Re: цензії

27.06.2025|Ірина Фотуйма
"Коні не винні" або Хроніка одного щастя
26.06.2025|Михайло Жайворон
Житомирський текст Петра Білоуса
25.06.2025|Віктор Вербич
Про що промовляють «Вартові руїни» Оксани Забужко
25.06.2025|Ігор Зіньчук
Бажання вижити
22.06.2025|Володимир Даниленко
Казка Галини Пагутяк «Юрчик-Змієборець» як алегорія про війну, в якій ми живемо
17.06.2025|Ігор Чорний
Обгорнена сумом смертельним душа моя
13.06.2025|Тетяна Качак, літературознавиця, докторка філологічних наук, професорка Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Звичайний читач, який став незвичайним поетом
12.06.2025|Ігор Зіньчук
«Європейський міст» для України
07.06.2025|Ігор Чорний
Сни під час пандемії
03.06.2025|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Каміння не мовчить: контур герменевтики

Re:цензії

19.07.2012|11:52|Богдан Стрільчик

Коли шум проходить

Назва цієї статті (чи, як бажаєте, відгуку) – не пародійне звуконаслідування. Коли я вигадував її, ні про що таке не думав. Просто зівпало, чи щось у цьому дусі. Чому, як, коли і навіщо – усе поясню потім (тобто нижче).

На ІІ Всеукраїнському фестивалі поезії ім. Т. Мельничука у Чернівцях я познайомився з Інґою Кейван - чернівецькою поетесою. І зараз я повідаю усі свої гріхи. Перший гріх - про презентацію пані Інґи у Франківську я почув від Степана Васильовича Процюка, але на неї не з´явився в силу бюрократичних обставин. Другий гріх - першою моєю думкою було не: «Яка ця поезія?», чи «Що це за книга?», а: «Яке цікаве поєднання імені і прізвища». Третій гріх - нічого з доробку Інґи Кейван до знайомства я не читав. Вибрані поезії почув уже на фестивалі.

Повертаючись додому, я із вдячністю віз електронну книгу «Тремтіння сфер. Коли Бог приходить». Чесно кажучи, ця збірка (чи правильніше поділити її на 2 субзбірки) перевернула моє стереотипізоване уявлення про електронні книги. Це не PDF-скани чи файли формату DOC. Це, по-перш,  дуже оригінальний дизайн, ілюстрації та саме технічне виконання: можна гортати сторінки, приємна текстова гарнітура та зручність. По-друге, - це вірші.

Книга перевернула і моє застаріле і знову-таки стереотипізоване уявлення про жіночу поезію. «Це коли пишуть про самотність , голубі штори, квіти, нереалістичні страждання, хмарки, парфуми, Париж, паризькі парфуми, котів і т.д. А вульгарні жінки пишуть про свої враження після самі знаєте, чого; про чужі враження після самі знаєте чого; про загальні враження після самі знаєте, чого», - так думалося у моїй напівпорожній голові.

Я насправді чекав чогось іншого. Їхав у поїзді і чекав, що на моєму моніторі буде щось інше, щось, що мене здивує і сподобається мені. І моя літературна інтуїція не підвела.

Колір цих віршів - це ультрамарин. Саме ультрамарин. Це колір зимового вечора, коли в горах світить місяць у повні і співають вовки. Вовки - це один із концептів творчості Інґи Кейван:

 

Рука - вже частина морди,

Вовк - частина мене.

Ми стаємо одним запахом

Та відводимо жадібні погляди.

Знову давній інстинкт

Бере гору:

                     Самозбереження

 

(«Годую з долоні пташку»)

 

Це, вважаю, персоніфікована тяга до волі, тяга до втечі, звільнення від умовностей світу. Чому саме вовк? Чомусь ця тварина викликає у мене асоціації із чесністю. Чесністю нордичного типу. Ще - інакшість. Вовки, сови, ворони - негативна конотація супроводжувала цих тварин споконвіків саме за їхню інакшість, я думаю. Цей концепт реалізується (на прикладі інтермедії «Інші») і у понятті материнської відданості - відданості не «за правилами» світу . Вони витонченіші і не підвладні моєму розумінню. Я можу рефлексувати хіба що наосліп.

Не наосліп можна відчувати пульсації поезій із розділу «Калі» - це не просто авторська рецепція культу жорстокої богині - це намагання створити архетип, визначити несвідомі причини і наміри жінки бути сильною. Ця сила проходить повз неї непомітно, неначе легкий бриз по обличчі.

«Коли Бог приходить». Бог приходить тоді, коли проходить шум. Шум - це місто, люди, автомобілі, телебачення, радіо, інтернет, бюрократи, юристи, політики. Це все, що заважає бути тет-а-тет із самим собою. Бог приходить тоді, коли тихо. Розуміння цієї збірки - це насамперед проекція сентенцій авторки на свою особистість. Тоді відбувається певний ефект медитації і:

 

...ти стягуєш голову ременем,

Аби не розпалась,

Як стулки горіха сухого...

(«Коли Бог приходить»)

 

Поезія Інґи Кейван - це специфічна метафорика і строфіка, яка витворює свої повороти і хайвеї, сповнені алюзійними зупинками, що грунтуються на особистих вподобаннях авторки (крім усього іншого, я дуже люблю «The Doors», «Солярис», вовків, ліси, повний місяць, фольк і ще багато речей, які зустрічаються у збірці). Врешті, це якісна поезія , а це вже явище об´єктивне.

На фото: Інґа Кейван



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

26.06.2025|19:06
Дмитро Лазуткін став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди
26.06.2025|14:27
Роман, що повертає емпатію: у Луцьку вийшла книжка Костянтина Коверзнєва
26.06.2025|07:43
«Антологія американської поезії 1855–1925»
25.06.2025|13:07
V Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» оголошує фокус-тему та нових учасників
25.06.2025|12:47
Блискучі рішення для життя і роботи: українською побачив світ комікс всесвітньовідомого поведінкового економіста Дена Аріелі
25.06.2025|12:31
«Основи» готують до друку «Стан людини» Ханни Арендт
25.06.2025|11:57
Сьомий Тиждень швейцарського кіно відбувається у липні
25.06.2025|11:51
Видавництво READBERRY перевидало «Чорну раду» Куліша
20.06.2025|10:25
«На кордоні культур»: до Луцька завітає делегація митців і громадських діячів із Польщі
18.06.2025|19:26
«Хлопчик, який бачив у темряві»: історія про дитинство, яке вчить бачити серцем


Партнери