Тут безпомилково спрацьовує багато разів перевірений метод, коли включаються найтонші фібри, найтонші відчуття душі, — чи сколихнула щось в ній ця книжка, чи зачепила?

«Гагарін і Барселона» Руслана Горового і торкнулася, і зачепила, і сколихнула. Історія знайомства з нею довгенька. Спочатку — віртуально (на просторах Інтернет) — незвична обкладинка і назва, яка викликала цікавість, що ж там може ховатися під нею. Далі, з цієї причини — пошук інформації про автора, і ще більший інтерес, адже від такої творчої особистості, як Руслан Горовий можна чекати будь-чого, і нарешті — саме знайомство з книжкою, коли вона, новенька, в моїх руках.

Я її неспішно почала читати зранку вихідного дня, планувала це задоволення розтягнути на два дні, адже на вихідних, окрім читання, є ще багато звичних справ. Та по мірі читання всі мої справи якось розсмоктувалися, їхня важливість ставала не такою вже й важливою, і я відкладала книжку лише тоді, коли була нагальна потреба, а потім — знову за читання. Прочитала за день. Що ж в цій книжці мене так зачепило? Коли скажу, що це якийсь особливий літературний шедевр, то злукавлю. А зачепило життя, справжнє життя, різне у своїй трагікомічності, і найважливіше, життя таке, повз яке проходимо щодня, не помічаючи тих нюансів, тих яскравих моментів, отієї виразності окремих ситуацій, які Руслан Горовий чіпким і професійним оком режисера виловлює і кладе в основу кожного свого твору.

Книжка читається легко, мова автора вільна, невимушена і водночас добірна: кожне слово акумулює в собі саме те, єдине вірне значення, що в результаті і створює певний настрій книжки. У книжці шість оповідань і дві повісті, з яких виділити щось одне неможливо. Кожен твір дає сильну емоцію.

«Правда» примушує замислитись над парадоксом того, як говорячи правду, просту, не образливу, в звичайній буденній ситуації герой оповідання стає справді героєм, у прямому значенні слова.

«Одна восьма» — у ній, як у сірих очах героїні, старої Параски, мудрість світу, щиро виражена у філософському «нема чого повітря розпинати. У кожного своє життя» і простодушному «ганок треба таки чистити».

Від «Київської фрески» спочатку війнуло безнадією, подумалось, а навіщо про кров, про соціальне дно, про те, від чого просто по-людськи боляче і що хочеться швидше проминути, — та автор зумів показати людину того середовища Людиною. І хоч присмак гіркий, однак безнадія минає, а на тих нещасних людей дивлюсь із розумінням, що таке їхнє життя, це саме їхнє життя.

«Ой були на селі» — юнацький максималізм і «пошуки пригод на свою голову». Іронічно, цікаво, правдиво.

Читаючи «Дев’яносту хвилю міграції» бачила перед собою калейдоскоп людей, країн, подій, і над усім цим (хоч і пафосно звучить) — історичні зміни, які перемелюють всіх і вся, і в контексті цього — окрема людина, котра розуміє, що її життя, її майбутнє в її руках. Дуже потрібна для молодих людей повість!

«Двадцять гривень» — десять сторінок напруження і несподівана розв’язка, що показує як нерозважливе бажання показати собі «я таки «крутий» призводить до непоправних трагічних наслідків, коли вже щось змінити не можливо, а життя триває, і жити треба , і жити з каменем у душі.

«3*5» — знову про те, що змінити не можливо, про Чорнобиль та про дитячий вчинок, виправлення якого у дорослому віці дається герою неймовірними зусиллями, і котрий здатен дати сили до життя тому, хто, здається, вже втрачає надію.

«Вовчик» — таких історій у нашій повсякденності багато, кожен може навести приклад свого знайомого «вовчика», і вдячність автору, за те, що він так сплів сюжет, що бачимо зіставлення світів двох людей, життя яких виходить з однієї точки, має контрастне наповнення, та незважаючи на це знаходить відбиток одне в одному.

«Лікар» — це відтворення колориту суспільних взаємовідносин, це характеристика періоду й обстановки нашого часу, це сміх крізь сльози, це сльози крізь сміх. У цьому творі особливо помітно, що для Руслана Горового спостерігати за людьми, за їх вчинками, — це життя, це робота, це задоволення…

І, власне, «Гагарін і Барселона» — одна з причин читання книжки отак «а що далі» в тому, що назва зробила свою справу, заінтригувала, хотілося дізнатися, а чому Гагарін і чому Барселона. І це не розчарувало, тут знову межа — симпатії автора, співчуття і повне розуміння читача на боці героїв, проте невловима тривога, неоднозначність оцінки певного соціального явища все ж відчутна. 

І, насамкінець, для успіху книжки автору важливо знайти контакт з читачем, створити атмосферу довірливої розмови. Руслану Горовому це вдалося. «Гагарін і Барселона» — це дійсно більше ніж книжка, це миттєвості нашого життя, забарвлені автором в той чи інший контекст. І мабуть тому книжка справляє сильне враження, читач перебуває у постійному емоційному навантаженні, та свідомо чи ні, а приміряє на себе все, про що йде мова. А це є важливим, може навіть і основним, критерієм гарної книжки, від прочитання якої отримуєш особливе задоволення.