Новий роман знаної львівської письменниці читається на одному подиху. Бо – одразу ж зачаровує інтригою, густим, глибинним, метафоричним, символічним, насиченим сакральною мудрістю, письмом: «Околиці Виногорів [прототип – містечко Винники коло Львова. – О. Н.] колись панство називало галицькою Малою Швейцарією, бо тут можна було не тільки відпочити, а й знайти надійний прихисток» (з анотації); «Найбільшою привабою Виногорів була, звісно, Цісарська криниця. Про це знали янголи, які здавна пильнували за виногорівцями з якогось високого віконця (чи не з Винової гори, точніше, її невидимої вершини, звідки було видно всі найтаємніші й найсвітліші закутки). <…> 

Стіни тут дихали живою водою, що стікалася підземними потічками з усієї гори, збиралися в кам’яному жолобі й лиш єдиним тоненьким струмочком пробивалися на світ. Ще можна було, притулившись до сірої споруди, так схожої на каплицю, відчути божу росу, що одушевляла її зсередини. <…>

Тут ще можна було вийти на зв’язок! Без сумніву, це було таке місце. Та не всі знають, що тут – своєрідний люфт між землею і небом, з його животворною енергією. Бо якби вірили й знали, то давно б уже навчилися продавати її.<…>» (с. 7–8). 

В епіцентрі вершинного твору Надії Мориквас – відповідно до його назви – одухотворений образ чудодійної ВинОвої гори– як символ Живого БОГА, здатного і творити людські долі («<…> Гора <…> дихнула морозним подихом і жар [пожежі. – О. Н.] погас. <…> Гора врятувала <…> її [Ліду. – О. Н.]» – с. 117), і випробовувати їх («Хіба битва за Цісарську криницю з її живою водою [проти приватних забудов “депутата”. – О. Н.] не є битвою за портал [енергетичний канал зв’язку між землею і небом. – О. Н.]? Ось чому тут [на Горі. – О. Н.] зійшлися сили добра і зла» – с. 206).

Вода як Вино, Причасне, «зцілювала болючу людську пам’ять» (с. 47); формувала характери («Люди “На куті” [вулиць Львівської та Руської. – О. Н.] були особливо приязними – може, тому, що віками жили поруч із життєдайними джерелами» [с. 50], вода яких «жебоніла» навіть тоді, коли пересихали «людські колодязі» [с. 8]; допомагала позбутися шкідливих звичок [с. 143]; щедро поїла «тих, хто ходив <…> до Цісарської криниці з малим збанком [тобто незахланних. – О. Н.]» [c.150]; умиротворювала буйні натури [с.183]). Ця ж вода, як у казках, оживляла непритомних (с. 215), була молодильною (с. 199). Водночас – розгнівана, рятувала саму себе: «У містечку [Виногорах. – О. Н.] досі пам’ятають, як припхався сюди один заїжджий махінатор, щоби висмоктати трубами джерело й наповнити свої цистерни. І що з ним сталося? Запався пруг крутої дороги під його вантажівкою, скотилися вже повні баки, покотилися й порозбивалися, і вода пішла в землю» (с. 127). А ще – магічна вода мала містичних захисників, аспидів (зміїв), які: «... від лихого ока – притрушували листям, травою, затягували струмки туманом, напускали блуд» (c. 127).

Легенда про воду з Цісарської криниці в переказі Надії Мориквас така ж двозначна (текст / надтекст), як і її авторське письмо. Хлопчики й дівчатка, бавлячись поблизу, наважилися зайти до чомусь незачиненого «білого будиночка» криниці: «Спочатку всі були ошелешені потужним ревом води, яка ледь уміщалася в жолобку, що впадав до квадратного резервуара перед самим входом. Але невдовзі призвичаїлися й почали розрізняти в тому шумі якусь мелодію. “Музика! [Характерний і характеристичний образ Надії! – О. Н.] Ви чуєте музику?” – “Так”, – хором відповіли дівчатка[бо – чутливіші. – О. Н.], а хлопці мовчали. “Хлопці, ви чуєте музику?” На протилежному березі жолобка,яким пішли хлопці, було порожньо»(с. 70) [«Адаме, де ти?» – за Книгою Буття, 3: 9. – О. Н.].

Музика звучить у романі майже постійно. Передусім – із чепурного обійстя французької репатріантки Лінці (Ангелінці, Ангеліни): щоранку й багаторічно – мелодія Леграна з фільму «Шербурзькі парасольки», а вечорами – «глибокий голос» (с. 60) Едіт Піаф («улюблені мелодії маман» – с. 40). Музику «мали нагоду» слухати «найближчі сусіди» (с. 39), та й Анна, працівниця музею Виногорівської тютюнової фабрики, «завжди стишувала ходу біля оселі пані Лінці, щоб зірвати уривок якоїсь мелодії» (с. 65), «що завжди легким вітерцем дмухала на неї» (с. 79).

Словами пісні Едіт Піаф пояснює Анні своє минуле Ангелінина колежанка Жанет: «Коли мені було двадцять років, папá наполіг, щоби ми повернулися в Україну. Він завжди про це мріяв». «В Україні на Жанет чекала... Колима» (с. 131).

«Ні! Ні за чим…

Ні! Я не шкодую ні за чим.

Це оплачено, викинуто, забуто.

Мене не турбує минуле!» (с. 132).

«Маминих мелодій» [українського романсу. – О. Н.] – як «синього спогаду»(с. 121) була спрагла Лінця, коли їй здалося, що «Нікому вона більше не потрібна», тому вирішила відійти «в далеку дорогу»:

«Знаю я, знаю, цією весною

тіло моє вже положать в труні,

хрест забіліє вгорі наді мною,

пролісків, пролісків дайте ж мені...» (с. 173).

Музика змовкає лише тоді, коли її перебиває політика: «Часом навіть не вдавалося відітхнути душею біля оселі старої вчительки [Лінці. – О. Н] – замість музики звідти лунали пристрасні дебати на радіо “Ера”» (с. 27).

