Проста, але з «міжрядковими» таємницями, легка, але манлива й захоплива, повітряна, але не поверхова, дивна, подекуди й абсурдна, але реалістична і часто до болю сумна та правдива. І зрідка – сентиментальна. І навіть фантастична. Дещо філософська, а також – пізнавальна. Втім найчастіше – цікава.

 Якщо узагальнювати, то певно, такі означення можна дати новій збірці новел Ірен Роздобудько під назвою «Зроби це ніжно». Бо ця книжка – ніби шкатулка, що має невишукану, хоч і епатажну (маю на увазі назву) оздобу, але в ній лежать найрізноманітніші прикраси та дорогоцінності: на всяку пору, на різний смак, залежно від настрою та обставин.

 Як відомо, цією книжкою письменниця задумала читача обдурити. Якось зізналася, що кожна частина збірки, а їх чотири, настільки різна, що збиватиме читача з пантелику. Адже коли перший розділ налаштовує тебе на одну тональність-хвилю, то наступний просто-таки переносить на геть інший настроєвий берег…

Але перед тим, як говорити про текстове наповнення збірки, її художній світ, варто зауважити, що Ірен Роздобудько, або ж її видавець, обманює читача вже назвою книги. Бо що би не писали нам в анотації, що мовляв, «зробити ніжно – це аж ніяк не те, про що ви подумаєте в першу чергу, беручи до рук цю книгу», та саме «це» передусім і думається, коли бачиш обкладинку. І навіть дивуєшся, що така популярна письменниця вдалася до однієї з маркетингових «фішок». Проте, коли дочитуєш до кінця одне з оповідань, яке так і називається «Зроби це ніжно», то розумієш: ідеться таки не про «це». Ідеться про дещо значно глибше. І цікавіше…

Отож, перша частина збірки під назвою «Дивні дорослі» містить п’ять новел, у яких письменниця дивиться на життя очима дітей, відчуває оточення серцями дітей, плаче, посміхається, любить, розчаровується і страждає так, як це робить малеча.

«Я давно переживаю за маленьких людей, бо ми, дорослі, не пам’ятаємо, як насправді страшно бути дітьми, – якось зізналася авторка. – Дедалі зіштовхуючись із несправедливістю щодо малечі, мені хочеться кричати: «Дорослі, схаменіться, що ви робите, що ви кажете дітям?!.» Саме в дитинстві ми зустрічаємося з першими розчаруваннями, першою брехнею, першим болем… І подають нам ці перші уроки життя дорослі».

Ось чому Ірен Роздобудько звертає увагу саме дорослих читачів на дитячі проблеми, на дитяче сприйняття світу. І хоча спершу видається, ніби ці історії не «про», а таки «для» дітей, та їм іще годі поставити себе на місце, приміром, Лії з оповідання «Одна доба з життя Лії N», зрозуміти, чому для дівчинки є нестерпними не батькова алкозалежність, а його «справжні-несправжні» сльози, нічого-не-значущі вибачення.

 Або – через що і як часто у дитячій душі народжується бажання померти (оповідання «Єлизавета вирішує померти»), чи як багато означають для дитини її улюблені іграшки (оповідання «Зелений кит у синю смужку»), і чому для Миколки з новели «Солодке молоко», який живе у селі з доволі сердитою, злою, але красивою і модною мамою, коров’яче молоко на смак – таке солодке!

«Наука на майбутнє» – другий розділ книжки – містить сім дуже несподіваних, але вельми емоційних та задушевних новел. Тут герої можуть спілкуватися з померлими через скайп (оповідання «Скайп»), чоловік вчить жінку «бути людиною», і то так, що вона почувається оселедцем, якого сама ж препарує на столі (оповідання «Наука на майбутнє»). Як навчитися БУТИ феєю, а не ВДАВАТИ її, можна у новелі «Фея картопляної смужки». Повірити, що казки існують і в житті, дозволяє «Різдвяна казка». А про справжнє кохання та воістину чоловічий учинок ідеться в розповіді «Худболіст».

Описала Ірен Роздобудько в цьому розділі й «трагікомічну фантасмагорію наших часів», коли під час читання смієшся крізь сльози, коли правда коле в очі, й охоплює прикрість та розчарування за те, що так живемо, що ми – такі, а не інакші.

«У всьому винен Кортасар» – розділ який починається оповіданням із однойменною назвою «Зроби це ніжно». І саме воно чи не найбільше вражає, бо має вельми несподівану кінцівку. Письменниця знає, як спантеличити читача, приголомшити, здивувати, змусити задуматися й повернутися на початок, аби перечитати написане знову. «Я зрозумів, що віддати набагато простіше, ніж забрати, – думає головний герой. – Але ніхто не зробить це так ніжно, як той, хто любить». Трохи відкрию завісу цієї історії й скажу, що йдеться про  життя. Саме його можна «ніжно» забрати. А можна забрати життя жорстоко. А ще «ніжно» можна розсваритися, розпрощатися і повернутися, нагніватися й укотре полюбитися. Ніжно – то не жорстоко. Ось чому добре було би повчитися, прочитавши цю книжку, – ніжності співжиття.  

Останній розділ «Хто любить мене – за мною» – збірка чудових новел про знаних і знаменитих жінок.

Про Марко Вовчок, яка, виявляється, володіла неймовірною чарівливою енергетикою, тож притягувала до себе безліч чоловіків, тому свого часу її називали Мессаліною.

Про Ніну Грін, дружину славнозвісного письменника, праобразу багатьох його романів…

Про праправнучку Софії Потоцької Марію Щербатову, яка до останнього свого дня будувала місто Немирів.

А ще – про Жанну д’Арк, про її реабілітацію, і реабілітацію її вірних товаришів, про що подбала сама письменниця. «Мені хочеться вірити, що друзі за неї помстилися», – прокоментувала, було, написане Ірен Роздобудько.

Себто в останньому розділі письменниця відтворює події давніх років, художньо, у стилі белетристичних біографій, представляє на розсуд читачів захопливі сюжетні лінії, доленосні зустрічі цих визначних особистостей, яскраво описує їхні образи, висвітлює їхні характери, повідує про досягнення кожної із жінок, вказує на важливість та віковічність здійсненого ними.

У цілому Ірен Роздобудько, попри те, що запевняє: вона інакша у цій книжці як стиліст і як оповідач, – не втрачає головної своєї особливості: щирості з читачами. Вона ділиться душевністю, зберігаючи чистоту та сердечність, якої годі не помітити поміж рядків. Роздобудько не перестає говорити просто про складне, при цьому робить це так, що їй віриш. Вона вміє бачити те, чого іноді й не видно, вміє відзначити непоказне, знайти смисл там, де ми не звикли його шукати. А ще письменниця, хоч не прямо, але просить, аби й ми не втрачали пильності до оточення, не згубили цікавості до життя, не спинялися, а діяли, хотіли знати дедалі більше, і при цьому не забували вірити в диво.