Осмислення сучасного літературного процесу безпосередньо його учасниками - справа дискусійна у будь-який культурно-історичний період. Можливість бачення головних і маргінальних тенденцій «зсередини» має свої плюси, адже є нагода найбільш правдиво (при бажанні і принциповості) відобразити усі перипетії розвитку літератури для її майбутніх дослідників, та мінуси, тому що «чільні» місця у літературі творчих доробків письменників - надто коли авторів сотні - чіткіше виявляються з часової перспективи. Так чи інакше, попри різноманітні ризики стосовно об´єктивності / хибності оцінювання, відповідності / невідповідності художніх текстів естетиці доби і т.п., діалог про сучасну літературу потрібний і завжди вимагає неординарних думок і навіть певних провокацій, адже у такий спосіб привертається і поглиблюється увага до літпроцесу, якіснішим стає його розвиток.

У 2012 році до скриньки інтерпретацій сучасної літератури додалася книга Людмили Скорини «Мистецтво складати пазли: статті, рецензії, есе». Авторка запрошує читача до бесіди про новітню українську літературу, проектуючи власні роздуми на новоз´явлені твори окремих письменників, починаючи з 2003 року. Прикметно, що вже у передмові дослідниця інформує читачів про їхнє ймовірне здивування від того, що у книзі вони не зустрінуть статей про О.Забужко, Марію Матіос, Ю.Іздрика та інших найбільш популярних авторів (хоча все-таки поза увагою не залишилися твори С.Процюка та Ю.Андруховича). Такий хід аж ніяк не применшує значення книги й інтересу до неї, адже повнота національної літератури не залежить лише від розмов про найбільш розкручених піар-акціями та рекламами письменників, але й про тих, чиї кроки іще набирають впевненості на мистецьких обріях. З цього приводу спадають на думку влучні слова письменника Б.Нижанківського:  «...коли б ми мали тільки Шевченка, тільки Франка, тільки Лесю Українку або тільки Тичину, Рильського і Бажана, або тільки Маланюка, Липу, Осьмачку, Лятуринську, тільки Ольжича, Телігу, Лівицьку-Холодну, Стефановича, Кравцева, а сьогодні тільки Андієвську, Рубчака, Бойчука... то як ми виглядали б? якою була б наша література? Ми виглядали б як степ, на якому височить кільканадцять буйних дерев». Звичайно, сьогодні наш літературний степ стрімко обростає новими іменами, з яких деякі невдовзі стають перекотиполем, інші - в´януть, не прижившись на кам´янистому ґрунті, тобто все, як у притчі про сіяча... Нарешті на підступах до проблеми на самому початку Л.Скорина зазначає, що «...сучасне письменство настільки розмаїте, що годі сформулювати одну вичерпну думку чи загальну оцінку. Воно здатне задовольнити запити найвибагливіших читачів - і прихильників «густої» екзистенційної прози, і шанувальників «легких жанрів» (с.5). Дати уявлення про нього як про певну цілість уже стає практично неможливо, адже кожен письменник намагається репрезентувати себе на рівні окремого стилю, що виділяється на загальнолітературному тлі. Втім, не зважаючи на всі неможливості, літературознавча наука у певний спосіб і надалі намагатиметься систематизувати будь-яке нагромадження знань і з перспективи часу воно набуватиме чіткіших обрисів.

У «Мистецтві складати пазли...» сучасний літературний процес розглядається у п´яти розділах. До першого, що має назву «"Екзистенційно-психологічна" проза» потрапляють тексти С.Процюка («Руйнування ляльки», «Бийся головою до стіни»), В.Лиса («Століття Якова»), М.Дочинця («Вічник»). У другому розділі «Грані сучасної української біографістики» звернено увагу на біографічний триптих видавництва «Академія», який представляють твори В.Врублевської («Шарітка з Рунгу: біографічний роман про Ольгу Кобилянську»), Р.Горака («Твого ім´я не вимовлю ніколи: Повість-есе про Івана Франка») і С.Процюка («Троянда ритуального болю: роман про Василя Стефаника»). Значну увагу у перших двох розділах дослідниця приділяє творчості С.Процюка. На думку Л.Скорини, «у сучасній українській літературі не так багато письменників, чиї тексти за рівнем сугестії дорівнялися б до Процюкового письма» (с.23).

Третій розділ присвячений роздумам про роль елітарного і масового письменства у літературі. Нагромадження жанрів і стилів, дифузний характер їхньої взаємодії призводить до синтезу «високої» і «масової» літератури. Наскільки вдалим він може бути у художньому тексті і чи зможе привертати увагу ширшого кола читачів? На прикладах різних авторів дослідниця виявляє неоднакові наслідки, адже в плані подібних змішувань елітарного і масового письма все залежить від індивідуальної майстерності письменника, його вміння не перегинати палицю (або ж навпаки, але у потрібних місцях) у використанні різнорідних компонентів тексту. Так, вміле використання авторського домислу за умови відсутності достатнього фактажу в історичній прозі може тільки посприяти розгортанню цікавого сюжету (В.Рутківський «Сині води»), а надмірна кількість персонажів у тексті, надто коли він має детективну складову, заплутує зміст твору і призводить до штучності сюжету (Т.Антипович «Хронос»).

Четвертий розділ «Література мандрів» присвячений популярним в останні роки мандрівним текстам, «травелогам». Тут переважно представлений огляд книг (Ю.Андруховича, Н.Степули, С.Грабара, М.Кідрука) з окремими авторськими роздумами над їхньою проблематикою, темами, мотивами. Важливим також (протягом усієї книги) є порушення проблеми написання анотацій, які не відображають певну інформацію про зміст творів, а слугують яскравим рекламним роликом для купівлі книжки.

У п´ятому розділі, найменшому за обсягом, пропонується аналіз поетичної збірки Т.Девдюка «Дерево навколо птаха», а також своєрідний авторський епілог у вигляді «(не)серйозних нотаток літературознавця, адресованих письменникам-початківцям», у якому Л.Скорина у філософській манері (у відношенні до сучасного мистецтва слова та ролі й місця письменника у сучлітпроцесі) підбиває підсумки книги.

Книга Л.Скорини «Мистецтво складати пазли...», попри деяку емоційність міркувань на окремих сторінка та зазначений самим автором суб´єктивізм, є хорошою інформаційною базою для всіх охочих дізнатися більше про сучасну українську літературу, а також відкриває простір для подальшого ведення діалогу про літературний процес, що за своїм розмаїттям таки нагадує нагромадження пазлів. Не знаю, правда, чи складати їх - це мистецтво і чи може в майбутньому з такого складання дуже неоднорідних частинок вийти якась логічна картина. Складання пазлів може асоціюватися з дитячою забавкою. У постмодерному письменстві також допускається момент гри, проте хочеться вірити, що ця гра має краплину серйозності і не допустить того, щоб людина в якийсь момент розчарувалася «у літературі, яка не виправдала її сподівань» (с.185).