Буквоїд

Щемке і трепетне поетичне слово Галини Кирпи

23.01.16 10:41 / Антоніна Мовчун
Галина Кирпа. Місяць у колисці. Тернопіль. «Навчальна книга – Богдан». Вірші, проза, переклади, 2011. - 272.
Біографія письменниці Галини Кирпи вмістилася в кількох датах. Народилася 1 січня 1950 року в селі Любарці Бориспільського району Київської області. Звичайно ж, навчалася. Здобула вищу освіту: закінчила філфак Київського державного університету імені Т. Шевченка (1976). Працювала. Працювала на видавничій та журналістській роботі. Така звичайна біографія. Але справжній життєпис Галини – у її творчості. Тиха, скромна, непублічна в щоденному побуті, вона – невтомна у творчості. Перелік написаного і перекладеного нею з білоруської, німецької, шведської, данської та норвезької мов – вражає. Це кілька сторінок самого тільки списку. Власна поетична та прозова творчість має особливий стиль, стиль Галини Кирпи, лауреата премії «Світлослов» за «чисте сяйво метафор». Найточніше визначив її творчу манеру Дмитро Павличко: «Поезія Галини Кирпи ясна, проста, сувора. Вона чимось нагадує оповідання молодшого Тютюнника, жодної красивості, жодної зайвої фрази, жодної літературщини там нема». Її поезія – непроминуще диво. Лагідно, ніжно, ніби звук павутинки, доторкається до душі читача поетичне слово Галини Кирпи. Аналогій в українській поезії немає. Ось  читаєш нову книгу вибраного Галини Кирпи «Місяць у колисці», і лагідний подив доходить аж до глибин душі. Вражений, подивований, запитуєш себе: як я раніше цього не відчула, як раніше не бачила, що світ можна саме так відкрити, саме так відчути його в мистецтві слова, звуків, у красі самого життя. І вже з головою пірнаєш в те дивовижне мистецтво, де владарюють слово і почуття. І живеш, розкошуєш тим дивословом, тим дивосвітом. Прочитана остання сторінка книжки «Місяць у колисці», та минають дні, тижні, місяці, а ти все ще ходиш у тому поетичному диві і розумієш: потрібно й іншим розповісти про це неймовірне мистецтво. Але… Але боїшся, боїшся доторкнутися до її світу, щоб необережним словом не зруйнувати його… Як розповісти про таке тендітне, щемке і трепетне поетичне мистецтво? У цій книжці Галини Кирпи слова настільки злилися із авторським світовідчуттям, що створили лірику небесної чистоти. Минув час, і я нарешті зважилася запросити вас у дивосвіт Галини Кирпи. Книга «Місяць у колисці», як і годиться для книги вибраного, ввібрала все краще із виданих раніше збірок: поезію, прозу, переклади. Ми ж зупинимося на поезії, про прозу та переклади розповімо пізніше. Назви поетичних розділів книги вибраного – «Диво-день», «Лечу у вирій», «Жар-птиці на яблунях», «Таке не повторяється ніде», «Плело віночок літо», «Ну й гарно все придумав Бог» – відтворюють погляд поетеси на світ. У плетиві образів, почуттів висновуються хвилюючі проблеми, як-то: для кого живеш? чого я другу не сказав? рідна земля. І вони, ці проблеми, навіть зі  знаком запитання, дуже важливі, хвилюючі для дитини! Адже квіти живуть для неї, і вони мають почути у відповідь, для кого живе дівчинка у світі, «де є лист зелений, де напувають дощі трави веселі й кущі, сливину спраглу гілку і золотеньку бджілку, мамину білу хатку, річчину довгу кладку, котика на осонні і гусенятко сонне…». А скільки відкриттів зробить юний читач, адже світ природи наділений почуттями і відчуттями. Є тут дивний екзюперівський лис, що, ошелешений красою, ніяк не втямить того дива – цвіту мальви: Вечірні соняхи до неба