Політика виступає катом і для «костельного дзвона» («Незакінчена історія про затоплений голос» [с. 15–17]), і для фортепіано: « <…> в одеському порту <…> разом з меблями французьких репатріантів в море скинули й фортепіано, і воно, зачепившись об щось на глибині, подало звідтам мелодійний прощальний акорд» (с. 121).

Політика – як антипод духовості (щастя) – розлучає закоханих (Лінцю й Андре), калічить людські долі (легендарної «дуже гарної жидівочки» Голди (с. 48), вчителя, який «заступився за хлопчаків, що столочили клумбу, на якій було квітами висаджено напис “1 Травня”, – і загримів у сибіри» (с. 43), і навіть забирає життя – Небесної сотні, воїнів АТО… (за влучною авторською приміткою: «Антитерористична операція (евфемізм) – російсько-українська війна на сході України, яка почалася 2014 р.» [с. 85]). Якщо зло політики завжди реальне й минуще («Ні, люди не стали черствішими, просто вчилися захищатися від болю» [с. 25]), то музика сягає глибин містичного: «Вона [Лінця. – О. Н.] стишила ходу біля води й раптом виразно почула тихий, мов з-під землі або з дуже великої глибини, мелодійний дзвін. <…> Вона зрозуміла, що це Андре прощається з нею» (с. 121); переносить до вершин Вічного: «І тепер, оглядаючи свій білий дівочий костюм, Лінця немовби почула лагідну мелодію, без пристрасті й без муки, як тихий привіт здалека…<…> Було їй гарно і сумно. Не бачила своїх літ» (с. 121).

У «Виновій горі»неодноразово й різнопланово ословлена благодатна таїна Надії: чиста, освячена любов’ю / вірою, людська душа сама (!) творить музику: «Потім йшла [Лінця. – О. Н.]серед людей, а ніби одна, не зважаючи на гамір, на припадкову штовханину <…>… Аж поки їй не відкривався величавий ансамбль Успенської церкви з вежею Корнякта [у Львові. – О. Н.]. Часом храм бринів ледь чутними співами й молитвами, і вона стишувала крок і заглядала досередини… То  ї й  т і л ь к и п р и ч у л о с я, тут молилися мовчки… Потім проходила площею Ставропігійською, повз темну стіну Домініканського костелу, на роки [радянського терору. – О. Н.]зачиненого для святої Літургії, та за його стінами  ї й  в ч у в а в с я  о р г а н   (с. 98–99) [Розрядка моя. – О. Н.].

Знаменна для Надії – ода орга́нові львівської Латинської катедри: «Він [орга́н. – О. Н.] струшував її [Анну. – О. Н.]до дна, низькими розкотистими акордами буквально прочищав душу, й вона робилася летючою. Тоді музика снувала ту тонку срібну нитку, яка витягала Анну з натовпу, змушувала високо піднімати голову й розрівнювати плечі, немовби справді вона зараз могла злетіти аж під високе склепіння собору. Насправді туди і ще вище, пронизуючи всі перепони на шляху до неба, летіла її душа» (с. 167).

Небо – ключовий образ Надії. «Людина ходить і шукає небо», – стверджує епіграф.«З неба в небо — такий шлях людської душі» (с. 221) – аналогічна провідна ідея експресивного пуанту, який завершує / вивершує філігранну, ретельно продуману, цілісну і водночас майстерно зіткану з документального (від «цісаря» до сьогодення) і фантазійного, реального та ірреального, містичного та міфічного матеріалів, оповідь Надії Мориквас.

Авторка «Винової гори» – через сприйняття Анни – передає свою тугу за знищеними святинями: «Згадала, як палили одну стару церковцю в сусідній області – тільки для того, щоби відкрити вид на нову. Як люди не наважувалися розібрати вцілілий вівтар – підходили до нього і довго стояли там  п о г а с л и м и   с в і ч к а м и» (с. 86). Розрядка моя, щоб акцентувати на зворушливому образі – священному, символічному, алюзійному (згадаймо «Свіччине весілля» Івана Кочерги) і – свіжому, завдяки контексту; одному із численних, які – завдяки багатошаровості, гармонійному поєднанню архетипного й самобутньо-авторського – творять неповторний, динамічний, емоційно наснажений, спонукальний до емпатії й духового розвою письменницький стиль Надії Мориквас.

Висновки ще вражаючіші, аніж образи: «Якщо добре подумати, то війні [російсько-українській. – О. Н] передувало спалення дерев’яних храмів. Немовби підпалювачі ніяк не могли зогрітися [бо – душевно порожні, голодні, холодні. – О. Н.], тому й розкладали одне багаття за іншим…А може, то було знищення порталів?» (Там само).

Задивлені в небо, спраглі красивого й небуденного, – неодмінно терпенні. Як чутливі й співчутливі Анна іЛінця, маленький «білоголовий», «заплаканий» після чергового падіння Мірко: «– Бо я дивився на небо, там летіла така гална пташка. Якби я дивився під ноги, то я б її не побачив, – зовсім тихо проказав хлопчик. – Лінця ледве стрималася, щоб не поцілувати розбиті колінця, там, певно, рана на рані…» (с. 94).

Якщо музика – людське й божественне самовираження, небо – вектор зростання, то іронія – самозахист надії й – улюблений художній засіб Надії Мориквас.

Авторка «Винової гори» послуговується тонкою, ледь вловимою, художньо скрашальною / змістово викривальною іронією, коли відзначає «непроминальну цінність минулого [XX. – О. Н.] століття — стиль мілітарі» (с. 8), характеризує  с п р а в ж н і х  [розрядка моя. – О. Н.]чоловіків, що колись випивали в шоферській забігайлівці» (там само), та особливо – коли словесно шмагає «місцевих патріотів, які так само [як істинні патріоти. – О. Н.] любили [тут не завадили б лапки́. – О. Н.] виногорівські ланшафти і розбудовувалися просто на місцях колишніх язичницьких святинь з їхньою живою енергією та слідами всіх допотопних епох» (с. 78).

