Відома поетеса та журналістка Марія Микицей цьогоріч здивувала та потішила українського читача химерно-детективним та містично-історично-любовним романом.

І хоча у художньому доробку авторки дві збірки верлібрів («Саламандра», «У затінку шафранів»), дитяча книга («Будинок, який умів розмовляти») та альманах «Станіслав плюс два» (у співавторстві), здається, саме найновіший її твір – роман «Трофей на довгу пам’ять» – заявив про появу справді непересічного прозаїка у суч. укр. літпроцесі.

Можна (і варто!) навіть говорити про творення Марією Микицей власне авторського міту міста Станіславова та продовження проєвропейської традиції т. зв. Станіславівського феномену, до якого авторка «Трофею...» безпосередньо належала. І зовсім неважливо, що вона не оприявнила свого таланту прозопису у добрі старі часи Станіславівського феномену 90-х поруч з Юрієм Андруховичем, Тарасом Прохаськом, Володимиром Єшкілєвим та Іздриком, імена яких сьогодні не відомі хіба глухим або незрячим. Марія Микицей була та залишається авторкою самобутньою. Тому й цілком закономірно, що роман «Трофей на довгу пам’ять», написаний ще у 2011 р., був удостоєний міської премії ім. І.Франка.

Свій задум нового прозопису (для дорослих) пані Марія виношувала з добрий десяток, а написала (чи записала?) всього-на-всього за декілька місяців, поставивши штамп на своєму, авторському визначенні жанру  – «псевдо». Чому псевдо? На це питання Марія Микицей дає відповідь в одному з численних інтерв’ю: «Я ж не знаю, як треба писати романи. Мені здавалося, що якісь інші, правильні письменники, зробили б це по-іншому, зовсім не так. Написала за кілька місяців, можна сказати швидко та легко, але життя над реальністю – це капець». І, правду кажучи, така відвертість та чесність із читачем (та з самою собою) підкуповує.

Тож чому «трофей»? І навіщо «на пам’ять»? Та ще й довгу? Адже йдеться зовсім не про матеріальний здобутий трофей, не про річ, яка припадає на полиці пилюкою та вбирає у себе хвилі пам’яті як радіовежа, аби та пам’ять раптом не забула чогось... Мова про інше – про те, що між рядків, про те, що можна зрозуміти тільки прочитавши твір. І про те, що не зрозумієш, але відчуєш і прочуєш своєю внутрішньою пам’яттю.

В основу композиції роману лягає класичний зразок: сюжет крутиться довкола одного матеріального предмета. Власне трофей – це річ, що належить минулому але випадково «виринула» у теперішньому, щоб щось? когось? сколихнути. Так трофей Марії Микицей (а читач до останніх сторінок в невіданні, чим він таки є насправді) не дає дідку, Алелаїді-Єві-Авґустині, Сергієві, О. Г. та іншим героям спокійно провадити непересічне обивательське життя. Вони, ці представники різних суспільних прошарків, вікових цензів, уподобань за інших, тобто не «химерно-микицеївських» обставин просто не перетнулися б ні в часі, ні в просторі. Але магнетична сила трофею зводить їх в одному місті та місці для якогось невідомого нікому (і їм самим) ритуалу. І ще питання, хто кого переслідує: трофей їх, чи вони трофей, і не знати чи то вони чинять ритуал над..., чи то над ними чиняться ритуали пам’яті.

Вдалим ходом є інтригуюча зав’язка про те, як героїня «бальзаківського віку» бере на прокат чоловіка для... Отут читач здивовано покліпує очима... Адже чоловік напрокат – не для, як очікується,  сексуальних послуг, а для інтелектуальних! Та він до всього ще й «не такий, як попередні, – він вміє точно виконувати замовлення». Тому від цього отримує задоволення не тільки замовниця, а й виконавець, найманий працівник агентства. Це перша та далеко не остання несподіванка й інтрига твору.

Загалом авторка по-жіночому хитро та водночас мудро водить читача за ніс. Історія з Марією, дідком, Аделаїдою-Євою-Августиною, Сергієм, О.Г. та  трофеєм врешті зводить шістьох людей в одній кімнаті за кавою, амаретто і спогадами.

