Re: цензії

Нещодавно у видавництві «Ярославів Вал» у серії «Червоне та чорне», започаткованій романом Степана Процюка «Руйнування ляльки», побачила світ книга прози Уляни Глібчук «Жовтим по жовтому».

Візитка акторки. Уляна Глібчук народилася в Івано-Франківську. Закінчила Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника. Згодом переїхала до Києва. Працювала в редакціях «Українського слова» й «Слова просвіти». Нині очолює відділ культурно-просвітницьких програм на радіо «Голос Києва». Дебютувала віршами, шкіцами, поезіями в прозі. Першою серйозною заявкою на опанування майстерністю прозаїка стала повість «Доброго ранку, Варваро!» (надрукована в «Кур´єрі Кривбасу»). Згодом окремі твори письменниці з´являлися на шпальтах журналів «Сучасність» і «Київ».

«Жовтим по жовтому» - перша книга, з якою Уляна Глібчук приходить до українського читача. Складається вона з двох частин - однойменної повісті й збірки оповідань «Дім, з якого неможливо вийти». Кожен із презентованих творів має низку прикмет, які оцінять читачі-«гурмани»: вміння кількома штрихами увиразнити психологічний портрет персонажа, створити своєрідний, дуже виразний художній світ, а ще Уляна Глібчук - добрий стиліст. Але про все - по черзі...

Заголовок повісті «Жовтим по жовтому» випрозорюється поступово, нагромаджуючи навколо традиційної символіки кольору низку індивідуальних авторських асоціацій.

У свідомості різних народів жовтий колір має низку значень - позитивно й негативно маркованих. Жовтий - символ тепла, радощів і поваги; золота й стиглого колоса, сонячного світла; колір Божественної величі й слави, тому в жовтих або золотих ризах правлять Службу Божу в неділю й свята. На думку Й.Іттена, «символічно, що жовтий - як найясніший колір - позначає розум і свідомість: Грюнвальд зобразив Христа під час воскресіння, оповитого жовтим ореолом, як символ предвічної мудрості». Жовтий колір може символізувати щастя і спокій; стани, пов´язані з позитивною енергетикою: веселощі, розрядку напруги, радість, свято, гру, красу. На Сході це знак землі й жіночого начала інь.

Разом із тим жовтий асоціативно пов´язаний із гріхом, зрадою, остракізмом, продажністю, безумством, в´яненням, сумом, тлінням, відчаєм, хворобою, розлукою. У геральдиці жовтий колір означає непостійність, заздрість, адюльтер. У середньовічній Іспанії в жовте вбрання одягали спалюваних на багатті єретиків. Іуду Іскаріота зображали в жовтому плащі. Жовтий дім - розмовний термін, що означає психіатричну лікарню. Низка негативних конотацій жовтого пов´язана з кольором осіннього помираючого листя й сумним настроєм завершення літа.

Назва повісті Уляни Глібчук також фіксує подвоєння семантики кольору. Здебільшого жовтий тут асоціюється з тривогою, передчуттям лиха, нудотою, смертю. Жовтий вітер, «жовтий» гнилий запах річки Терновиці, тривожний жовтий місяць уповні. Наприклад, «сутеніло. В кабінеті головного редактора було задушливо, а вечір навіював думки про поразку. Хто притягнув сюди ці смердючі жовті нарциси? І хто сказав, що сонце жовтого кольору? Сонце не має кольору, а жовтий колір - це смерть (...) Вгорі висів загрозливо повний місяць і розливав довкола жовту напівпітьму»; «Знову переслідував той давній гнилий запах. Тримався Терези жовтим летким пасмом. А невтомний сонячний диск розливав золоте тепло. Все так просто: жовтий колір життя і жовтий колір смерті. Їх неможливо переплутати». Світла позитивна семантика жовтого з´являється лише у фінальному реченні: «-Те-ре-зо... Те-ре-зо... Те-ре-зо... Чуєте мене, Терезо? Вам на плече сів метелик. - Який? - віддих полегшення. - Дуже красивий - жовтий...»

