Біографія письменниці Галини Кирпи вмістилася в кількох датах. Народилася 1 січня 1950 року в селі Любарці Бориспільського району Київської області. Звичайно ж, навчалася. Здобула вищу освіту: закінчила філфак Київського державного університету імені Т. Шевченка (1976). Працювала. Працювала на видавничій та журналістській роботі. Така звичайна біографія. Але справжній життєпис Галини – у її творчості. Тиха, скромна, непублічна в щоденному побуті, вона – невтомна у творчості. Перелік написаного і перекладеного нею з білоруської, німецької, шведської, данської та норвезької мов – вражає. Це кілька сторінок самого тільки списку. Власна поетична та прозова творчість має особливий стиль, стиль Галини Кирпи, лауреата премії «Світлослов» за «чисте сяйво метафор».

Найточніше визначив її творчу манеру Дмитро Павличко: «Поезія Галини Кирпи ясна, проста, сувора. Вона чимось нагадує оповідання молодшого Тютюнника, жодної красивості, жодної зайвої фрази, жодної літературщини там нема».

Її поезія – непроминуще диво. Лагідно, ніжно, ніби звук павутинки, доторкається до душі читача поетичне слово Галини Кирпи. Аналогій в українській поезії немає.

Ось  читаєш нову книгу вибраного Галини Кирпи «Місяць у колисці», і лагідний подив доходить аж до глибин душі. Вражений, подивований, запитуєш себе: як я раніше цього не відчула, як раніше не бачила, що світ можна саме так відкрити, саме так відчути його в мистецтві слова, звуків, у красі самого життя.

І вже з головою пірнаєш в те дивовижне мистецтво, де владарюють слово і почуття. І живеш, розкошуєш тим дивословом, тим дивосвітом.

Прочитана остання сторінка книжки «Місяць у колисці», та минають дні, тижні, місяці, а ти все ще ходиш у тому поетичному диві і розумієш: потрібно й іншим розповісти про це неймовірне мистецтво. Але… Але боїшся, боїшся доторкнутися до її світу, щоб необережним словом не зруйнувати його… Як розповісти про таке тендітне, щемке і трепетне поетичне мистецтво?

У цій книжці Галини Кирпи слова настільки злилися із авторським світовідчуттям, що створили лірику небесної чистоти.

Минув час, і я нарешті зважилася запросити вас у дивосвіт Галини Кирпи. Книга «Місяць у колисці», як і годиться для книги вибраного, ввібрала все краще із виданих раніше збірок: поезію, прозу, переклади.

Ми ж зупинимося на поезії, про прозу та переклади розповімо пізніше. Назви поетичних розділів книги вибраного – «Диво-день», «Лечу у вирій», «Жар-птиці на яблунях», «Таке не повторяється ніде», «Плело віночок літо», «Ну й гарно все придумав Бог» – відтворюють погляд поетеси на світ. У плетиві образів, почуттів висновуються хвилюючі проблеми, як-то: для кого живеш? чого я другу не сказав? рідна земля. І вони, ці проблеми, навіть зі  знаком запитання, дуже важливі, хвилюючі для дитини! Адже квіти живуть для неї, і вони мають почути у відповідь, для кого живе дівчинка у світі, «де є лист зелений, де напувають дощі трави веселі й кущі, сливину спраглу гілку і золотеньку бджілку, мамину білу хатку, річчину довгу кладку, котика на осонні і гусенятко сонне…».

А скільки відкриттів зробить юний читач, адже світ природи наділений почуттями і відчуттями. Є тут дивний екзюперівський лис, що, ошелешений красою, ніяк не втямить того дива – цвіту мальви:

Вечірні соняхи до неба підтяглись.

Бджола на ніч несе пісні у вулик.

До мальви й досі зазирає лис:

– Ти зацвіла чи просто усміхнулась?

Подиву і неспокою героїні вірша «І це називається літо!» співчуваєш, бо й справді, як їй бути, коли:

Надворі – дощі та дощі!

