Насампочатку було

…Люблю, коли книжка має викладену певну свою кололітературну історію. Не конче інтригуючу. Головне – щиру, з відкритим контекстом, як довірою до випробуваного читальника. Це явно додає колориту виданню. Саме так є у збірникові поезій Ігоря Павлюка «Гра і битва», 2014 р., НК Богдан, Тернопіль, 207 с.

Автор одразу відверто ділиться в передньому слові: «Оглядаюся на прожите й пережите – і розумію-відчуваю: поезія визначила мою долю ще з колиски, саме стаючи поетичною долею».

Розповідає про себе. Відчуття епохи. І поезії. Навіть відкривається екзестенційно: «У межові, найболючіші моменти –

періоди мого буття, здається, що поезія перемогла навіть боротьбу зі Смертю, не віддавши мене цій косатій Бабурі вже не раз».

Такі зізнання, як правило, не коментуються, не робитиму цього і я.

«Гра і битва» – «Тридцять перша моя книга.

Вона укладена, впорядкована моєю дружиною – Людмилою Павлюк, яка знає мене 28 років».

Власне, тональність саме та, про яку я вже згадував. Тож і сприймається як органічне налаштування на добре читання запропонованої лірики та ліро-епічних «речей».

А хто відмовиться від хорошого…

Закапелки віднайденої реальності

 Справжня реальність завжди не реалістична. Вона мінлива і неспроможна до самофіксації; вона невловима і ненаситна теперішнім і минулим; вона переливається і тікає; вона ніколи не повертається (це я – довільно, з пам’яті, відтворюю деякі міркування Франца Кафки). Отож доволі умовне поняття об’єктивної реальності зачіпає нас за живе постійно. Аж до трагедій життєвих. І жанрових теж; як, скажімо, у Шекспіра чи Гьоте… Але тут з’являється картинне бачення реальності авторської. Художньої. Парадоксальної. Несподівано привабливої. Виокремленої в душі та в довколишній природі. Як у І. Павлюка:

Давно живу на дивній цій землі,

Де сніг скрипучий… Три сосни під хатою…

І яблуко червоне на столі

Качаю – наче сни дитячі згадую.

Або:

Чужий вже і цьому, і тому світові,

Живу, наче волхв чи вовк.

Дорога – тополя із голими вітами.

Постіль – шанхайський шовк.

І вочевидь показово до припочаткових моїх слів:

Ніч.

Весна.

Тривоги склочені.

Ні реальності, ні снів.

Чорний вітер позолочений

Б’є гілками по вікні.

Дощ зашамкав.

Даль озвалася.

Усміхнулася свіча.

Ось і все, що в мене сталося.

До побачення.

Прощай…

Павлюкові вдається добре. Він мислить картинами; чуттєво налаштований на ірреально-реальне, і …на музику …слова. Усе це робить його поезію саме такою: сприйнятливою. Майже своєю. Для кожного, хто з ним.

Перетворення в себе

 …У «Метаморфозному» Павлюка не зовсім так, як в Овідія. Але подібно. Це спонтанне, внутрішнє прагнення бути й ще кимось іншим наскрізно пробилося через усі часи і простори: від античних до новітніх. І найліпша можливість такого вислову – фігуральна: метафорична. Адже образ-потрясіння – ефективніше, мальовничіше, й очевидніше ніж монотонні філософські трактати з цього приводу.

Сказати вам, то, може, не повірите:

У юності я птахом бути хтів.

Пізніше вже, у молодості – звірами…

І деревом тепер на цій путі.

Бачу, закоріненість у власну землю (батьківщину та материзну) – прагнення прихистку і стабільного безперервного зв’язку із «своїми»: з тими, що були і з тими, що прийдуть, і з тими, що віднайдуть свою людську іншість, торуючи людськости нові шляхи. …Це, – як таємний запис підсвідомості (унікальність художнього мислення). Дерево:

Воно спокійне, мовчазне, аж зоряне, –

Мов ідеал для християнських душ.

Земне тепло тримає попід корами

Й росте, в гнізді тримаючи звізду.

І далі, сподівано-талановито, конкретизуючи семантичну структуру через якнайширші узагальнення (епохально-духовні, небесні).

Із нього роблять храми й храмовища,

Доми і домовини, і дими…

Ще й книг премудрих товстелезні томища,

Де пишуть чистим золотом «То-ми!»