підтяглись. Бджола на ніч несе пісні у вулик. До мальви й досі зазирає лис: – Ти зацвіла чи просто усміхнулась? Подиву і неспокою героїні вірша «І це називається літо!» співчуваєш, бо й справді, як їй бути, коли: Надворі – дощі та дощі! Ну як мені мальву полити? Чи йти поливати в плащі? І це називається літо: Хмар у саду – ніби слив! На гойдалці бавиться вітер, А я ж коли вийду? Коли? І це називається літо… Світ природи в Галини Кирпи настільки олюднений, що не тільки наділений людськими рисами та почуттями, але й тією високістю духу, яку мають високодуховні людські особистості. Цей світ – щемкий та духовний. Дивовижно, але поетесі вдалося надати деревам, птахам ту витончену грань почуттів, за якою відчуваєш дитину. Ось так, як герой вірша «Дубок навесні», може подумати і сказати тільки дитина: Серед галяви між старими кленами Дубок мудрує думоньку свою: Тепер і я вберуся по-зеленому, Чого це я і досі так стою? Цей дубок зрідні липі («Неділя»), яка щиро й безпосередньо вихлюпує радість свого першого цвітіння: Хвалилась липа липі в понеділок: – Я зроду ще такою не була! Не день у мене, а свята неділя: Сьогодні я нарешті розцвіла! Вірші Галини Кирпи мають свою розмаїту орбіту, в ній дуже виразно проступає тема родини. І це справедливо, адже для дитини весь широкий світ міститься у найрідніших словах: тато, мама, дідусь і бабуся. У родинному колі панує любов і злагода, турбота й повага. Ось малі «меткі чорненькі» павучата плетуть для свого дідуся «крислатий капелюх, щоб гарний був від сонця, від дощу, від преусякої мороки ще й від мух!» («Павук»). А скільки ото почуттів за словами малої героїні вірша «Хмарки», яка захоплено вибирає між хмарками дивовижної краси свою: Ця хмарка – ніби палац золотий. А та – немовби хата з ластівками. Однак дитина хоче таку, «щоб так було, як в мами». Що до цього додаси? Рідна хата в поетеси виступає уособленням щасливого дитинства: Знає хата уночі од веселих снів ключі. Знає снів вона багато і для мами і для тата. А для мене казку знає, як засну – розповідає. Найвище щастя для дитини – бути чиєюсь. Бути маминою і татовою, бабусиною, дідусевою, адже про всіх їх вона говорить – мої. Не бути самотньою. У світі ніхто й ніщо не повинно відчувати болю одинокої душі. Це відчуття бути чиїмось дитина у вірші «Нічиє дерево і моє» переносить і у світ природи: Я знаю, що всяке нічиє дерево хоче чиїмось бути. Оця ось тополя – моя, є у неї ім’я, – я сама вибирала. Назвала її – знаєте як? –                                 Тетянка! Цитьте… послухайте… Вона озивається до мене              кожним листочком. А коли надворі предуже тихо,              так от – анішелесь – Вона щораз промовляє:              Те-тян-ка… Те-тян-ка… Ніби учиться говорити. А я вчуся слухати. Тема родини переплітається з темою суспільною. Тонку лінію цього переходу не відчуваєш, адже поетеса вибудовує світ навколо дитячої особистості. Від тата і мами, із родини у дитини ставлення до суспільних символів: до мови, до Батьківщини. Ці істини, на жаль, віддаляються від нас. Сучасний світ забуває, що всі ми родом не просто з дитинства, а з родини. Спілкування дітей з батьками вже майже витіснила віртуальна реальність. У Галини Кирпи, на щастя, струменить щемка атмосфера краси й тепла родинного світу. Такі узагальнені поняття, як етика людських взаємин набувають у її поезіях людяної щирості, бо дитина відчула їх уперше у своїй сім´ї. Тому й стають зрозумілими для дитини поняття рідного краю, рідної