Ну як мені мальву полити?

Чи йти поливати в плащі?

І це називається літо:

Хмар у саду – ніби слив!

На гойдалці бавиться вітер,

А я ж коли вийду? Коли?

І це називається літо…

Світ природи в Галини Кирпи настільки олюднений, що не тільки наділений людськими рисами та почуттями, але й тією високістю духу, яку мають високодуховні людські особистості. Цей світ – щемкий та духовний.

Дивовижно, але поетесі вдалося надати деревам, птахам ту витончену грань почуттів, за якою відчуваєш дитину. Ось так, як герой вірша «Дубок навесні», може подумати і сказати тільки дитина:

Серед галяви між старими кленами

Дубок мудрує думоньку свою:

Тепер і я вберуся по-зеленому,

Чого це я і досі так стою?

Цей дубок зрідні липі («Неділя»), яка щиро й безпосередньо вихлюпує радість свого першого цвітіння:

Хвалилась липа липі в понеділок:

– Я зроду ще такою не була!

Не день у мене, а свята неділя:

Сьогодні я нарешті розцвіла!

Вірші Галини Кирпи мають свою розмаїту орбіту, в ній дуже виразно проступає тема родини. І це справедливо, адже для дитини весь широкий світ міститься у найрідніших словах: тато, мама, дідусь і бабуся. У родинному колі панує любов і злагода, турбота й повага. Ось малі «меткі чорненькі» павучата плетуть для свого дідуся «крислатий капелюх, щоб гарний був від сонця, від дощу, від преусякої мороки ще й від мух!» («Павук»). А скільки ото почуттів за словами малої героїні вірша «Хмарки», яка захоплено вибирає між хмарками дивовижної краси свою:

Ця хмарка – ніби палац золотий.

А та – немовби хата з ластівками.

Однак дитина хоче таку, «щоб так було, як в мами». Що до цього додаси? Рідна хата в поетеси виступає уособленням щасливого дитинства:

Знає хата уночі

од веселих снів ключі.

Знає снів вона багато

і для мами і для тата.

А для мене казку знає,

як засну – розповідає.

Найвище щастя для дитини – бути чиєюсь. Бути маминою і татовою, бабусиною, дідусевою, адже про всіх їх вона говорить – мої. Не бути самотньою. У світі ніхто й ніщо не повинно відчувати болю одинокої душі. Це відчуття бути чиїмось дитина у вірші «Нічиє дерево і моє» переносить і у світ природи:

Я знаю, що всяке нічиє дерево

хоче чиїмось бути.

Оця ось тополя – моя,

є у неї ім’я, –

я сама вибирала.

Назвала її – знаєте як? –

                                Тетянка!

Цитьте… послухайте…

Вона озивається до мене

             кожним листочком.

А коли надворі предуже тихо,

             так от – анішелесь –

Вона щораз промовляє:

             Те-тян-ка… Те-тян-ка…

Ніби учиться говорити.

А я вчуся слухати.

Тема родини переплітається з темою суспільною. Тонку лінію цього переходу не відчуваєш, адже поетеса вибудовує світ навколо дитячої особистості. Від тата і мами, із родини у дитини ставлення до суспільних символів: до мови, до Батьківщини. Ці істини, на жаль, віддаляються від нас. Сучасний світ забуває, що всі ми родом не просто з дитинства, а з родини. Спілкування дітей з батьками вже майже витіснила віртуальна реальність. У Галини Кирпи, на щастя, струменить щемка атмосфера краси й тепла родинного світу. Такі узагальнені поняття, як етика людських взаємин набувають у її поезіях людяної щирості, бо дитина відчула їх уперше у своїй сім´ї. Тому й стають зрозумілими для дитини поняття рідного краю, рідної мови. Замість збитих лозунгів берегти рідну мову поетеса передала у вірші «Мова моя» щемливе відчуття рідності мови. Метафоричний образ мови – близький і зрозумілий, бо він – із дитячого світу: мова – це «дівчинка у віночку», вона – «мов ластівка». Та дороги її стеляться не тільки лугом, полем, але й «терновими стежками вона йде» до людей. Мова – це «Берегиня, що на кожне своє дитятко дихає і тремтить».