Мудра / тактовна / необразлива іронія – природний дар Надії – дає змогу її значною мірою автобіографічній Анні провадити цікаве, яскраве, варте наслідування, буття. Навіть в оточенні сусідів – сучасних «молодих вовків» з «порожнім поглядом» і їхніх машин – «величезних металевих жуків, що ліниво розсілися обіч її городчика, просто під вікнами!». Проте винахідлива / самоіронічна Анна дала собі раду: « <…> якщо дивитися у вікно з її  в и с о к о г о  другого поверху, не встаючи з крісла, то й  г о р б и,  п о р о с л і в е с е л и м  б у к о м, і  ц е р к о в н і  б а н і б у л и  н а  м і с ц і, т а к  с а м о  г а р н і, я к  і  д о  т о г о.  П р о с т о  н е  т р е б а  о п у с к а т и  п о г л я д у н и ж ч е.  Це їй давалося через силу, але щ о д е н н е  т р е н у в а н н я  п р и н е с л о  ж а д а н и й р е з у л ь т а т –  в он а   н а в ч и л а с я  і г н о р у в а т и  лискучих чудовиськ у себе під носом, а  з г о д о м і  п е р е с т а л а  ч у т и, як хтось час від часу заводив мотора <…> А було тих моторів рівно стільки, скільки й молодих вовків» (с. 37–38)[розрядка моя. – О. Н.].

Анна називала «гомілкою» «величезну кістку мамонта епохи палеоліту з місцевих околиць»: «Гомілка була позичена на вічне віддання у Львівського природознавчого музею, який вже двадцять років був під ремонтом» (с. 80); «Позаяк це був чи не єдиний експонат тут [в історично-краєзнавчій залі музею тютюнової фабрики. – О. Н.], вона [Анна. – О. Н.]наглядала за ним, облікувала й час від часу протирала шафу» (с. 79).

З подання Анни Надія іронізує над псевдонауковою і показною громадською суєтою «завідувачки» музею Людмили Іванівни (с. 13–15, 78– 80, 82–84, 128, 176, 217), та й узагалі над її примітивною / претензійною особою: «Отож сьогодні вона [Анна. – О. Н.] задумала, щоби її завідувачка кудись здиміла – вийшла заміж, чи виїхала за кордон, чи вилетіла в космос – бо вже

не годна терпіти її присікання. А на її місце щоби прийшов якийсь цікавий молодий чоловік, ну не так щоби дуже молодий, але цікавий» (с. 80).

В гумористичному дусі висвітлено бутафоричний / поспішний / шаблоновий cвітський захід – презентація «нового експоната» – «портрета мідноволосої жінки в синьому» [насправді – покійної матері пані Лінці. – О. Н.] «відомого [насправді – невідомого. – О. Н.] французького живописця Анрі» (с. 83): «У музеї був страшенний переполох. Їдуть! [як тут не згадати знаменитого гоголівського «Ревізора»? – О. Н.] Мистецтвознавець зі Львова і представник французького посольства вже сьогодні після обіду будуть тут. Анна ще раз зателефонувала вчителям, директорам шкіл і всім запрошеним союзянкам і парафіянкам. Бігала двічі переймати директора фабрики, який намірився було таємно зникнути» (с. 118).

Грайлива іронічність Надії супроводжує характеристичний меркантилізм «Ромця-адвоката» (с. 124–126, 209–212).

Теплим, доброзичливим гумором повниться (лід зимовий / лід душевний, крига скресла) опис примирення Лінці й Ліди – двох коханих (платонічної і пристрасної) одного чоловіка, Василя Вейса: «Хвіртка до Василевого подвір’я не піддавалася. Намерзло з обох боків. Зверху лід уже потроху підтанув, а під ним була справжня крига. Даремно Лінця намагалася розкришити її лопаткою. <…> Легкий докір діткнув Ліду, і вона гунула: – Заждіть, пані Лінцю! Я підсоблю. За мить вона вже вгризалася в лід якимось інструментом з Василевої майстерні, аж друзки летіли вусебіч. Лінця продовжувала штрикати лопаткою зі свого боку, поки хвіртка не відчинилася. І так вони нарешті зустрілися, мов ситуативні союзники, об’єднані стратегічним інтересом [протиставленням ницому / загребущому / агресивному «старому хричеві», сусідові Ліди. – О. Н.].

Зайдемо, погріємося, – запросила Ліда до хати. – Чи ви вже пили каву? – спитала, як, бувало, Василько» (с. 137).

Наведена вище цитата – гідний репрезентант пишного, барвистого, ретельно продуманого, лапідарного стилю Надії Мориквас, який влучними деталями зримо / відчутно малює як події, так і характери. Тут і надалі – делікатний / інтелігентний Лінці, рвучкий / полум’яний – Ліди, лагідний / миролюбний – Василя. 

Своєрідне бачення Надії (Лінця «визирала з балкончика, як курка з бантів» – с. 137; «Лідка метнула недобрий погляд на сусідський будиночок, і пані Лінця вмить щезла з балкона» – с. 65) викликає добру, щиру посмішку.

Доброзичливо-іронічно зображений і «Художник з базару», «який, окрім того, що продавав містянам свої пейзажі та малював на ходу портрети всіх охочих, ще й робив надгробні пам’ятники, тож, певно, розумівся на потойбіччі» (с. 19). Звернімо увагу на ще одну характеристичну деталь: «Художник» – власна назва (Високе!), «базар» – загальна (торговиця, людський балаган).

«Верху без низу не буває…» (с. 107), – влучно підмічає не то авторка «Винової гори», не то її героїня Ліда. Болісно відгукуються в читацькій уяві іронічні описи впізнаваних у сьогоденні цинічних / блюзнірських безчинств «хричів і їхнього друга [знову хочеться поставити лапки́, аби не оскверняти святе / святкове слово. – О. Н.] депутата Пазура» (с. 176). Звернімо увагу на характеристичні прізвища-прізвиська! А у випадку кульмінаційного протистояння – унаслідок сумнозвісної політичної алюзії– іронія переходить у сарказм: « – <…> Чому продовжуєте руйнувати гору, рубати дерева та ще й зазіхаєте на криницю? — спитала Лінця. <…>

– Повірте, ці руки не зрубали  ж о д н о г о дерева! – він [Пазур. – О. Н.] показав їм руки, та це не справило  ж о д н о г о  враження» (с. 189) [розрядка моя; художня знахідка (деталь-протистояння) – Надії. – О. Н.].