мови. Замість збитих лозунгів берегти рідну мову поетеса передала у вірші «Мова моя» щемливе відчуття рідності мови. Метафоричний образ мови – близький і зрозумілий, бо він – із дитячого світу: мова – це «дівчинка у віночку», вона – «мов ластівка». Та дороги її стеляться не тільки лугом, полем, але й «терновими стежками вона йде» до людей. Мова – це «Берегиня, що на кожне своє дитятко дихає і тремтить». Справді, не лозунги, а конкретні справи дитини у її ставленні до мови: Мова моя – БУЛА! БУДЕ! А нині я терни в стежках визбирую, щоб їй було легше ходить… Відкриває дитина Батьківщину через рідні образи, в іграх і забавах. Скажімо, паперові каравели («Так гарно, що весна»), що їх пускають малі герої, обов’язково «причалять десь до рідної землі». І Березень, який вже човника придбав, веслує у краї «у зелені, у вишневі, у краї свої». Бути з Україною – це відчувати домівку, відчувати щастя. Саме такі почуття охоплюють лелеку («Скоро – дома»), який «через дощі, вітри і зливи міряє доріженьку знайому та й думає: «Ну от і я щасливий. Вже скоро – Україна. Скоро – дома». У Галини Кирпи світ і мистецьки довершений, і духовно витончений, і трудящий («Усі трудяться»): Дерево трудиться назеленітися. Квіточка трудиться начервонітися. Бджілка трудиться налітатися. Метеличок трудиться нагойдатися. Травичка – водички напитися, росинка – на білий світ надивитися! І по-дитячому наївний та довірливий. У неї квіти люблять мандрувати, а тополя в калини просить намистечка – «поміряю й назад віддам». У ньому таємнича загадковість, що так вабить дітей («Щось зацвіте», «Щось зелене»). Але і в тій таємничій загадковості живе стільки людяності, що її відчуваєш на дотик. Щось Зелене – це «ще тільки Вітерець», що не хоче зривати листя з дерев, не хоче топтати квіти й зніматись, як вітер. Поезія «Щось зацвіте» має казковий сюжет. У ній герої – горобець і його горобенята. Є в поезії опис часу і місця дії – своєрідна експозиція: Ще не було снігів. Ще тільки в саду останнє яблучко гойдав вітер. А прилетів горобчик і про квіти своїм горобенятам заспівав. Зміст вірша вмістився в кількох строфах. Але читач робить відкриття: виявляється, світ природи відчуваємо не тільки ми, люди, його пізнають птахи та звірі – яскраві представники самої природи. І для них існує чимало загадкових таємниць. Ось горобчик про таку таємницю розповів своїм дітям: Вже аніде ні айстрочки немає, немає чорнобривця і гвоздики. Та скоро зацвіте щось, я не знаю, щось дуже-дуже біле і велике. Цвістиме день, цвістиме два, аж поки… Аж поки скільки хоч не нацвітеться… Світ добрий, тож і кінцівка поезії несподівано-оптимістична: Лоскоче вітер яблучко за боки – воно впаде і долі засміється. У Галини Кирпи пори року, які для багатьох із нас, дорослих, минають, буденно рахуючи літа, зображені в дитячому сприйманні казковими істотами. Так, літо на сонячних луках «цілий день дає метеликам уроки танців, пташкам – уроки співу, а квітів навчає чепуритися» («Літо вийшло надвір»). Серпень – це прохожий, що «знай біжить… біжить… не набіжиться… Коли й вернувся б, то навряд чи зможе на літо ще хоч раз та подивиться», бо: Вже на троянді – лише спомин цвіту. До неї в гості не приходять маки. І наш Дніпро поплакує за літом, Я трішки помагаю йому плакать. («Прохожий серпень») Галина Кирпа добре обізнана зі світовою дитячою класикою. Вона – один із кращих перекладачів творів для дітей зі шведської, норвезької, данської літератур. Кращі мотиви лірики європейської