У повісті Уляни Глібчук перед читачем - як фрагменти мозаїки - розгортаються, переплітаючись, три оповідні пласти. Перший - історія Терези. Це незвичне ім´я зумовлює два напрямки асоціацій. Найперше привертає увагу його нетиповість, що підкреслює винятковість становища дівчини - інакшої, химерної, не такої, як усі. Другий напрямок асоціацій пов´язаний із відомими носіями цього імені, серед яких - католицька свята Тереза Авільська й заступниця блаженних і безпомічних Мати Тереза. Героїня повісті Уляни Глібчук є втіленням доброти, щоправда у ставленні не до людей, а до тварин: вона ховає померлих за зиму ворон, собак і котів, доглядає пораненого голуба, носить своїх курей, щоб вигодувати лисенят... Тереза принципово вирізняється з-поміж інших - «нормальних» людей. Але хто насправді є «нормальним»? Де пролягає та хистка межа, яка відділяє нормальне від ненормального. І яке життя є справжнім? Те, яке проживають Терезині сусіди, не помічаючи плину часу в погоні за достатком, посадами, привілеями... Чи те, яким живе Тереза, - розмальовуючи павутиння різнокольоровими фарбами, тонко відчуваючи плин космічних енергій і знаки паралельної реальності. Для повнішого уявлення про цю героїню (а разом із тим і про індивідуальну стильову манеру авторки) дозволю собі зацитувати фрагмент тексту: «На думку місцевих обивателів, Терезине життя було безнадійним. Ні депозиту, ні старанно захованої панчохи, ні престижної праці чи поважної родини. Заради цього люди пнуться зі шкури. Бо то є ознакою життєвої сили і норми, а все, що не виказує такої ознаки, вважається лінивством та розпустою. Щоправда, у містечку теж надавали перевагу бажаному перед дійсним. Декларація цноти, Великий піст і пропаганда добробуту не берегли їх від курвівства і лінощів. Доки Тереза тихенько, мов привид, минала бентежні дівочі літа, в містечку й собі позирали скоса. Мовляв, коли ж вона врешті скурвиться? Не те щоб люди такі вже недобрі чи зумисно бажають зла свому ближньому. Просто для чоловіка важливо, аби між нами всіма була впізнаваність: поведінки, статусу, дивацтв. Сусідам із Терезою було незатишно - колола їм око. Бачили перед собою дзеркало - Терезу - бачили себе (...) А відтак... Мусили або вбити або нав‘язати вигідну громаді суть... Коли Тереза стала Вар‘яткою, це всіх примирило».

Друга фабульна лінія пов´язана з життям редактора місцевої газети «Вільний експрес» Антона Заремби. Він також «випадає» із звичного плину життя, щоправда, не настільки радикально як Тереза: «Він виділявся поміж своїх земляків. Був високий, худий, тоді як земляки не могли похизуватися зростом (...) Невідомо, чи нагнітав би Антон Заремба відчуття власної біловоронячості, якби теж на світ Божий ступив куценькими ніжками... Відтак отой зріст, вилицювате обличчя і ніс, особливо ніс, вимагали від свого господаря інакшої реалізації у житті...» Химерність Антона - не «психічна» (як у Терези), а світоглядна, зумовлена специфічною епохою, що породила це покоління мрійників: «То взагалі був час невипадкових випадковостей. Особливий час. Мрійливий і новий. Антонова юність теж зеленкувато випорскнула разом з юністю старого як світ народу. Точніше, із узаконенням його права на існування. Випадок? Так, але він міг би народитися на десять років раніше, і тоді пізнав би світоглядний хруст суглобів. Тривалий, з артритними наслідками та ускладненнями. Або набагато пізніше - і тоді нічого не відчув би, майже нічого... А так стали зорі, що він прийшов на усе готове. Крім того, був чистий і порожній. Радянська школа в Галичині подбала про його «табуля раса». А от романтичний магніт, який мав усередині, то вже, мабуть, дарунок Творця. В дитинстві його сила аж зашкалювала, притягуючи сотні неймовірних вражень. Кольорових, іскристих, таємничих, дивних... Тому так ясно й закарбувалась оголена первозданність речей. Час сприяв. Наче вперше в історії, цвіли яблуні, а чебуреки, розітнуті ножем, спливали соком... Світ на очах вилуплювався з яйця, щоб засвідчити початок нової пори - романтичної і короткої. Пори великих сподівань і великих розчарувань. Після цього повторюватиметься і весна, і цвітіння, і пахощі, чиясь юність і чиєсь змужніння... Але вдруге відчути народження світу буде уже неможливо».