 І, врешті, звичайно ж, екзестенційне, неусвідомлене, таємне виношування власного безсмертя, як трансформації у ще іншу іншість. Безконеччя. Безмовної радості духу. Назавше.

Небесні птахи в’ють гніздечка сонячні

На дереві, неначе на мені…

Як дерево, помру, здається, стоячи,

Висоти воскресивши корінні.

Цей розділ найліпше закінчити саме так (залишається простір для вільного поетичного дихання). Що й роблю.

Мимохідь

…Його ліричний суб’єкт зворушливо простий і щасливий. І в цьому – його сила. Життя для нього – не миттєвість між двома точками-нічками. Здається, він й не знає темноти. Увесь світ надійно прихистився в теплій долоні Всемогутнього Бога. Наче хлоп’я, він з Богом запанібрата. Мабуть тому, завше залишається юнаком.

Просто собі так…

…Подеколи, надибую в Павлюка і певні поетично-смислові кострубатості; недовідчуте звучання, напевне, занадто вже віддаленої струни; а чи, можливо, стилістичні легковажності зарозумілого профі:

         «Во ім’я Духа, Матері і Сина».

«…Як повстає людинобог і звір».

«Він цілував Христа в красиві ноги».

Просто, тут, собі пише… та й пише. …Вбачаю, явні естетичні недоважки, що межують із недорікуватим святотатством. Дратівливі миттєвості!

…Напевне, винайдені авторські образні модулі можна було б утілити в більш коректні та досконалі поетичні форми. Дослýхатись. Непоспіхом. Злагоджено з душею. З Душею.

…А так, як є, не сприймаю. Аж ніяк! Думаю, автор щось проґавив.

Мимохідь

…Припускаю, моє хронічне безсоння – лише прояв неусвідомленого й задавненого страху перед візитером, якому я заборгував своє життя. Можливо. За І. Павлюком. Ось такі спалахи.

Окремішнє (але в канві)

…Чи така поезія навпрошки перетворює життя на новіше?!. Так, якщо подумати, що оте поняття «життя» достатньо уніфіковане та всеохоплююче; сприйнятливе на загал – для всіх спільне… Одначе, насправді, так не буває! І у художній творчості уніфікації не лише недоречні, але убивчі. Тобто, поезія робить життя іншим тільки для тих, хто, завдяки найрізноманітнішим факторам (тема для окремої розмови), відкритий для неї. Особливий. І не слід тут, зопалу, лаятись, що, ах вам так; дарма, це елітарне мистецтво не для всіх! Навіщо звужувати його звучання?!. Скажу, аж ніяк! Це мистецтво, в певному розумінні, закрите, але, разом з тим, воно доступне для будь-кого за наявності глибоких вроджених і виплеканих почуттів, умінню надавати постійну перевагу внутрішнім життєвим мотиваціям, викохати в собі оту непомітну, з першого погляду, причетність до вічності. Саме такий аристократичний читальник є для поезії; та й вона – для нього! Саме такий поціновувач здатен впливати (поетично) на багатьох інших, прилучаючи їх і залучаючи у процес (хоча, й не завжди через їхнє самостійне читання). Ось така могутня духовна ріка завдячує своєю вибавленістю і течією поетам насправдішнім. Серед яких – Ігор Павлюк. Наповнюючи її струмами. Подібно?!.

Мимохідь

…Колись Франц Кафка стверджував, що писання – своєрідне заклинання духів. Далі моє. Магія? Мабуть, що так. І в цьому немає нічого хорошого для поета. Радше, – це його трагедія. Але ж, – Трагедія! Але ж – Його!

«До зір лицем»

Не сприймаю елегантно-надуманих, подекуди зумисне вульгарних чи брутальних, атак на Ігоря Павлюка, що час-до-часу з’являються на літературних та білялітературних обширах. Зрештою, це, як на мене, більше спрацьовує на його якнайширше літературне та суспільне визнання ніж навпаки. Міркую собі, що – тема для достатньо докладної розмови. Колись! А зараз ще один штрих до портрета його справжності (!) поетичної.