У романі також простежується ідея філософського каменю. Тобто знаходить не той, хто наполегливо шукає та хоче скористатись знахідкою, а той, хто помічає не тільки вигоду, але й щось вище, наприклад, красу. Чомусь  пригадується книга Джоан Роулінг «Гаррі Поттер і філософський камінь». Лорд Волдеморт всіма правдами і неправдами намагався викрасти філософський камінь заради безсмертя, але це йому ніяк не вдавалося. Натомість Гаррі, хлопчику, який задався вищою ціллю, вдалося заволодіти «трофеєм». Аналогічно в романі Марії Микицей ні О.Г., ні дідок з Аделаїдою-Євою-Августиною, ні Сергій, які вперто ведуть пошуки гравюри із зображенням капелана, не помічають краси навколо. А героїня твору, яка не женеться за цим трофеєм, змогла відчути естетику у здавалося б нікчемній картині, під якою насправді крилася істина. Хоча, можливо, Марія – звичайна клептоманка, що любить красти. Хоча можна і купити. Але сам факт того, що героїня здійснила крадіжку, незаконну дію, приносить їй неабияке задоволення, адже насправді  гравюра для неї є непотрібною.

У книзі можна знайти все: від богемного життя  столиці до провінційного життя  Франківська, від комп’ютерних технологій до режисерського мистецтва, від героїв графоманської літератури до претендентів на Нобелівську премію, від козаків-характерників до сучасних харизматиків. У сумі це схоже на коктейль з особливими інгредієнтами, вдало поєднаними у правильних пропорціях .

Марія Микицей ідентифікує свій твір як псевдороман, але це, мабуть, одна з форм авторського психологічного самозахисту. Тобто письменниця одразу має оригінальне виправдання на будь-які закиди. А вони є. Наприклад, композиційно зайвим видається епізод про те, як Марі приходить у гості до кавалера коліжанки, аби влаштувати їх особисте життя. Адже в подальшій фабулі цей сюжетний елемент не розвинений, тому твір цілком може функціонувати самостійно, без цього «апендикса». Проте такі зайві елементи композиції часто присутні в інших сучасних письменників.

Варто відзначити високий художній рівень мови роману, яка теж є трофеєм Марії Микицей. Наближена до розмовної, пересипана сленгом («лузер») та галицизмами («холєра»,  «капець»), мова твору є настільки плинною, що важко відірватися від читання. Такою собі «фішкою» Марії Микицей також стало постійне вживання літери «ґ»: «Я з сумом дивлюся на свою сиґарету. Їй капець...», «Треба буде свого сина так навчити, успіх у дівчат йому буде ґарантовано».

На сторінках твору читач зустрічає і реальні постаті, зокрема митців: «О дев’ятнадцятій годині у нас відкриття виставки левкасу коломийських митців Мирослава Ясінського та Василя Андрушка, це десь до години часу, потім фуршет у вузькому колі, потім...». Таке звернення до конкретних осіб дає змогу ще раз говорити про спробу Марією Микицей витворити міф галицького містечка.

У романі вдало поєднано пласти художнього часу: теперішнє та минуле в історії ХХ ст. Адже дідок у кімнаті ХХІ ст. розповідає трагічну сторінку  свого життя, пов’язану з Другою світовою війною, яка розлучила його із коханою. Ця сцена завершується щирими обіймами батька та сина, які нарешті знайшли один одного.

Можна простежити й мотив «розігрування» головного героя. Подібно як  Кончіса («Волхв» Джона Фаулза) смикають за шнурки, так і авторка  керує Марією-героїнею, яка, сама не усвідомлюючи цього, стає маріонеткою у руках інших героїв твору.

Також не можна оминути увагою екзистенційні роздуми героїні, універсальні для будь-якої жінки, що впала у депресію: «Ні вірші. Ні секс, ні спиртне, ні робота – ніщо не рятувало. Мене затягувало дедалі глибше, життя втрачало барви і звуки...» Твором розтікаються роздуми про життя та смерть, про буття та духовний вакуум, а також на сторінках присутня панацея для віднайдення сенсу існування.

Зображення на обкладинці книги Атланта теж є символічним. Адже з ним пов’язана (хоч, на перший погляд, нічого схожого немає) назва твору. Бо місце, де був схований трофей, і назва цього міфологічного героя нерозривно пов’язані. Здавалось би, й на форзаці обкладинки напрошується фото у такому ж стилі. Але, ні. На ньому бачимо поле матіол та трьох вояків, які не зовсім вдало вписуються в загальну картину, як і, в принципі,  матіоли. Мабуть, дизайнер обкладинки не надто володів  «фотошопом», без якого тут не обійтись. Хоча з символічного аспекту зрозумілим є як ерзац, так і форзац. Але, як то кажуть, «Не все те золото, що блищить».

Фінал роману є відкритим. Зважаючи на те, що ідея твору «виварювалась» протягом десяти років, то, гадаю, авторці жаль було прощатись зі своїми героями. Тому вона вирішила залишити читачам вільне поле для роздумів.

Роман Марії Микицей нагадує мені смачний художній коктейль з присмаком детективу, психологізму та екзистенції, зі спеціями містики та  еротично-танатичними міжчасовими історіями.  Тож сама п’ю і вас запрошую.