Ця «біловоронячість» і приводить у фіналі до зближення Антона й Терези. Не в розумінні love story. Тут радше йдеться про почуття іншого ґатунку - духовне зближення людей з близькими психотипами й екзистенційними ролями. Але до того, як це відбудеться, читач дізнається про невдалі бізнес-проекти Антона, про його намагання створити в місті елітарну газету (на противагу до просвітницького примітивного «Слова Прикарпаття», з редакції якого так і не вивітрився присмак радянського минулого), про його знайомство з Марією Терновицею й намагання з´ясувати обставини її трагічної загибелі, про статтю «Хто вбив Терновицю?», що своєю подвійною семантикою (Терновиця - прізвище дівчини й назва річки, знищеної вандалами за радянських часів) сколихнула сонне життя містечка...

Найекзотичнішою видається третя фабульна лінія - доля місцевого краєзнавця й багатолітнього в‘язня сумління Маркіяна Ташевича. Його історія вибудовується за принципом поступового спадання масок. Після чого у фіналі маємо тільки метафізичний безликий труп, який пливе річкою. Тільки Терезі вдається роздивитися абсолютну порожнечу й холод цієї оболонки, всередині якої не лишилося майже нічого людського. Головною життєвою метою Ташевича є маніакальні пошуки ідеальної форми: «Давним-давно, студіюючи українську філологію в Київському педагогічному інституті ім. Драгоманова, Маркіян Ташевич ніяк не міг передбачити, чим йому окошиться фанатична відданість благородній формі. Навіть не стільки благородній, скільки єдино правильній - ідеальній. Він вірив, що вона існує, вірив, що він обраний, аби серед безлічі натяків її розпізнати і... Невідомо звідки у напівселюка і напівінтелігента з‘явилась ота нав‘язлива ідея. Але парадокс: чим більше вона ним опановувала, тим сильніше Ташевич мучився і сумнівався. Власне, у своїй обраності (...) Він знав, що може скільки завгодно переконувати себе, що він особливий, що, як ніхто інший, відчуває нерв сокровенного, але вартувало йому бодай краєчком ока ковзнути по дзеркалу, як із надр суворої амальгами виринала істота комічна і недосконала. Визирала з футляра, як чехівський персонаж...» Перед читачем як у калейдоскопі проминають окремі картини з життя Ташевича - спроба на день української соборності почепити на даху палацу культури жовто-блакитний прапор, арешт, допити, зрада, табірні будні в Мордовії, убивство Яші Половця, повернення... Немає сенсу переказувати перипетії його заплутаного життя-буття. Ні давнішого, ні того, що розгортається в актуальному повістевому часі. Зацікавлений читач про все дізнається сам. В якийсь момент під час розмови Ташевича з Терезою навіть виникає підозра, що він і є тим маніяком, який убив Марію Терновицю. Але...

У витвореному фантазією Уляни Глібчук химерному світі більшість історій відкриті, принципово незавершені (або завершені не в реальному, а в метафізичному вимірі). Крім того у творі є кілька «зародкових сюжетів», які за інших умов могли би претендувати на повніше висвітлення. Так, у зв´язку з образом Марії Терновиці у повісті накреслюються елементи соціальної проблематики - доля вихідців із дитбудинку, а її вбивство започатковує детективну складову, яка, на жаль, не знайшла свого логічного розв´язання.

Художній світ Уляни Глібчук почасти нагадує «химерну прозу» Василя Земляка, Валерія Шевчука... Володимира Лиса. Кожен із них творить власний неповторний локус, що має одночасно і реальні прикмети певного регіону України (Житомирщини, Волині...), й інший вимір - одивнений часопростір, створений авторською уявою. В повісті Уляни Глібчук таким регіоном стає Прикарпаття. Щоправда, топос Івано-Франківська (особливо для мешканця іншого регіону) проступає нечітко, затушовуючись химерними деталями.

