харкові, але на час виходу згаданої збірки був аж надто юним. Інша річ, що за цим криптонімом міг ховатися хтось із опальних на той час літературознавців – хоча б той же М. Зеров, який, хоч і критикував свого часу В. Тарноградського, але потім намагався навіть протеґувати йому, про що згадує одним штрихом В’ячеслав Брюховецький у своїй монографії “Микола Зеров” (1990)23.

І, звичайно, буде зовсім добре, якщо “вінницький почин” пошириться й на інші області України – там теж є де розгорнутися у плані повернення письменників минулого зі “старанно забутих” у незабутні.