Із мого записника. Федеріко Гарсія Лорка: «Поетичне натхнення відкриває «поетичний факт», що існує за своїм неписаним законом і не піддається контролю логіки. Поезія сама несе в собі порядок і поетичну гармонію. …Покоління поетів намагаються звести поезію до створення поетичного факту, дотримуючись при цьому його власних законів, не надто звертаючи увагу на логіку й врівноваженість óбразів… Їхнє завдання – створення іншої дійсності, їм хочеться перенестись у світ непорочних почуттів, забарвити свої вірші космічними кольорами. По дорозі підсвідомості, вказаній чудодійним фактом, що його подарувало натхнення. Поезія, звільнена від дійсності уяви, не підкоряється законам потворного та прекрасного в загальноприйнятому розумінні. Вона входить до дивовижної поетичної реальності, сповненої любові, а часом і пронизливої жорстокості». Саме такі векторні шляхи, очевидні, відкривають одну з найбільш сакральних тем у поезії І. Павлюка. Вона притишена, колористика її приглушена, в традиції українських ікон, втім, вона, саме, і пронизлива (за Лоркою). Тягне на багатоликість. Аж так! Тому у Павлюка її лише фіксую. Як виразно еволюційну в його творчості. Відкривальну в особистості поета. Надчуттєву.

Весна й війна побралися за руки,

Смерть із любов’ю, з коренем крило.

І дві зорі –

Такі,

Немов останні.

Крізь молочно-кров’яну порошу,

Через всю квітневу круговерть

З того світу прийде хтось хороший –

І страшною вже не буде смерть.

Мій роман зі славою і смертю

Набирає обертів нових.

Слава пахне смертю – й навпаки.

Поміж зір десь ходять душі пішки,

Позабувши похоронний шок.

І день сумний, немов зимовий цвинтар.

Коханка – смерть.

Он спить її коса.

Все більше хочеться піти...

Все ближче осінь.

Усе, що в кров свою пустив,

Живе і досі.

Все, здається, зробив...

Вже пора відійти.

На війні чи в коханні

Більш цікавлять мене

Потойбічні світи,

Ніж оці калабані.

...Тобто, – це певна «гра в бісер». Не містичні навіювання фанатика, не заклинання фаталіста, не нервовий трем смертельного боягуза, а слово зрілого художника, який вивершує свій п’ятий десяток на добрій творчій ноті та знається на поетичній «грі», хоч і не горланить про це навсебіч. Він не береться за щось небувале й ефемерне, закономірно послуговуючись власним талантом приходить тут до конкретних екзестенційних понять і розумінь і собівласно вибудовує образну структуру, що мала б витворити естетику сприйняття невмолимо вічного. ...Втім, і почуваючи себе, інколи, непевно перед нескінченним огромом. Огромом.

Мимохідь

Під ніжними лайковими рукавичками форми Павлюком приховано міцну й беззастережну силу змісту. Енергоспрямовуючу. Особистісну. Це дар. Дар.

Заакцентувати написане

Я – прихильник не просто привабливого дизайну книжки, але й напруженої чуттєвої продуманості, сказав би, сценографії ліричного дійства. Одне слово, ніколи не заплющую очі на роботу художника.

...У «Грі і битві» Ігоря Павлюка оформлення – очевидно стримане. Відверто спрощена чорно-біла графіка, радше, непретензійно розбиває книжку на розділи, ніж вносить якийсь жвавий образно-стилістичний струмінь у художній розвиток, таки добротного, у твердій палітурці, обсяжного поетичного видання (художник Ганна Осадко). Дещо краще виглядає перша та четверта сторінки обкладинки з глибшим семантичним навантаженням і стриманим уведенням експресії червоного кольору (Я майже певен, що тут художник послуговувався саме оцим Павлюковим віршем:

Там вітер вічний,

А зірка смертна.

Сорочка свічки

Об світ подерта.);

з акуратним, прорахованим, підкреслено професійно, корінцем (Ростислав Крамар).

...Можливо, письменникові слід бути більш вимогливим до видавців у майбутньому та ретельніше й принципово втілювати авторський нагляд. Хоча, з власного досвіду, знаю, що це не так просто…

Мимохідь

Кажуть, коли «Титанік» занурювався в темну безодню океану, його симфонічний оркестр продовжував грати. У такий спосіб, крайній відчай було позбавлено ґрунту... (на думку багатьох філософів, саме за гранню відчаю з’являється справжня свобода).

Деякі поетичні тексти Павлюка здатні долати відчай. Бо і написані, саме, таким чином, аби відчути духовне безмежжя.

Прикінцеве    (покищо)

«Гра і битва». Гра і битва. Ближче, – Битва і Гра. Хоча?!. Гра – це та сама битва, тільки значно жорстокіша. Напевне, що так. Вселенна гра... естетизована давно..., якщо згадати «Гру в бісер» Гессеву... Та подібне…

Але залишаються можливості... І вони бентежать.