Кожен із мешканців цього химерного міста - особа колоритна й неординарна: і божевільна Ліда, яка ходила вуличками, тихо вигукуючи: «Горе-горе, коли ж поховаємо своїх мерців...»; і Василина, яка після драматичних любощів із місцевим плейбоєм вирішила накласти на себе руки, але зазнала невдачі; і редактор газети «Слово Прикарпаття» Петро Васильович Щур («чоловік сентиментальний, залюблений у все українське, але з припадками некерованої агресії»); і «чудесний» власник гуртові „Беладонна" Василь Шкромида (який наївно і щиро вважає, що беладона - це назва опери); і химерний «мутант системи й етносу» суддя Верастюк; і гробар-шарамижник, старовір, гіпнотизер, «екзорцист» москаль Афанасій; і змаразматіла, кокетлива пані-полька Стефа Ставицька; і «мисливець за скальпами» сибіряк Шабунь, який полював на втікачів і коли не міг доправити ув´язненого живцем - приносив начальнику табору голову й праву кисть убитого... Усі ці персонажі, навіть одноразово з´являючись у художньому плетиві Уляни Глібчук, залишають по собі слід у пам´яті читача. Їх не сплутаєш - настільки вони виразні й пластичні.

***

Друга частина книжки має назву «Дім, з якого неможливо вийти». Вона складається із 7 оповідань («Дім митрополита», «Дім Катерини», «Дім світлої душечки», «Дім чужого», «Дім її батька», «Дім шайтана», «Дім голубиці божої»), в яких діють різні персонажі, зображені різні епохи, актуалізуються різні проблеми. Разом їх об´єднує два чинники - топос Богуслава (який авторка відтворює не менш талановито й переконливо, ніж топос рідного Івано-Франківська), а головне - на семантичному рівні - концепт Дому.

Образ Дому можна зарахувати до традиційних, широко репрезентованих у фольклорі й літературі від найдавніших епох до сучасності. «Семантика поетичних асоціацій, зумовлених образом хати, набагато складніша, ніж просто гарні поетичні порівняння чи сентиментальний вияв авторських почуттів та мрій, - твердить Л.Скупейко. - Вона сягає прадавніх часів і відображає цілісний погляд на світ і його впорядкованість». Особливого значення цей образ набуває в українському етнічному оточенні. О.Кульчицький небезпідставно твердить, що з-поміж традиційних селянських цінностей Дім посідає центральне місце. Хата сприймається як сакралізований центр буття, усі життєво важливі перипетії людського існування (на особистому, сімейному, суспільному, національному, духовному рівнях) так чи інакше пов´язані з образом хати, домашнього затишку. Інтерпретація символічного образу Дому передбачає виокремлення двох структурних компонентів - прагматичного й сакрального. У сфері прагматичній Дім-житло мислиться як споруда, здатна задовольняти певні людські потреби. На сакральному рівні символіка житла українців - це символіка взаємозв´язку із Всесвітом; символ батьківщини; тепла й доброти...

Можна ще багато писати про символіку Дому в літературі, але Уляна Глібчук по-своєму інтерпретує цей традиційний образ. Концепт дім-житло тут теж присутній, але не він є визначальним у збірці. Наприклад, у першому оповіданні «Дім митрополита» він пов´язаний з образом не головного, а другорядного персонажа - отця Тарасія, який зламався, не витримав тиску тоталітарної системи: коли за несплату податків його вигнали з власного дому («Немає податку - не маєш і хати»), він ще намагався апелювати до закону, права, совісті, а потім «йому шибко в умі помутніло...» Втрата дому означає для нього втрату свого місця на землі. Тому самогубство (який страшний - особливо для священика - вчинок) стало для нього єдиним можливим виходом із цього фатального кола страждань.

Головним героєм цього оповідання є митрополит Київський і всієї України Василь Липківський. Під час читання у мене виникло враження, що це фрагмент якогось більшого твору. На це натякає, наприклад, початок: «"Куди йдеш, Отче?" - "У Київ", - відповів йому Бог. Тієї ж миті владика Василь прокинувся. Довго лежав у передсвітанні, міркуючи, збираючись духом до ранішньої молитви. Йому приснився Господь...» Символіка цього сновидіння прозора. Його витоки - у житії апостола Петра. Проповідуючи Євангеліє в Римі, він бачив, що чекає на тих, хто вірить в Ісуса Христа: християн спалювали живцем, кидали диким звірям, розпинали... Вірні боялися за апостола, хотіли його захистити й запропонували перечекати в безпечному місці. Але коли Петро вийшов за місто, назустріч йому з´явився Ісус Христос. «Куди йдеш, Учителю?» - запитав Петро. На що Христос відповів: «Йду в Рим, щоб знову постраждати». Після того апостол повернувся в Рим і віддався в руки катам. Цей сон пов´язаний не тільки із запропонованою митрополиту еміграцією до Канади, він виразно вказує на його подальшу долю - страждання, муки, подвиг заради прославлення віри. Але в оповіданні цього немає. На рівні подій є лише розповідь про поїздку митрополита в Богуслав, де він мав відправити молебень і дізнатися про обставини самогубства місцевого священика.