Перлинне твориво «Винової гори» – наприкінці роману, з подання Анни, Надія Мориквас щирою / глибинною життєвою мудрістю спростовує художні засоби, якими так віртуозно послуговувалася досі: «Чи ж ми іронізуємо, коли думаємо про Бога, услухаємося в природу чи намагаємося зрозуміти дитину? Отож-бо й воно. Чисте серце– це не метафора. Зрештою, всі усталені метафори – правдиві» (с. 219).

Як правдива мудрість від Надії Мориквас! Та, що випливає із описаних подій, переказаних легенд та історичних фактів, і та, що сконцентрувалася в авторські афоризми, нагадування прописних істин, а то й розлогіші філософічні сентенції: «Кожен має право на власний простір – тіснява може “скривити ауру”» (с. 12); «Ще не було такого випадку, щоби хтось посягнув на хрест чи на яку іншу святиню, а не був покараний» (с. 19); «Цей світ досконалий! Треба тільки вміти чути й бачити.<…> Це відкривається тільки наприкінці життя, коли звільняєшся від усього наносного, непотрібного, – ми йдемо легкими до неба» (с. 58) тощо.

Небо, ангели, вовки, шипшина, портал; самота, чистота, «таємниця» – провідні, каркасні, тяглі через увесь роман, взаємо-переплетені / -доповняльні / -наснажувальні образи та поняття «Винової гори».

Ангели Надії – наче «великі яскраві птахи» (с. 164) «справді літали» (с. 47) над вулицею Руською, перечікуючи лихі часи «москальської» (с. 164) окупації (1946–91 років). А як «не стало бузувірів» (с. 165), повернулися до Виногорівського римо-католицького костелу: «Стояли лагідні й незворушні. <…> Посередники між небом і людьми, витвори невідомого Пінзеля, добрі духи барокового храму…» (с. 166). Присутність ангеліву домі формувала «добрих», «завжди усміхнених» (с. 52) людей. Освячений коханням чоловік (Василь Вейс) також був для своєї обраниці (Лінці) «ангелом-хоронителем, правда, із плоті й крові» (с. 55). Недаремно ж «ефемерна» (с. 40) мати Лінці, коли вже «прощалася з білим світом, то сказала дочці: “Поручаю тебе, доню, ангелам. Пам’ятай, щоти – Ангеліна…”» (с. 185).

Й Ангеліна, як і авторка «Винової гори» – елегантна, «срібна» (с. 136), «ніжна й беззахисна» (с. 132) жінка, попри численні випробування, гідно несла свою небесність через усе життя…

Вовки – найрозлогіший і найбагатогранніший стрижневий образ роману Надії. Якщо поранений вовк-самітник, на якого полюють, викликає співчуття («<…> Як вона [мала Лідуся. – О. Н] захотіла, щоби той вовк урятувався!» (с. 108), то суто прагматичні «молоді вовки», що «роз’їжджаються по своїх офісах» (с. 134), будять розчарування. А ница пропозиція загребущого Лідиного сусіда («<…> Це бізнес, тут ніколи не буде вистачати. Пропоную тобі по-людськи – спілку. І знаєш, що маю тобі ще сказати? – з цими словами старий хрич поставив на її стіл пляшку коньяку. – Такій жінці, як ти, потрібен захист. А я такий чоловік, що може забезпечити тобі спокійне життя. <…> [с. 66]) – сколихає огиду: «Лідці, що досі хапала ротом повітря й міряла зарослу сивою щетиною фізіономію хрича, на мить здалося, що він увесь порослий сірою вовчою шерстю» (с. 66).

Пораненого вовка з Лідусиного дитинства «тоді так і не знайшли» (с. 108). Але дівчинка пережила «дивне і страшне» відчуття, «що то її поранили і тепер її болить!» (там само). Той містичний зв’язок із диким звіром, а ще – з місяцем, на якого він вив, виходячи на полювання, значною мірою сформували «неприборканість» «місяцевої жінки» (с. 106). «Крута жінка» «сама збудувала собі ресторан – і то буквально: мурувала й штукатурила разом із робітниками» (с. 36). А «бійцівським норовом і прикрим прізвиськом» – «Вовчиця» – Лідія «завдячувала» конкурентам: «Бо були ж то злодії, що виросли з хаосу дев’яностих [1990-х. – О. Н.], вони прихоплювали все, що погано лежить. Її “Чарочка”, у вигідному місці, не одному муляла очі» (с. 9). Втім, «над столом господині» «висів» «мальований вовк», «Точніше, то була молода розкішна вовчиця, тілом готова до смертоносного стрибка, а очима, жовтими й мудрими, навіювала меланхолію <…>» (с. 9). Як підказує дальший контекст, «стрибка» – в боротьбі за природне і вічне, а «меланхолія» – то «космічна, або місячна, туга, яку відають вовки і поети» (с. 107). Коли ж «хричі» підпалили Лідин ресторан, мальована Вовчиця полишила картину – «Врятувалася! Залишилася тільки рама» (с. 116). А далі – не то дійсність, не то марення: «Але тут без жодного звуку величезне тіло вовчиці, щойно матеріалізувавшись у рамі, відірвалося від стіни й шугнуло в двері. На порозі звірина озирнулася й виразно покликала своїми меланхолійними очима Ліду за собою. Не опиралася. Кудись вона її та й виведе! Вивела до господарського будиночка в глибині подвір’я <…> У кутку стояли бідони з бензином, і вовчиця дерла по них кігтями – як металом об метал. Далі перекинула один і покотила з будиночка. Ліда також взяла в руки бідона та й пішла слідом, прихопивши старі газети, немовби на підпал.Так дійшли до хричевого паркану <…> Далі було все так чітко, немовби їй уже доводилося це робити – розливати бензин на дерев’яній веранді, підпалювати газету запальничкою <…> Їй стало гаряче, аж запекли пальці. Ліда збагнула, що знов запала в нетяму – із запаленою цигаркою в руках.<…> Тієї ж миті Гора, що вже заступила ледь видимий проріз дверей, дихнула морозним подихом, і жар погас. Отже, це все ще був сон!» (с. 116–117).

