Дебютна збірка Уляни Глібчук «Жовтим по жовтому» заслуговує уваги вибагливою алегоричністю її героїв й оригінальним умінням авторки по-новому сказати «ще раз про ще раз». 

Отже, герої: Тереза, навіть зовні не така, як всі, через своє каліцтво - в дитинстві захворіла на поліомієліт. Заглибившись у текст, читач розуміє, що справжній інвалід - не так вона, як її сусіди та інші мешканці містечка з його псевдо-затишним середовищем -лицемірним, охочим до пліток, байдужим до чужих страждань. Типово «чарівна» західноукраїнська провінція, серед іншого, схильна до фетишизації міщанських цінностей - за  обов´язкову каву зі згущівкою добропорядні громадяни «і рідну матір продали б». Терезине співчуття до братів наших менших, вміння зазирнути за межу фізичного її землякам такі ж чужі, як і бунтарські спроби редактора «Вільного Експресу» Антона Заремби - теж «не такого», але по-іншому.

В суспільстві, що цурається донкіхотства, обом персонажам, попри різність їхніх світів, притаманна спільна приреченість на аутсайдерство. Терезине - глибоко інтимне, непоказне, відоме тільки їй - ріднить з мрійником з Ла Манчі дар бачення іншої реальності. Антонове - з шляхетністю його помислів і готовністю страждати заради правди - трагічно схоже на знамениту боротьбу проти вітряків, бо навряд чи щось може похитнути усталені переконання його краян. «Нормальні люди не зрозуміють твоїх понтів», -  констатує Антонів приятель Василь Шкромида.

Не того ж штибу аутсайдерство ще одного героя, Маркіяна Ташевича - літературно-стурбованого недо-дисидента і зрадника, чиї безплідні спроби продемонструвати власну «обраність» підкреслюють мертвотну сутність не лише Маркіянових інтелектуальних вправ, але і його самого як особистості. Ташевич полярно відмінний від Терези - не надто освіченої, якій це, однак, не заважає тонко відчувати небуття, при цьому залишаючись у світі живих і своїми внутрішніми стражданнями ніби оживлюючи потойбіччя. З одного боку, він органічно вписується у професійно-патріотичну тусовку сентиментальних міщан, але одночасно є відразливо недоречною постаттю навіть на тлі запиленого буття-існування містечка - живого, на відміну від самого Маркіяна. Фінал книги «Жовтим по жовтому» наголошує Ташевичеву невітальність, і вже не має значення, чи він сам вирішив вкоротити собі віку у річці, чи хтось йому в цьому допоміг - це закономірна крапка для чоловіка, що втратив себе за багато років до свого фізичного кінця.

Натомість Тереза умовно святкує остаточну перемогу життя - символічний потопельник, якого з дитинства бачила у воді, наприкінці повісті зникає. Такою є  нагорода за постійний пошук сенсу власної присутності у цьому світі, надто під час кризи її жіночого віку, коли в когнітивне дедалі болісніше втручається тілесне й емоційне, змушуючи балансувати між живим і потойбічним. Утриматися в першому за крок до другого вдається ціною виснажливих зусиль і подоланих страхів - Тереза обирає живе, а живе обирає її.

До живих персонажів належить і ріка Терновиця, яка теж бачаться самостійною дійовою особою. Ріка - не просто інструмент, що має показати плинність часу («минуло, як за водою», «все тече, все змінюється») чи дикунство людей при владі, які її знищили. Терновиця наділена авторкою людськими характеристиками - норовлива, мстива, часом підступна, подібно до дітей, що ловлять жаб на її берегах, любить бавитися у жорстоку гру «впіймаю-відпущу» - як бувало з Терезою. 

Містечко - з цього ж персоніфікованого ряду. Стискає горло, хоч не руками, та смородом гнилизни, воно цілком по-людськи приховує своїх кістяків у шафі - згадати лишень, як в пишній ліпнині старовинної будівлі причаїлася історія зарубаної пані, що народила песиголовців. Разом з тим місто має власну живу пам´ять, яка співає голосами  опришків з підземелля чи світиться аристократичною погордою в очах струнких дідуганів у Соломоновій цирульні. Ба більше - місто має душу, вона ж поетова - Івана Франка, недосяжного ідеалу Ташевича і того своєрідного кордону, що відділяє його від життя.

Протиставлення морфеми «таш» до значно частіше вживаної «тер» -  ще один хід Уляни Глібчук, що акцентує алегоричність книги і зумовлює вишуканість авторської інтерпретації давно знайомих історичних, культурних чи соціальних прикмет героїв. Здавалося б, скільки вже писано-переписано про безчинства більшовицьких катів, поневіряння політв´язнів у мордовських таборах, журналістські будні чи провінційну задуху! Важко сказати тут щось нове та ще й так, аби читач не ковзнув по рядках призвичаєно-байдужими очима. Уляні, тим не менш, це вдалося. Серед іншого, і несподіваним фонетичним засобом - наголошенням складу «тер» : Тереза, що ніби на терезах намагається відшукати внутрішню рівновагу; Терезине чи інших героїв терпіння; вбиті Терновиці - Марія і ріка; терновий вінець, якого даремно приміряє Ташевич; тертя Заремби з представниками влади; місто, що стає територією напруження й пригніченості, а на додаток ще й епізодичний пан Терлецький, що потерпав за розбите вікно. Поруч з дзвінким і тривожним «тер» шипляче боязке «таш» ніяковіє. У якийсь момент нервове «тер» змінюється життєствердною інтонацією іншої кореневої основи: «Гостро пахло посіченим стеблом. Косили травневі трави. Немає кращого запаху, аніж ця тризна по весні». І підсвідомо чекаєш, коли ж над містом проллється весняна злива з громом і блискавками - прояву бога, якого у скандинавській міфології звати Тор.