Зображений в оповіданні Уляни Глібчук період української історії (середина 1920-х років) асоціативно перегукується з добою Римської імперії. Це час активних гонінь християн, коли здавалося, що настав апокаліпсис: «Так тихо тепер у Києві... Відлуння церковних дзвонів давно розчинилося в безвісті, і лише гайвороння навіює щем... Гайвороння, що тучами здіймалося ввись над Лаврою, над Софією - аж шуміло у небі... Хіба се може буть? Хіба се правда? Все те, що промиготіло перед очима... Де куполи золоті? Де дзвіниці? Тільки трупи, які підбирали щодня...» Чимало вірян і священиків відступилися, зреклися церкви, частина пішла служити новій владі - хто «за страх», а хто «за совість». На початку Василь Липківський ще вірить, що з радянською владою можна співіснувати, що можна якось маневрувати, оминаючи гострі кути, не втручаючись у політику, що можна знайти якісь «лазівки», аби зберегти непорушним ДІМ Господній. «Він, Василь Липківський, митрополит Київський та усієї України, сподівався, що "власть" поступово послабить зашморг. Просто вона не цілком ще очистилась від інерції вбивства... Скільки там тої води витекло після громадянської бойні? У неї ще не відмиті руки і кров засохла під нігтями...»

Що для священика (тим більше такого аскетичного й твердого у вірі як митрополит Липківський) випробування й переслідування влади? Церква їх часто зазнавала, але ж вистояла. Тож спочатку для митрополита питання полягає тільки в тому, щоб обрати правильну лінію поведінки, не дратувати владу зайвий раз, терпіти й чекати: «Навчився. І парохів своїх настановляв: з властями пусто-порожньо не прирікатись, Боже збав кидати погрози, бо самі не відають, що творять... Він так і думав спочатку: не відають. Їх наче щось водить, наче сновиди, що собі не належать... Напевно, той безлад у коридорах, кабінетах, у паперах нової влади, її бюрократичні чернетки, що оновлювалися ледь не кожного дня, і відвернули увагу Липківського. Збили його з пантелику... Він почав ставитися до неї прецінь, як до сторожового пса: лютого, безмозкого, але керованого». Але всі сподівання виявилися марними. За личиною «безмозкого сторожового пса» Каріна виявився розумний, хитрий і дуже небезпечний ворог, який системно знищував віру, переслідував священиків, убивав духовність. «Що ти думав собі, легковажний? Що той чорт не такий вже й страшний? Що дрібний, тупуватий, заледве читати навчився, а з рота у нього смердить часником і гнилими зубами, так? Василю... За чорною піною гепеушника Каріна прикипіла іще одна хижа личина, тільки ти її не помітив».

Логічним вислідом місії митрополита Липівського мали стати його страждання за віру. Відмовившись виїхати до Канади, як йому пропонував Маєвський (чи погодилася б на це влада - інше питання), він добровільно прирік себе на загибель. На це натякає й біблійний епіграф із Мойсеєвого Пятикнижжя: «Дім свій збудуєш, але жити не будеш у ньому». Але це - прогнозоване майбутнє. Оповідання завершується лаконічним месиджем: «У травні 1926 року в Софійськім соборі відслужили панахиду на десяті роковини смерті Івана Франка. Вважається, що за ширмою цього ритуалу, аби не викликати репресії з боку більшовицької влади, було замасковано молебень по Симону Петлюрі, убитому чекістським агентом в Парижі».