До вічної таїни «взаємної рефлексії» «мистецьких творів» та їх реципієнтів делікатно торкається друг Анни, «мистецтвознавець»(с. 84) Славко Оссолінський [мандрівний персонаж Надії Мориквас – у повісті «Час без любови» (Чернівці, 2007) він іще «Славко», а в романі «Де мій брат?» (Львів, 2010) – уже й «Оссолінський». – О. Н.]:

«– <…> Ти ніколи не зауважувала, що твори, опубліковані в книжках або виставлені в залах, ніби підживлюються нашою увагою, різночитанням, набувають повнішого, а може, і якогось іншого змісту?

– І та увага може бути такою активною, що здатна “вирвати” твір з рамців?

<…> Маєш на увазі портрет вовчиці?

<…>

– Ми багато чого не можемо пояснити.

– То, може, Ліда не винна?

– Не думаю. Вона винна хоча б у тому, що притягнула вовчицю своєю агресією.

– Але вовчиця до неї не повернулася! Ліда показувала мені порожню рамку. Куди ж вона поділася?

– Перейшла, мабуть, у віртуальний простір, тобто втратила свою силу тут. Міфи щезають з нашого життя, коли в них перестають вірити» [Останнє речення – іще один афоризм. – О. Н.] (с. 159). 

Одначе, є завжди Ті, Котрі Вірять. Їхні «розповіді» матеріалісти-реалісти сприймають як «несусвітні речі» (с. 152): 

«– Ви підтверджуєте, що продали свою картину з намальованою вовчицею громадянці Лідії Вейс?» – запитали «Художника з базару» в «с у д н и й день» [розрядка моя, гра словами – текст / надтекст Надії Мориквас. – О. Н.] (с. 147).

«– Так.Але це не картина, це портрет вовчиці.

– Яка ж різниця?

– Я малював її з натури.

– Де ж вона вам позувала? – залою прокотився сміх. Анна не сміялася.

– На Виновій горі, біля Цісарської криниці.

<…>

– Ви хочете переконати суд, що вовчиця спокійно сиділа, поки ви її малювали? І це було безпечно?

– Так, вона мені дозволила.

– Ви вже бачили її раніше?

– Так, бачив, але вона завжди втікала. А того разу ніби сама попросилася на полотно. Тобто я хочу сказати, що вона могла й утекти з портрета…

– І здійснити підпал?

– А хто ж її знає!

– Але ж ніхто, крім вас, не бачив її на Виновій горі. Звідки там узятися вовчиці?

– Вона там була з давніх-давен – оберігала криницю» (с. 152).

Саме ця міфічна «вовчиця» спричинила поворотний момент: «старий Хрич» «відкликав» «позов» на Ліду і відмовився будуватися на Виновій горі «поруч» із «приватною власністю шановного депутата Пазура» (Там само). Спрацювала генетична пам’ять, уже не властива сучасним «молодим вовкам»:

«– Що ти верзеш, тату?! – смикали його за поли сини.

– Замовкніть мені! – голосно, на всю залу випалив Хрич. – Ще мій батько бачив ту вовчицю біля Цісарської Криниці» (с. 153).

Анна вірить у «Легенду про Гальчину стежку», тим-то в зимовому лісі серед «безлічі» шипшинових кущів вона – разом зі Славком – відчуває «несподіване» «тепло».

«– Неймовірно! – він пожбурив свої рукавиці <…>, і вони зачепилися за кущ шипшини, що червонів незірваними ягодами. – У вас часом тут нема гейзерів?

Ніколи про них не чула, — замислено мовила Анна, не відриваючи погляду від ягід, які на очах почали бубнявіти, оживати» (с. 160).

«Красуня Галька», щоб очиститися від «гріха нелюбові», за порадою ворожки, «ходила до криниці десять досвітків, обдираючи біле тіло об колючі зарості, поки не протоптала тут стежки. А кров, що скрапувала з її ран на дикі кущі, застигла червоними ягодами шипшини.

На десятий ранок Галька поверталася з гори, жодного разу не поранившись, бо кущі розступалися перед нею. Вона легко побігла, щоб зігрітися, і в кінці стежки, вже в їхньому садку, побачила юнака. Він стояв напоготові з розкритим теплим сардаком…» (с. 199, курсив у книжці) – так пояснює походження ягід і тепла легенда. А в романі Надії шипшина – символ очищення, краси. «Колись Винову гору ще називали Шипшиновою» – «пригадується» Анні (с. 220). Шипшина росте коло будинку Лінці (с. 39). «Шипшиновий кущ» свого часу «прикрашав» Лідин город, жінка щоранку «вітала» його; милуючись кущем, «відпочивала душею» (с. 66). «Шипшина розрослася аж за сітку – на сусідське обійстя, і там її старий хрич люто викорчовував. <…> (там само).