Справді, не лозунги, а конкретні справи дитини у її ставленні до мови:

Мова моя – БУЛА! БУДЕ! А нині

я терни в стежках визбирую,

щоб їй було легше ходить…

Відкриває дитина Батьківщину через рідні образи, в іграх і забавах. Скажімо, паперові каравели («Так гарно, що весна»), що їх пускають малі герої, обов’язково «причалять десь до рідної землі». І Березень, який вже човника придбав, веслує у краї «у зелені, у вишневі, у краї свої».

Бути з Україною – це відчувати домівку, відчувати щастя. Саме такі почуття охоплюють лелеку («Скоро – дома»), який «через дощі, вітри і зливи міряє доріженьку знайому та й думає: «Ну от і я щасливий. Вже скоро – Україна. Скоро – дома».

У Галини Кирпи світ і мистецьки довершений, і духовно витончений, і трудящий («Усі трудяться»):

Дерево трудиться назеленітися.

Квіточка трудиться начервонітися.

Бджілка трудиться налітатися.

Метеличок трудиться нагойдатися.

Травичка – водички напитися,

росинка – на білий світ надивитися!

І по-дитячому наївний та довірливий. У неї квіти люблять мандрувати, а тополя в калини просить намистечка – «поміряю й назад віддам». У ньому таємнича загадковість, що так вабить дітей («Щось зацвіте», «Щось зелене»). Але і в тій таємничій загадковості живе стільки людяності, що її відчуваєш на дотик. Щось Зелене – це «ще тільки Вітерець», що не хоче зривати листя з дерев, не хоче топтати квіти й зніматись, як вітер. Поезія «Щось зацвіте» має казковий сюжет. У ній герої – горобець і його горобенята. Є в поезії опис часу і місця дії – своєрідна експозиція:

Ще не було снігів. Ще тільки

в саду останнє яблучко гойдав вітер.

А прилетів горобчик і про квіти

своїм горобенятам заспівав.

Зміст вірша вмістився в кількох строфах. Але читач робить відкриття: виявляється, світ природи відчуваємо не тільки ми, люди, його пізнають птахи та звірі – яскраві представники самої природи. І для них існує чимало загадкових таємниць. Ось горобчик про таку таємницю розповів своїм дітям:

Вже аніде ні айстрочки немає,

немає чорнобривця і гвоздики.

Та скоро зацвіте щось, я не знаю,

щось дуже-дуже біле і велике.

Цвістиме день, цвістиме два, аж поки…

Аж поки скільки хоч не нацвітеться…

Світ добрий, тож і кінцівка поезії несподівано-оптимістична:

Лоскоче вітер яблучко за боки –

воно впаде і долі засміється.

У Галини Кирпи пори року, які для багатьох із нас, дорослих, минають, буденно рахуючи літа, зображені в дитячому сприйманні казковими істотами. Так, літо на сонячних луках «цілий день дає метеликам уроки танців, пташкам – уроки співу, а квітів навчає чепуритися» («Літо вийшло надвір»). Серпень – це прохожий, що «знай біжить… біжить… не набіжиться… Коли й вернувся б, то навряд чи зможе на літо ще хоч раз та подивиться», бо:

Вже на троянді – лише спомин цвіту.

До неї в гості не приходять маки.

І наш Дніпро поплакує за літом,

Я трішки помагаю йому плакать.

(«Прохожий серпень»)

Галина Кирпа добре обізнана зі світовою дитячою класикою. Вона – один із кращих перекладачів творів для дітей зі шведської, норвезької, данської літератур. Кращі мотиви лірики європейської поезії звучать і в її віршах – добро, людяність, милосердя, доброзичлива іронія.