Чому саме цим твором Уляна Глібчук вирішила розпочати збірку оповідань. На перший погляд, він випадає із загальної концепції. Але насправді в тому є вища доцільність. Адже саме з нього випрозорюється концептуальність назви збірки - «Дім, з якого немає виходу». Дім, який будував митрополит Липівський, - це віра, Храм. У часи панування радянської влади (за личиною її служителів в оповіданні виразно проглядає лик антихриста) Храм було пограбовано, спаплюжено і зруйновано. Людське існування замкнулося в інфернальному колі зла, страждань і болю. І немає з нього виходу. Все, що залишається людям, - терпіти й намагатися зберегти в душі промінчик милосердя, добра й віри.

З часом тих, хто йшов цим шляхом, лишалося все менше. Більшість ховала глибоко в душі і віру, й добрість, виставляючи назовні лише захисні шпичаки. «Люди вже не могли збагнути ні своїх вчинків, ні своїх страхів. Замість них міркував інстинкт обережності. Той, що за певних обставин вироджується у псячу сторожкість. Сумирно стискали губи. Тихо любили і тихо ненавиділи. Чужі серед чужих...» Ці рядки з оповідання «Хата Катерини» - тривожний діагноз духовного зубожіння, наслідки якого відчуваються й зараз. У житті - а властиво ЖИТІЇ - Катерини не було нібито нічого надзвичайного: важке голодне дитинство, одруження, непосильна праця, народження синів... А ще - будівництво власної хати, з останніх сил і можливостей, аби лиш мати власний куток. Але в умовах екзистенційного абсурду дім втрачає захисні функції. Перестає бути осердям затишку й родинності. Коли чоловік і свекруха зачиняли на ніч двері, Катерині не раз доводилося ночувати в садку під яблунею, де м´якіший спориш, або в курнику. Жінці довелося спізнати і знущання, і побої, і приниження... Про це ми дізнаємося з безпристрасної оповіді Катерини про своє життя (у цій оповіді від першої особи Уляна Глібчук майстерно імітує живе народне мовлення).

Так, ніби нічого надзвичайного. Крім голоду, який після знищення віри став другим потужним ударом по людській психіці. «Це тільки її баба Онися могла оповідати, що після голодовки зустріла Бога. Але хто ще так може сказати? Хведір, котрий пізнав лиш затаєну лють? Вона, котра не дочекалась материнської ласки? Матір, яка назавжди розучилась голубити доньку? Батько, який кинув? Після голодовки люди стають інакшими». Тож і черствіє душа, і хочеться вимістити злість на слабшому. Бо не можна постійно жити принижуючись і прогинаючись. Бо душа протестує. Аж поки не призвичаїться. До всього - болю і страждання, крові і смерті.

В оповіданні «Дім світлої душечки» тема голоду, репрезентована через історію одної родини, обростає страшними подробицями. Голод виїдає душу. Люди втрачають людську подобу. Що може бути страшнішим? Оповідь ведеться спокійно й беземоційно. Але це тільки посилює відчуття абсурдності, безвиході, екзистенційного жаху, як-от у розповіді про те, як мати головної героїні Антоніни повелася із своєю матір´ю: «Спочатку баба лежала на лаві й мати не давала їй їсти. Потім од неї стало сильно воняти і мати відтягнула її на вереті у сад і під яблунею покинула. Вдень Антоніна, Михайлик, Степанко, Микитка і пуцьвірінок Катя гуляли коло баби, а ввечері прилипали носами до шибки і дивилися в сад, на яблуню і на бабу. Яблуня якраз набубнявіла, а на ранок і розцвіла. Вони сторожко, мов гусенята, потюпали споришем... Баба лежала, схрестивши руки на грудях, темна, велика. Кілька білих пелюсток впало їй на лице... Баба не дихала».

Один за одним помирають Антонінині брати й сестри («мабуть, на Нінці було забагато прокльонів, бо вижить вона уже не могла, але... Тих смертоносних слів, що вибухали з чорних ротів помираючих, було надто багато - більше, аніж на одне, Нінчине, життя. І вони, чорні слова, лягли ще й на них - Антоніну, Михайлика, Степанка, Микитку і Катю. Бо мусіли на когось лягти»). Мати потрапляє на заслання.. Здавалося б, виходу немає. І все ж Антоніні вдається вижити, доглянути стару матір, поставити на ноги дітей, втішитися онуками. Бо життя триває - попри все.