Конфлікт у романі Надії – предковічний і водночас «епохальний» (с. 202): між «добром» і «злом» – красою і потворністю, брудом і чистотою, блудом і правдивою стежкою. Торжествує Ідилія. У «чистому лісі» гуртуються чи не всі символи, які досі скрашали фантазійно-реалістичне дійство «Винової гори»: «великі райські птиці» в «небі» («може, <…> ангели з вулиці Руської, а може, <…> бузьки <…>?» [с. 219]), «огорожа з густої шипшини», «Анна пішла крізь неї, та колючки вже її не чіпали…» (там само). Бо – очистилася у відчайдушній боротьбі з «депутатською новобудовою» (с. 214) і чи не закохалася у «справжнього [без іронії. – О. Н.] мужчину», «відважного юриста» (с. 215), фронтовика (с. 204) Тараса Івашкевича, з яким стояла на Виновій горі супроти «водомета» (с. 206), «екскаваторів і чорноформенників» (с. 214). То була «правильна дорога», що вивела Анну «на простору галяву» [уже не «базар»! – О. Н.], де «Художник» «вивершував» картину, «мов Творець – світ»: «Кругом нього були розставлені кошики й таці з різними ягодами та баночки з кольоровою глиною. Він брав у пригорщу ягоди і “наклеював” їх на величезне панно. Там гуртувалися воїни — голубоокі хлопці (очі з ягоди лохини), в кого темні — то з тернини. Та ось художник зачерпнув у долоні ягід  ш и п ш и н и  й кинув їх на квіти, що барвистим віночком обрамлювали панно. Ш и п ш и н о в а кров не стікала з поранених тіл. Бо були тут усі молоді й здорові, як на своїх довоєнних знимках, з яких художник і копіював свої портрети.

– Щоби діти не боялися, – пояснив Анні, – бо я малюю Небесну Сотню для дитячого садочка» (с. 220) [розрядка моя. – О. Н.]. Увічнював наївних і невмирущих мрійників, завдяки яким на Землі зберігається Краса і прагнення до Справедливості.

Лишень «три відсотки громади», за «статистикою», здатні «до активних усвідомлених дій» (с. 203). І «на горі» (с. 217), захищаючи «всенародну власність» (с. 206), стояла саме ця триєдина «горстка» (с. 203): «блаженний Іванко, відважний юрист і Анна – жінка з пташиним профілем» (с. 206).

Невеликий за обсягом, але потужний за енергетикою, роман Надії фонтанує архетипними й водночас індивідуалізованими образами й актуальними ідеями, що розвиваються до безкінечності. Як-от образ «блаженного Івана». Гідного, вільного, таємничого місцевого пророка, «завжди бідно, але охайно вдягнутого і не з простертою рукою». За Лідину милостиню – «дякував мовчки коротким уклоном сивої голови з розвіяним волоссям, яке стримував вузький ремінець» (с. 65). Велична картина «постаті блаженного Івана» під час Лідиного підпалу-помсти: «стояв на відкритому просторі й дивився на неї. Мовчав. Відблиски пожежі падали на його зосереджене, відсторонене лице, а за його постаттю вогонь дивним чином висвітлив усі Виногори з темним силуетом Гори на видноколі, що насувалася на неї невідворотно» (с. 117).

Пророк переважно мовчить, бо «Якщо він заговорить», то – за припущенням Лінці – «<…> ніхто його не почує» (с. 140). Однак у «судний день» «блаженний» несподівано виступає в іншій символічній іпостасі: 

«Запросити першого свідка! – вимовила суддя, і до зали зайшов… Іван. <…> Анна не йняла віри своїм очам. Але це був Іванко, як називала його Лінця. Спокійний і підстрижений чи просто причесаний, він чітко відповідав на запитання. Виявляється, він мав прізвище і навіть роботу!

– Ваш рід занять?

– Чистильник джерел на Виновій горі.

– Де працюєте?

– На тютюновій фабриці у Виногорах.

– Але вашу посаду скоротили два роки тому.

<…>

– Скоротили посаду, а не мене.. Хтось мусить чистити джерела» (с. 149).

Велична особистість панує над обставинами:

«– Ви далі стверджуєте, що ввечері 20 грудня минулого року бачили, як горів будинок громадянина Хрича? – нове запитання судді.

– Так, – відповів Іванко.

І що можете сказати з цього приводу?

– Що вітер переніс вогонь з Лідиного ресторану, який вже горів.

– Але ж слідство встановило, що вітер дув у протилежний бік.

– Слідства там не було, а я був» (с. 150).

Перед вирішальною битвою за Винову гору – знаковий Іванко «ходив <…> з тривожним пальцем, піднятим д’ г о р і [розрядка моя. – О. Н.]. Люди <…> намагалися щось у нього випитати, та Івана заціпило, він мовчав. А що мав їм казати? Після того, як пан-депутат походив по хатах, підкуповуючи людей різними обіцянками, частина з них таки не прийшла на чергові слухання, тож оборонці гори досі не здобули сподіваної переваги» (с. 201).

Перевага наступила з допомогою міфічного «Суфрагана» – могутньої дерев’яної скульптури «страшного ченця із замашною палицею». Прототипом музейного експоната був легендарний «єпископ-суфраган (помічник) Самуель Головінський», котрий люто лупцював селян, які збирали хмиз у монастирському лісі (с. 18).

Майбутню метаморфозу свого «шедевра» передбачав «автор» – іще тоді «Художник з базару»: «Палиця – то жезл покарання, вона ще знадобиться Шуфризі, ще він матиме нагоду послужити людям. Він вже, певно, відпокутував свої гріхи. І його душа от-от має навернутися до світла» (с. 19).

Реально-ірреальна «битва добра і зла» (с. 206) закінчилася торжеством справедливості: «Високим стовпом води, що вибухнув із розпечатаної свердловини, сягнувши самого неба, змило всіх злодіїв. А потім – вода щезла в усьому містечку, у всіх його криницях і джерелах, навіть у кранах центрального водопостачання. Аж поки гора не очистилася. Запався глибоко під землю фундамент Пазурового будинку разом із першим поверхом, заросли молодим лісом залисини, і вода з’явилася у людських криницях – кожному в міру потреби» (с. 215).

Характерно / важливо! У протистоянні з «пазурями», «хричами» герої Надії не озлоблюються, не уподібнюються до них. Лише впевнено / безстрашно боронять чистоту / правоту.

Під благотворним впливом Винової гори «Ліда <…> перестала снити кошмарами. <…> її лице розпогодилося, а на повні уста ліг м’який усміх. <…> Усі їй казали “Лідусю”, немовби вихопивши це ім’я з Василевої мови» (c. 183).

«– Знаєш, Василю, я вирішила не позиватися з хричами. Ну їх!

