Галина Яструбецька видає  свою третю поетичну книгу. До перших двох «Memorioglifika» (Різьблення на пам´яті) та «Photodosia» (Світлодаяння) я писав передмови. Видається дивним, чому хочу говорити про третю книгу? Справа не в симпатії до автора, хоча, частково, це теж відіграє роль. Справа у тому рівні поетичного, яке змушує мене вкотре згадувати власні історії, повторюючи вкотре афоризм харківського критика і перекладача Володимира Брюггена: «Найдорожчим у житті є втрати»...

Власне книга присвячена тому світові, серед якого виростала, жила  лірична героїня Галина Яструбецької і якого немає. Шість розділів книги немовби є шістьма сходженнями авторки у минуле, аби переконатися, що тятива часу крихка і етерна, невловима («Батькові-Матері і селу»; «Білій хаті і синичці»; «Водам і дощеві»; «Деревам»; «Стежкам-дорогам»; «Квітам, травам, птахам»). Це така довга дорога - повернення до себе. Не кожен хоче пройти її. Не кожен зможе пройти її. Не кожен покликаний її пройти.

Має рацію автор передмови Віктор Давидюк, називаючи цю книгу «Спогадами втраченого раю»: «Такі місця є в кожного, якщо не на землі, то в серці. Часто їх не дуже й помічаєш. Поки вони є. Але коли втрачаєш бодай щось із їх контексту, починаєш розуміти, що вони були, і відчувати, як багато важили в твоєму житті, що саме там - земний рай, і тепер щоразу повертатимешся до тих місць як паломник на прощу». 

Кожен із нас, принаймні більшість із нас намагається швидше втекти зі світу власного дитинства, забуваючи, що втікати не потрібно. Єдине, що варто робити - це наздоганяти цей світ, шукати невидимих стежинок, аби до нього повернутися... Бо потім єдине, що ми можемо ще зробити, - закарбувати його у власній пам´яті вічний нагадуванням, вічним ностальгійним болем, вічною екзистенційною втіхою, що сей світ таки був у нас, і таки був нашим. Бодай на мить, бодай на ту мить вічності, якою є і залишається наше дитинство.

Цю книгу читаєш як епопею-реквієм; як прощальну героїчну пісню. Поетеса віднайшла той настрій і ту інтонацію, з якими тільки й можна входити у примарні сни нашого дитинства. Ось за це я й хочу подякувати Галині Яструбецькій. За розуміння і вдячність, з якою вона фільмує ці картини, ці образи, ці  «ожинові полотна» споминів.

Все у цій книзі доречне і на місці. Все вишукане, витримане, вистояне. Настрій, інтонація, ритм, мелодія, мова. Загальна настроєва домінанта мною означена - елегія. Пам´ятаєте у Маковея: «Коли помрем і заростем квітками...»?..

Відходять люди.

От були - й нема.

І тільки хвиля легкої опінії

Розходиться кругами, трохи пінить

і -

сплеск, ще сплеск -

та й тихо.

В небуття -

І почесті, і слава, й перемоги.

*

Бринить до доми золота дорога.

Кипить над світом зоряна кутя.

Маємо у книзі вдале поєднання індивідуального досвіду життя, сільських бувальщин, які служать інколи заспівом до теми цієї чи іншої елегії, поліського фольклору; конкретно-побутових замальовок, в яких відсутня буколіка, але завжди є лагідність, тони і напівтони, переливи/переходи плавні, спокійні, мовби у літнє надвечір´я пробирається сільська ріка.

Мені подобається цей настрій і цей тон. Тут маємо драму життя, яке минається. Залишається лише звук павутинки. Залишаються не слова. Залишається любов, яка єдина дозволяє все це витримати, зрозуміти і пробачити...