Події в оповіданні зображені із застосуванням прийому одивнення - крізь призму спогадів головної героїні. Вона померла, але її душа ще присутня у світі живих. Хоч її ніхто не бачить і не відповідає на її звернення. Прийом одивнення Уляна Глібчук застосовує і в наступному оповіданні - «Дім чужого». Навколишній світ представлений тут крізь призму сприйняття мисливського пса Султана. На перший погляд, це оповідання (як і перше) «випадає» із загальної «концепції», різко контрастує із попередніми. Але це тільки на перший погляд. Адже йдеться в ньому про те ж - про спотворення людської душі. «Райське тут місце... У будь-яку пору райське: і взимку, і влітку, і восени», - таким вимальовується місце дії. На тлі райської природи (чому вона не облагороджує людські душі?) один чоловік викидає мисливського пса в лісі, інші його вбивають - щоб не крав хазяйських курей. І це - не поодинокий випадок, а тенденція. Декорація раю обертається іншою стороною - тотальною спустошеністю людських душ, з яких вичищено співчуття, милосердя, жалість..

Звідки взялися ці симптоми? Один із варіантів відповіді маємо в оповіданні «Дім її батька». На прикладі історії «партизана» Григорія Кухарука вимальовується типовий шлях «радянського активіста», який руйнував церкви, ґвалтував, грабував, відбирав у голодних останній шматок. Психологічно достовірно показане переродження звичайної людини під впливом безкарності й вседозволеності. Втрачаючи віру й страх, Кухарук перетворюється на звіра, для якого не існує більше ніяких принципів і приписів, діє лише всезагальний закон виживання й накопичення. Він не збожеволів від прокльонів помираючих з голоду, не спився від внутрішнього тягаря, не наклав на себе руки, як Мотузка.. Лише загартувався, викинувши з душі все зайве (людські почуття й загальнолюдські цінності). А після того як йому вдалося уникнути репресій у 37-му, «якесь нове відчуття з‘явилося, наче віра в себе... Не в долю... Бо що таке доля? Доля - це бог, а Бога не стало. Вмер. Викришив останнього зуба і ... Григорій це зрозумів, коли разом із активом скидали церковні дзвони. Ото, скажу вам, було видовище... "Гуп-гуп!" - заривалися в землю, натягуючи до краю барабанні перетинки... Півсела голосило, пів стояло мовчки... А він - молодий, веселий і п‘яний... Правда, з похмілля трохи трусило... А ну як, думав, ноги відніме чи коростою вкриється? Обійшлося. Таки вмер Христосик... І Григорій тричі, за звичкою, перехрестився. А небавом і звичка відпала. Тільки чорна діра, що з‘явилася в небі...»

Григорію вдалося вижити за всіх режимів. Після війни він навіть медалі отримував як командир фіктивного партизанського загону. Але приходить час і все таємне стає відомим. Спадають фальшиві декорації. Залишається тільки неприємна й болісна для нащадків правда про деградацію й здичавіння, про отруєння душ вседозволеністю і безвір´ям. І перстень із червоним камінцем, знятий колись із пальця померлої від голоду жінки, - єдиний свідок справжньої історії. Але не всім пощастило уникнути фізичної розправи. Головний герой оповідання «Дім шайтана» - колишній нарком внутрішніх справ Успенський - дізнавшись про те, що його викликають до Москви для перевірки, наважується на втечу. Як у калейдоскопі, перед читачем із уривчастих спогадів постають окремі факти «біографії» цього ката. Але виходу немає. Втеча - фікція. Від каральної машини тоталітаризму неможливо сховатися.

Завершується збірка оповіданням «Дім голубиці божої». Поштовхом до його написання стала газетна замітка: «...Мало місце виявлення релігійного мракобісся, коли жителька Богуслава, оголосивши себе пророчицею, у білій весільній сукні, верхи на віслюку і в оточені натовпу в‘їхала до фотоательє з метою сфотографуватися. За порушення громадського порядку і релігійну пропаганду була арештована... ("Шлях Колгоспника" 1.7.1949)». На основі цього лаконічного повідомлення Уляна Глібчук створила цікаве оповідання, радше - «образок із життя», головними дійовими особами якого є юродивий Матяш і Поліна.