– Слава Богу, а то я вже думав, що ти ніколи їм не подаруєш!» (c. 184).

Тут згадується Лінцине: «Усе на світі можна перечекати. Усе може змінитися» (с. 74). Лиш аби Винова гора панувала… 

«Все написане – справджується» (с. 156) – знає автобіографічна Анна. Надія ж своїм магічним письмом робить усе можливо / важливе, щоб розквітла ідилія!

У морально-етичній ієрархії персонажів найвище – бо найближче до «живої води» – стоїть вільний Іванко.

Залюблені в життя – Анна, Лінця та її колежанки-француженки [французькі репатріантки. – О. Н.], «сердечна приятелька» (с. 69) Ліля, «учень і милий приятель, непосида та вигадник» (с. 98)Дмитрик, колекціонерка містечкових «історій, міфів і вигадок» (с. 81) Оксана, Василь, Славко, Тарас, Художник, Гриць-господар, «добра» (с. 92) пані Стефця з дев’ятьма онуками – мають майбутнє. Засліплені політикою, кар’єрою, «ненаситом» (с. 213) – помирають (Боріс Ніколаєвіч, Лінцин «опікун з КГБ» [с. 43]), продовжують ганьбитися (Людмила Іванівна) або просто щезають із «книжки в срібній оправі» (с. 7): «Ромцьо-адвокат», «пазурі», «хричі».

«Лідуся» ще балансує між коханням і бізнесом, але врешті прислухається до свого істинного жіночого призначення: «Не має вона права підриватися на важкій роботі, мусить берегти себе і свою надію» [на материнство. – О. Н.] (с. 207).

Особливим флером – ароматом парфумів а чи «яблучного штрудля з корицею» [у романі – часто повторюваний символ затишку / святковості / гостинності. – О. Н.], «старосвітською делікатною мовою» (с. 30) – огорнена «рухлива», «зграбна» (с. 11), небуденна й нестаріюча пані Лінця. Вона дивує Анну своєю «внутрішньою нетутешністю» (с. 130), «таємницю» якої просто і щиро розкриває наприкінці твору Надії: «Про те, що її любов не загинула, бо її оберігав Василько. Любов же вічна» (с. 217).

Надія Мориквас – майстриня психологічних портретів, як-от: «Сіли нарешті – одна проти одної.Вродлива, у розквіті жіночих літ, із сильним поривчастим тілом (до нього таки пасувало її прізвисько) Ліда й – уже давно не молода, але ще гарна, гречна і, здавалося, вільна, не залежна від людей і часу Лінця» (с. 73). Декілька суттєвих / чуттєвих / влучних штрихів плюс тактовний вільний простір для читацької уяви – й обидві жінки оживають, діють, стають зрозумілими й близькими, запам’ятовуються, поповнюють наш віртуальний простір. Аналогічно – з чоловічими образами, таким ж зримими ісамобутніми. Василь Вейс – «високий, похмурий, а чи просто зосереджений, занурений у себе чоловік»; «бліде матове обличчя з виразними променистими очима, обрамлене м’якою “мушкетерською” борідкою, що на диво пасувала до його кремезної постаті»; «охороняє портал, себто вхід до середмістя, і пані Лінцю»; «замолоду він був доволі романтичною особою, раз закохався в набагато старшу вчительку французької мови» (с. 31).

Самотність – як «розкошування» (с. 39–40, 98–99, 112, 135, 172–174) і як «випробовування» (с. 59, 106–116, 168–169) – характерний і характеристичний душевний стан глибокодумних героїв «Винової гори» (Анни, Лінці, Ліди). «Для чого ж іще Бог облаштовує для нас самотність, як не для того, щоби людина звернула свій внутрішній зір на себе?» (с.110–111) – риторичне / афористичне питання.

Зріла письменниця у вершинному творі висвітлює іще одну таїну: сокровенний шлях людської душі – від «перших вражень про світ», які обіцяють «відкрити правду» («Спрагу такої мандрівки можна порівняти хіба що з тугою за далекою батьківщиною») до повернення / навернення до «початку, де на самому денці душі мерехтить сонячна грудка Божого світла». «А потім дуже важливо виринути звідти [з глибин власної душі. – О. Н.], щоби повернутися в яв, але вже зміцнілою, очищеною» (с. 181-182).

Мікрокосмос зливається із Макрокосмосом: «Найкраща дорога в світі» – та, «де можна <…> відчути, як душа злітає по вертикалі». «Це нормальний стан кожної людської душі, на жаль, – гірко зауважує Анна / Надія, – ми живемо переважно за горизонтальним принципом, розштовхуючи один одного ліктями» (с. 96).

«Та спрага людства до чистої духовної енергії, – переконана авторка “Винової гори”, – стає все очевиднішою, нагальнішою за потребу в енергетичних земних ресурсах, необхідних для комфортного існування» (с. 180). Тому – не стомлюється довірливо ділитися сокровенними істинами, сподіваючись, що її почують і підтримають у самопізнанні / -очищенні / -вдосконаленні та розбудові одухотвореного екопростору.

«Портал»– за Надією Мориквас – це не лише ландшафтний канал зв’язку між землею і небом, де людину огортає природний «ясний спокій» (с. 170), а й – «дорога до себе» (с. 182). І «ця дорога має бути чистою» (Там само). Лише тоді космічна енергія проходить вільно «до людського серця, через тім’ячко і хребет – у саму глибину єства» (с. 181).

На кожну значущу тезу – антитеза. Якщо Лінця, знову відчувши себе потрібною (Василеві, Ліді, їхній майбутній донечці), уві сні «літає» з «ангелами» й прокидається «щасливою» (с. 185–186), то Анні – після суперечки із загребущим «молодим вовком» – сниться відповідний символ, та, що «душить»: «Величезна зелена ропуха всілася на її городі серед кущиків салату. Замаскувалася! Анна кинула в її бік грудку землі, та жаба навіть не поворухнулася. Довелося вдатися до ритуального плювка, аж тоді жаба ліниво й важко перескочила на сусідню ділянку. А це означало, що то була сусідська жаба» (с. 37). Знаменита соковита талановита мориквасівська іронія-оберіг! Тут і далі.