Деталі в повісті Глібчук нерідко навіть більш промовисті, аніж історії-долі окремих персонажів. Наприклад, «причиною розриву з Василевою дружиною було те, що вона відмовилася прати йому шкарпетки» або ж - коли міліціонер, батько двох доньок-підлітків, перелічує книжки в помешканні вбитої Марії: «Булгаков... Чєхов... Антуан Сент Екзюпері... Жорж Санд... Джек Лондон... Зауваж, що всі старі, з печаткою Коропецької бібліотеки. Видно, що крала... Але то таке. Аби котра з моїх дівок щось подібне потягнула, то я би лиш погладив по голові...». Тут вам не лише впізнаване «побутовство» чи вічна дилема батьків та дітей, а й примітивний мачизм, інфантильність дорослих чоловіків, однаково дрімуча обмеженість молодшого і старшого поколінь або, якщо бажаєте - нездоланна відстань між інтелектуальними пишучими вершками суспільства і, власне, більшістю з того самого суспільства, що про своїх пишучих не дуже-то й знає: «Нова Дегенерація». Нє, пиши по буквах: де-ге-не-ра-ція... А я знаю, чого так? Дуріють собі люди...»

Нарешті, жовта барва, що стала назвою твору - це описовий елемент («Ташевич пожовк, як столітня газета», «в чисте нескаламучене повітря вплітаються жовті пасма») й водночас - тло для героїв, а часом і ще один герой, провісник випробувань чи смерті і лише зрідка - чогось оптимістичного. Кожному, крім того, відомо, що жовтий означає попередження, за ним спалахне або червоне -«стій, небезпека!», або зелене - «йди». Подібно і в повісті гра з цим кольором покликана підказати ймовірний розвиток подій, які читач мав би додумати сам, перегорнувши останні сторінки: що станеться з двома, коли надивляться на брудну течію Терновиці? І Тереза, і Антон вчасно усвідомили для себе «жовте», зумівши, як здається, уникнути фаталізму «червоного». То тепер шлях їм відкрито? Рушать далі кожен своєю дорогою, чи їх стежки, можливо, колись перетнуться і вони йтимуть, взявшись за руки? Зрозуміло, радше як аутсайдери-однодумці, аніж в класичному розумінні «чоловік і дружина», хоч хто його зна... 

Красномовна незавершеність характеризує й новели, що містяться у цій збірці Уляни Глібчук. Вони об´єднані спільною темою-заголовком «Дім, з якого неможливо вийти». Чи не кожен з героїв оповідань ніби списаний із ретро-світлин з ефектом сепії, адже йдеться про минуле, переважно трагічне - голодомор, репресії, переслідування церкви. Фрагментарно-покадрово подано й історії героїв, вони мають початок, але не завжди кінець. Точніше, наприкінці останніх речень аж просяться умовні три крапки, які, втім, лише позначать логічний останній прихисток персонажів, що потрапили до будинку без виходу - кожен до свого.

Не вийти з оселі, в якій обвалюються стіни - віри в Бога у «Домі митрополита» чи недоторканості власної мерзотної особи, прикрашеної енкавеесівськими погонами («Дім шайтана»).

Нема порятунку, коли над головою тріщить стеля - для ідейної Ніни високим авторитетом був її батько, герой-партизан в уяві доньки, кат і вбивця «розкуркулюваних» селян насправді («Дім її батька»). Невипадково наприкінці оповідання «партизан» божеволіє, чи о пак «їде дахом».

Та ж сама безвихідь в домі з порушеним фундаментом, в якому колись зневажили й заморили голодом матір, основу роду («Дім світлої душечки») - гріх, що таки впаде тягарем на онуку Антоніну. Зруйнована твердиня - релігія для мешканців Богуслава чи знищена родина Рози Мендель-Менделєєвої -  обернеться підміною істини на фальш, і чорне ніколи не стане світлим, скільки не виряджай його у біле («Дім голубиці Божої»). Вихід для нещасної Поліни, проголошеної ошуканцем святою, буде, як неважко здогадатися, переходом з однієї неволі до іншої - з дитбудинківського мороку до, швидше за все, божевільні через міліцейський відділок.

Важко почуватись щасливим у домі без вікон, як і неможливо жити без звичайної людської надії - так сталося в «Домі Катерини», чия доля зіткана з суцільного терпіння і принижень. А загибель чигає там, де загублено ключі від домівки серця, де брак елементарних співчуття й доброти («Дім чужого»).

...Увійшовши в дім прози Уляни Глібчук, хочеться залишатися в ньому довше, попри те, що він не пропонує затишного читання з щасливими фіналами чи бодай натяками на щось подібне. Радше спонукає до внутрішньої роботи над помилками власного минулого і близького, а для когось, можливо - над неприйняттям «не таких» людей чи явищ. Але ж результати такої роботи найбільш цінні.