поезії звучать і в її віршах – добро, людяність, милосердя, доброзичлива іронія. Та ще більше зустрінемо в її поезії переосмислених фольклорних мотивів дитячих забавлянок, замовлянь, загадок, кумулятивних казочок, колядок та ін. Є в книзі вибраного Галини Кирпи особлива частина – це розділ «Ну й гарно все придумав Бог: вірші для двох (а двоє ті: дитина й Бог)», який виходив окремою збіркою (К.: Лелека, 2003). Галина Кирпа доторкнулася до незвичайно тонкої сфери – дитина і Бог. Їй вдалося передати щирість дитячого світовідчуття. Заголовним віршем циклу «Ну й гарно все придумав Бог!» зроблено своєрідний заспів до дитячого наївного, але такого щирого зізнання свого сприйняття світу. Бог у зображенні Галини Кирпи – це не якась надприродна сила, він близький, рідний дитині, як батько і мати. Він простий і зрозумілий для неї, його вчинки відповідають дитячим почуттям. Бог придумав усе гарно, він все знає. Дитина осмислює ці складні істини дуже наївно. І ця наївність така щира і тремка, що аж перехоплює подих. Ось як, наприклад, героїня вірша «Де рай?» усвідомила поняття раю: Боже, одні кажуть, що рай на небі, другі кажуть, що рай за морем. А я не знаю: небо так високо, море так далеко. Недавно я бачила, як ластівки переселялися до свого нового гніздечка. Вони так раділи, мов діти. І мені здалося, що рай — у гніздечку ластівки. А це ж набагато ближче за небо й за море. У вірші «Сім днів» дитина оцінює світотворення по-своєму, по-дитячому: Боже, як гарно, що Ти створив день! Як добре, що він Тобі сподобався. І Ти створив ще другий, третій, четвертий, п´ятий і шостий! А найкраще Тобі вдався сьомий день. Молодчина, що Ти додумався мати сім днів, бо інакше у нас ніколи не було б неділі! Дуже тонко поетеса вплела в цю складну тему етнопедагогіку і народні звичаї та обряди, які дитина осмислює. Показовою на цю тему є поезія «Ваша Водо-Величносте!»: Сьогодні у води свято — Водохреще. Сьогодні воді б´ють поклони, мов королеві. Сьогодні я їй кажу: — Ваша Водо-Величносте! Сьогодні вона справді чарівна: все пила б її, пила б її, пила... А тоді усміхалася б, усміхалася б, усміхалася б, і не зводила очей з велетенського льодяного хреста біля річки. Бо то не просто хрест, то пам´ятник свята Води — Водохреща. Дитячі народні заклички та пісеньки лежать в основі багатьох поезій. У вірші «Мурка не думала» приспівка «Котино, котино…» підсилює мотив людяності. Дитина не просто живе у світі народних звичаїв, вона їх активний учасник. Для неї Святвечір – «солодкий, як медяник, білий, мов іній» («Мене наздоганяє вітер»). Взагалі у віршах Галини Кирпи світ дитини має надчутливу інтонацію. Так, під час дощу героїня вірша «Парасолька для Бога» хвилюється: «Боже, а як там Тобі за тими непроглядними хмарами?» Вона хоче винести Богові татову парасольку: У нього їх дві: Ти можеш із нею ходити, аж поки вигляне сонечко. У центрі поетичного зображення Галини Кирпи – тільки дитина, тільки її світ, її мислення, її мовлення. Дочитуєш написане поетесою і раптом тебе осяяла думка: для того, щоб так відтворити дитину, треба самій залишатися дитиною. Галина Кирпа, і справді, мудра… Дитина. Вчитуєшся в тиху музику її слів і розумієш, що світ щемкий і крихкий, він непроминущий і рідний. У цьому й переконує книга вибраного «Місяць у колисці». У серці кожного читача знайдеться місце поезії Галини Кирпи.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2016/01/23/104141.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.