Та ще більше зустрінемо в її поезії переосмислених фольклорних мотивів дитячих забавлянок, замовлянь, загадок, кумулятивних казочок, колядок та ін.

Є в книзі вибраного Галини Кирпи особлива частина – це розділ «Ну й гарно все придумав Бог: вірші для двох (а двоє ті: дитина й Бог)», який виходив окремою збіркою (К.: Лелека, 2003). Галина Кирпа доторкнулася до незвичайно тонкої сфери – дитина і Бог. Їй вдалося передати щирість дитячого світовідчуття. Заголовним віршем циклу «Ну й гарно все придумав Бог!» зроблено своєрідний заспів до дитячого наївного, але такого щирого зізнання свого сприйняття світу. Бог у зображенні Галини Кирпи – це не якась надприродна сила, він близький, рідний дитині, як батько і мати. Він простий і зрозумілий для неї, його вчинки відповідають дитячим почуттям.

Бог придумав усе гарно, він все знає. Дитина осмислює ці складні істини дуже наївно. І ця наївність така щира і тремка, що аж перехоплює подих. Ось як, наприклад, героїня вірша «Де рай?» усвідомила поняття раю:

Боже,

одні кажуть,

що рай на небі,

другі кажуть,

що рай за морем.

А я не знаю:

небо так високо,

море так далеко.

Недавно я бачила,

як ластівки переселялися

до свого нового гніздечка.

Вони так раділи, мов діти.

І мені здалося, що рай —

у гніздечку ластівки.

А це ж набагато ближче

за небо й за море.

У вірші «Сім днів» дитина оцінює світотворення по-своєму, по-дитячому:

Боже,

як гарно,

що Ти створив день!

Як добре,

що він Тобі сподобався.

І Ти створив

ще другий,

третій,

четвертий,

п´ятий

і шостий!

А найкраще Тобі вдався

сьомий день.

Молодчина, що Ти додумався

мати сім днів,

бо інакше

у нас ніколи не було б

неділі!

Дуже тонко поетеса вплела в цю складну тему етнопедагогіку і народні звичаї та обряди, які дитина осмислює. Показовою на цю тему є поезія «Ваша Водо-Величносте!»:

Сьогодні у води свято —

Водохреще.

Сьогодні воді б´ють поклони,

мов королеві.

Сьогодні я їй кажу:

— Ваша Водо-Величносте!

Сьогодні вона справді

чарівна:

все пила б її,

пила б її,

пила...

А тоді усміхалася б,

усміхалася б,

усміхалася б,

і не зводила очей

з велетенського

льодяного хреста біля річки.

Бо то не просто хрест,

то пам´ятник свята Води —

Водохреща.

Дитячі народні заклички та пісеньки лежать в основі багатьох поезій. У вірші «Мурка не думала» приспівка «Котино, котино…» підсилює мотив людяності. Дитина не просто живе у світі народних звичаїв, вона їх активний учасник. Для неї Святвечір – «солодкий, як медяник, білий, мов іній» («Мене наздоганяє вітер»).

Взагалі у віршах Галини Кирпи світ дитини має надчутливу інтонацію. Так, під час дощу героїня вірша «Парасолька для Бога» хвилюється: «Боже, а як там Тобі за тими непроглядними хмарами?» Вона хоче винести Богові татову парасольку:

У нього їх дві:

Ти можеш із нею ходити,

аж поки вигляне сонечко.

У центрі поетичного зображення Галини Кирпи – тільки дитина, тільки її світ, її мислення, її мовлення. Дочитуєш написане поетесою і раптом тебе осяяла думка: для того, щоб так відтворити дитину, треба самій залишатися дитиною. Галина Кирпа, і справді, мудра… Дитина.

Вчитуєшся в тиху музику її слів і розумієш, що світ щемкий і крихкий, він непроминущий і рідний. У цьому й переконує книга вибраного «Місяць у колисці». У серці кожного читача знайдеться місце поезії Галини Кирпи.