Вихолощене існування дисонує із благодатним розкошуванням: «На нинішньому ринку праці – та й глобально в житті – домінують менеджери й маркетологи, молоді вовки, плем’я прагматиків, які вміють ставити  п р а в и л ь н і [так і просяться лапки́! – О. Н.] завдання й вирішувати їх, незважаючи на опір н е к о н с т р у к т и в н о г о (л ю д с ь к о г о)  м а т е р і а л у  [розрядка моя. – О. Н.]» (с. 80); «Мала якесь особливе замилування в тутешніх околицях, у щоденних променадах до лісового джерела, у своїй самотині. Багато музики, кави з корицею і споглядання ранкового саду… Візити до міста, галасливе товариство стомлювало її [Лінцю. – О. Н.]» (с. 69).

Пригніченій радянщиною жіночності («скромний строгий крій та колір» «темних тонів», «пісне, без жодних емоцій та слідів косметики обличчя» – с. 119) протиставлені «світський шарм та шляхетна постава» (с. 188) француженок: «В очах йому [Пазурові. – О. Н.] зарябіло від їхніх капелюшків, вигадливих суконь і насмішкуватих поглядів» (там само); «Французьке асоціювалося із запахом пікантних парфумів, вишуканими сукнями й манерами, вільнішим стилем поведінки» (с. 131). 

Звірства кагебістів заліковуються щирими /співчутливими розмовами /спогадами /сповідями виногорівських жінок-очевидиць (с. 44–47). Нелюдству фашистів (с. 51) протиставляються красиві /життєствердні легенди з обнадійливими кінцівками (с. 17, 48–49, 52).

Ось такі завуальовані / довершені / завершені композиційні кола творять як розкішно викінчений романний сюжет, так і віддзеркалюють біполярну картину світу, в якому «космічну рівновагу» споконвіків творять «вовки і олені» (с. 12). Отож один із прикінцевих епізодів «Винової гори» аж ніяк не випадковий: «А на місці кам’яного лева, на узбіччі перед самим в’їздом до Виногорів, стояла бронзова фігура оленя з розкішними рогами <…>. Як гарно, – подумала Лінця. То, певно, означає, що Виногори навернулися до гуманістичного світогляду. Зворушена Лінця не помітила, що один ріг в оленя вже добряче підпиляний, бо мисливці за бронзою [“вовки?”– О. Н.] не дрімали» (с. 216).

Попри тверезий, критично-іронічний погляд письменниці на суспільність, лейтмотив вершинного твору Надії – ідилічний: ствердження Духовості.

Надія Мориквас цитує мудру пораду – за її, Анни, визначенням – одного «з найсумніших письменників нашого часу» Андрія Содомори: «Тільки-но трапиться нагода, облиш і ти цей гамір, пусті балачки і безглузді заняття, збережи себе для літератури й віддайся дозвіллю!» (с. 23).

«Винова гора» інкрустована елегійними поезіями Івана Златокудра, «душевними» (с. 144) – Надії Мориквас, що їх приписує Анні.

«Підеш сама — і гарна, і сумна,

прозора жінка над прозорою водою.

Сягнеш очима дна –

й осахнешся назад,

й ослонишся рукою

од

блідого світла німоти,

що ласом обвиває ноги –

не обійти його, ні відійти,

ні увійти у ясну спраглість вод...» (с. 182)

Книжка ілюстрована чорно-білими («як у Мунка» – с. 158) світлинами Юрка Морикваса.

Авторка апелює до своїх колег по духу: як сучасників, так і класиків. Богдан Ігор Антонич (автор «Зеленої Євангелії» – с. 33), Іван Липа («носив у собі небо»), Іван Огієнко («великий український емігрант») – «ті духовні світочі, які відвідали хоч ненадовго виногорівську землю та лишили свій відбитокна її аурі, долучившись до творення історії місця» (с. 49), Василь Герасим’юк і Тарас Мельничук («земляки» і творці «місячної магії» – с. 106), Памук (упокорення / емпатію якого переказує: «замело весь навколишній світ, і пробиватися крізь нього не варто, краще пережити разом з ним скільки треба» – с. 110) – усі вони повноправні / повнокровні персонажі «Винової гори».

Вершинний роман Надії – фільмовий гостросюжетний трилер. Короткі, динамічні різнопланові розділочки / кадри – інтригувальні й викінчені водночас – блискавично міняються, переважно уриваючись на найцікавішому або в’яжучись між собою плавними переходами, однак фінал – завжди непередбачуваний. Тому рівень емоційної напруги постійно високий.

Сповнена екзистенційних шукань, містично-міфічна «Винова гора» перегукується із такими ж «Вічником» (Мукачево, 2006) Мирослава Дочинця, «Таємницею» (Харків, 2007) Юрія Андруховича, «Далеким простором» (Харків, 2013) Ярослава Мельника. Найближче стоїть біля «Фелікс Австрія» (Львів, 2014) Софії Андрухович – завдяки загадковості, чуттєвості, естетичності, іронічності, сміливості й самобутності в трактуванні історичних подій і фактів, глибокому психологізмові, тезам-антитезам, життєствердній філософічності, архетипності й індивідуалізованості персонажів, віртуозності стилю, художнім ознакам фільмового трилера.

Лідин віщий сон про «пстругів» у «прозорій гірській воді» нагадує подібний Доцин («ловила руками мальки форелі») зі ще одного сучасного шедевра – «Майже ніколи не навпаки» (Львів, 2007) Марії Матіос. Але, як стверджує авторка оригінальної «Винової гори», – це не алюзія, а – черпання з єдиної для всіх митців духової криниці / матриці, де риба – символ жіночності, вагітності.

Під впливом своїх віщих снів Доця позбулася страху, Ліда – жалю. Така ж катарсисна й живильна місія найкращих літературних творів сучасності, низку яких успішно поповнив вершинний роман Надії Мориквас.