Цього року в межах Форуму видавців я мала приємність зробити відео-інтерв’ю з пані Богданою. До того моменту мені чомусь завжди її «розмови з Богом» видавалася схожими до «Ще однієї молитви» отця Яна Твардовського. І я навіть насмілювалася шукати спільні точки дотику, проводити паралелі, визначатися з аналогіями… Але от власне на тій бесіді моя думка змінилася. Богдана Матіяш слушно підмітила, що література це не просто так тексти самі по собі, а й відбиток того як людина живе. А способи життя поета і священика вочевидь є різними. Твардовський називав себе священиком, який пише вірші, але ніколи не позиціонував себе як поет. Його священиче покликання завжди було на першому місці.

Власне тому, мабуть, не завжди добре братися когось з кимось порівнювати. Краще бути уважним та вдячним читачем, вміти проживати книжку разом з автором. Але вочевидь вперше, під час читання, я зрозуміла, що між мною і автором є ще хтось…це був Бог. І «перш ніж ти Боже захочеш щоби моє серце спинилося навчи мене говорити з деревами». Любов до природи дуже відчутна чи не у кожному вірші авторки. А флору і фауну, мабуть, можна назвати наскрізними мотивами збірки: «Господи навчи мене бути просто як ростуть шипшини». Адже так важливо «аби я жодне з твоїх сотворінь не поранила голосом».

Лірична героїня ділиться з Богом проблемами на щодень: «а ще мій Господи тепер за дня не вдається пекти хліб/ я навіть не скажу що стає на заваді може постійна спека/ може я просто боюся що він надто швидко зачерствіє». А ще важливо вміти визнавати свою малість: «знаєш мій Господи найгірше те що я ніколи не встигаю подякувати тобі». Бо справді, так легко і просто, коли знаєш, що є хтось сильніший, що можна спертися на чиєсь плече…

І як добре мовчати і вчитися слухати, «лежачи на волохатому килимі з повним ротом цукерок монпансьє». В цей самий час «недбало гортатиму томик блейка власне тільки тому/ що мені подобаються ці пожовтілі сторінки й готичні літери а правою чухаючи/ свого кота якого ти називаєш так само як і мене просто Бо». Як часом приємно відчути небезпеку «після дощу підставляти руки гілкам дерев».

В кожного бувають хвилини розпуки, коли щось обривається. Тоді треба легко і просто сказати про це Господу: «в мене часто Боже щось розбивається але переважно там усередині/ і на щастя цього майже нікому не видно». Ось «чому я так хочу заховатись у найдальший куток твого дому/ й просто мовчати з тобою Господи».

Цікаві у авторки рефлексії з приводу образу власного серця: «я чомусь уявляла собі що моє серце подібне до якогось плоду/ щось на кшталт мигдалевого зерняти або стручка з мільйоном/ насінини різного кольору й різного запаху…». Вочевидь ці насінинки мали б сіяти добро. Бо цікавість Бо безмежна: «…ти назвеш/ мені всі лісові квітки всі зорі кожну краплю води все що тримаєш…».

Також в розмові з Богом важливо говорити не тільки про себе, а й просити за інших: «Боже гори де беруть початок річки бережи струмки що течуть безболісно/ … бережи тих хто/ іде широкими дорогами й вузькими стежками несе із собою десятину/ майна».

А ще мені подобається, коли пані Богдана каже, що можна і треба пробачати все. Ми ж не знаємо наскільки багато вже пробачено нам. І потреба тиші, розмови з собою, з Богом допомагає у таких випадках. Бо справді важливо вміти подати руку людині, навіть не сподіваючись на те, що колись вона зробить для тебе те саме.