З Матяшем читач вперше познайомився на сторінках оповідання «Дім митрополита» (авторка застосовує прийом сюжетного обрамлення). Там цей образ міг видатися художньо невмотивованим, непотрібним, але постать дивного чоловіка в цаповій шкурі, якого одні називають пророком, а інші - божевільним, не залишилася непоміченою. У завершальному оповіданні концепція цього образу з´ясовується чітко й недвозначно. На противагу до справжніх християнських подвижників, зокрема отця Липківського, Матяш уособлює сектантство й духовну оману.

Людина не може жити без віри. У когось на місці ікон з´являються прикрашені рушниками портрети вождів і почесні грамоти. Хтось фанатично вірить у «загірню комуну». А в Богуславі на місці недонищеної віри виникає новітнє сектантство. Спочатку поширюються чутки. «Чули? Діва Марія вже і в Мотронівському об‘явилась...» З часом вони посилюються: «...Голод, виглядання війни у проріз занавісочки - а тут ще й мандруючий образ святої... Спочатку Богородицю помічали тільки в колишніх монастирях та переінакшених на спортивні зали й зерносховища храмах. А згодом натовп роззяв гуртувався вже в тих місцях, що, здавалось, не зовсім достойні об‘явлення Матері Божої. Довкола вікон миловарні, пошти, пекарні, богуславської суконної фабрики... Есхатологічний нерв був напружений до межі. А далі? Що за межею?»

Людська душа приречено шукає опертя. У часи найбільшої зневіри найлегше пробудити віру в чудесне. Матяш проникливо користується цим станом масової есхатологічної істерії й розповідає про чудо, в якому роль святої виконує колишня вихованка дитбудинку Поля. «Горбата, на куцих ніжках, з непропорційно довгими руками. Волочила їх по землі разом із чорним подолом...» Дарма, що дівчина не надто підходить на таку роль, натовп не вміє мислити й аналізувати. Йому достатньо ірраціональної спонуки. Надходить момент.. «Матяш ловить момент. У безкрайнім океані людських страхів Матяш - вправний рибалка (....) Матяш бився чолом до бруківки: "Милость Божья, милость бєзкрайняя і бєзбрєжная. Радуйтєсь, люді, Всєвишній послал нам Дєву для утішенія. Радуйтєсь, грєшнікі, Голубіце Божьєй, Дєвє Бєлой..." Матяш бився чолом біля Поліниних стіп і ревів... Обличчя Поліни сяяло, переливаючись кольорами. Достоту, як щойно горіла вітрина Семена Фішера. "Покайтєсь, тьомниє, покайтесь, грєшнікі... Прідітє і поклонітєсь Голубіце Божьєй..." Баби залементували і сповзли на коліна... Згодом, коли розшалілий нерв втихомирився і народ сором‘язливо піднявся з бруківки... Сором‘язливо, ховаючи очі... Матяш зміряв із голови до ніг її темні обмотки й прирік: "Голубіце Божьєй не гоже в чьорном". У розкриті долоні їй посипались мідяки, а зім‘ятий червінець, мов червона пелюстка, зверху...»

У Домі, який покинув Бог (або який покинув Бога), поселяються ошуканці. А що інше могло виникнути на руїнах колишньої віри й духовності? Коли найбільшою привабою для людини було задоволення природних потреб: «Повоєнна дражлива мрія була значно простіша: хотілося чистої постелі, хліба із цукром і... Власне, це й було щастям». Чим закінчилася історія Полі - «Голубиці Божої» не знаємо. Оповідь переривається на її урочистому в´їзді до Богуслава на віслюку (прозора аналогія до біблійного сюжету про в´їзд Господній до Єрусалима у Вербну неділю)... Але те, що було далі, не так важливо. Важливіше те, що Матяш в останньому оповіданні - антипод митрополита Липківського, а його сектантство - переконливий симптом «нового життя», символ того «дому», який постав на місці зруйнованого владою Храму...

***

До сьогодні ім´я Уляни Глібчук не було добре відоме ні масовому українському читачеві, ні більшості критиків. Презентована книга - переконливе свідчення появи нового літературного таланту. Тонкий психологізм, гуманістична спрямованість, мовностилістична майстерність - це ті риси, яких нині так не вистачає в сучасному українському літпроцесі, і які стають провідними рисами письменницького ідіолекту Уляни Глібчук.