Назва цієї статті (чи, як бажаєте, відгуку) – не пародійне звуконаслідування. Коли я вигадував її, ні про що таке не думав. Просто зівпало, чи щось у цьому дусі. Чому, як, коли і навіщо – усе поясню потім (тобто нижче).
На ІІ Всеукраїнському фестивалі поезії ім. Т. Мельничука у Чернівцях я познайомився з Інґою Кейван - чернівецькою поетесою. І зараз я повідаю усі свої гріхи. Перший гріх - про презентацію пані Інґи у Франківську я почув від Степана Васильовича Процюка, але на неї не з´явився в силу бюрократичних обставин. Другий гріх - першою моєю думкою було не: «Яка ця поезія?», чи «Що це за книга?», а: «Яке цікаве поєднання імені і прізвища». Третій гріх - нічого з доробку Інґи Кейван до знайомства я не читав. Вибрані поезії почув уже на фестивалі.
Повертаючись додому, я із вдячністю віз електронну книгу «Тремтіння сфер. Коли Бог приходить». Чесно кажучи, ця збірка (чи правильніше поділити її на 2 субзбірки) перевернула моє стереотипізоване уявлення про електронні книги. Це не PDF-скани чи файли формату DOC. Це, по-перш, дуже оригінальний дизайн, ілюстрації та саме технічне виконання: можна гортати сторінки, приємна текстова гарнітура та зручність. По-друге, - це вірші.
Книга перевернула і моє застаріле і знову-таки стереотипізоване уявлення про жіночу поезію. «Це коли пишуть про самотність , голубі штори, квіти, нереалістичні страждання, хмарки, парфуми, Париж, паризькі парфуми, котів і т.д. А вульгарні жінки пишуть про свої враження після самі знаєте, чого; про чужі враження після самі знаєте чого; про загальні враження після самі знаєте, чого», - так думалося у моїй напівпорожній голові.
Я насправді чекав чогось іншого. Їхав у поїзді і чекав, що на моєму моніторі буде щось інше, щось, що мене здивує і сподобається мені. І моя літературна інтуїція не підвела.
Колір цих віршів - це ультрамарин. Саме ультрамарин. Це колір зимового вечора, коли в горах світить місяць у повні і співають вовки. Вовки - це один із концептів творчості Інґи Кейван:
Рука - вже частина морди,
Вовк - частина мене.
Ми стаємо одним запахом
Та відводимо жадібні погляди.
Знову давній інстинкт
Бере гору:
Самозбереження
(«Годую з долоні пташку»)
Це, вважаю, персоніфікована тяга до волі, тяга до втечі, звільнення від умовностей світу. Чому саме вовк? Чомусь ця тварина викликає у мене асоціації із чесністю. Чесністю нордичного типу. Ще - інакшість. Вовки, сови, ворони - негативна конотація супроводжувала цих тварин споконвіків саме за їхню інакшість, я думаю. Цей концепт реалізується (на прикладі інтермедії «Інші») і у понятті материнської відданості - відданості не «за правилами» світу . Вони витонченіші і не підвладні моєму розумінню. Я можу рефлексувати хіба що наосліп.
Не наосліп можна відчувати пульсації поезій із розділу «Калі» - це не просто авторська рецепція культу жорстокої богині - це намагання створити архетип, визначити несвідомі причини і наміри жінки бути сильною. Ця сила проходить повз неї непомітно, неначе легкий бриз по обличчі.
«Коли Бог приходить». Бог приходить тоді, коли проходить шум. Шум - це місто, люди, автомобілі, телебачення, радіо, інтернет, бюрократи, юристи, політики. Це все, що заважає бути тет-а-тет із самим собою. Бог приходить тоді, коли тихо. Розуміння цієї збірки - це насамперед проекція сентенцій авторки на свою особистість. Тоді відбувається певний ефект медитації і:
...ти стягуєш голову ременем,
Аби не розпалась,
Як стулки горіха сухого...
(«Коли Бог приходить»)
Поезія Інґи Кейван - це специфічна метафорика і строфіка, яка витворює свої повороти і хайвеї, сповнені алюзійними зупинками, що грунтуються на особистих вподобаннях авторки (крім усього іншого, я дуже люблю «The Doors», «Солярис», вовків, ліси, повний місяць, фольк і ще багато речей, які зустрічаються у збірці). Врешті, це якісна поезія , а це вже явище об´єктивне.
На фото: Інґа Кейван
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2012/07/19/115222.html
|
