У поезіях  Тетяни Бондар метафоричне мондо між Аніме анонімного чоловіка, що незмінно і невловимо присутній в її текстах, та Анімусом ліричної героїні «із тисячею облич» складається зі звичних із дитинства абстрактних понять - «вітер», «хата», «гори», «дощ», «дерево». Вочевидь, що після ретельної возгонки-сублімації на тиглі логіки, вони перетворюються  з аномально важких конструктів колективного несвідомого  у напрочуд легку квінтесенцію, майже невагому prima materia буття, до початку магічного керування яким лишається, здається, зовсім небагато - декілька кроків, що несподівано розтягуються в нескінченну мандрівку, азартну гонитву, виразне прагнення чогось неочікуваного, наприклад, зустрічі - в одній із реальностей - зі своїм живим і дієздатним віддзеркаленням.

Незважаючи на характерну зовнішню форму поезій, Тетяні вдається уникнути стандартного для постмодернізму прийому утримання уваги читача - карусельного смислового пінг-понгу між різноманітними «Я», які в її творчості, чарівним чином децентралізуючись на деякий час, наче зображення в калейдоскопі, привносять одухотвореність навіть у предмети домашнього побуту. Цікаво, що зцілення від «хвороби Кітахари», тобто руйнації гіперреальності, яка оточує сучасну (або «неправдиву» - за Сковородою) людину, та відновлення бінарної опозиції пізнання колись загубленого світу  відбувається в цьому поетичному логосі не повільно, а революційно - квантовим стрибком нуль-переходу суб´єкта в об´єкт, коли відсторонене спостереження за дійсністю раптом втрачає притаманну йому пасивність:   

...старий гуцул
гору підстрелив

небо напнув на голе тіло
й пішов ворота в рай зачиняти   або:   його любаска
теперка прірва
через яку
чортяки
місток сколотили
аби кохатися
на широких травах  

Вібрації кохання, яке ініціює для  героїні поетичних текстів Тетяни Бондар процес надприродної самоідентифікації, знаходяться в діапазоні від сюрреалістичної готики:   

німий ворон 

соромився плакати   

під ним провалилося небо 

ходити ж по землі не вмів   

як сліпець дзьобом виводив перед собою сліди 

тільки тоді в них вступав   

до експресивного імпресіонізму:   

зіниці чоловіків 

вискакують гопака 

на поплавку ще зночі   

вудять рибу 

вудять небо в тому ж ставку 

в очереті сховавши тумани   

але не тільки це заряджає їх  енергією, а, скоріше, потяг до волі в будь-якій ситуації - життєвій:   

цій осені не довіряю 

дощі шкребуться в мою шибку

і тягнуться звідти в пекло 

наскрізь протоптують ночі   

з обіймів твоїх 

дощем 

виходжу 

в осінь   

або ж цілком містичній:   

горюватимуть 

по мені дороги 

захлинуться 

чужими слідами   

від землі 

відірву закаблуки 

й упаду 

в перехилене небо   

Напрямок 3D-нарощування метаметафори  в поетичних текстах Тетяни незбагнений, неначе траєкторія «корпускулярно-хвильового» польоту янгола  над «бетонними островами» міст, чарівними фортецями й замками, лісами, горами (одна з них - це, безперечно, Гора Аналог), хмарами, небесами:   

циганка на картах 
море розкидала 
і до замурзаної колоди 
зябра зуби хвости 
прикипіли   

чи: 

коли дожовкло 

останнє листя 

а дощ упав 

з найвищого неба 

старі боги 

у вирій знялися

лишивши жінок 

замість себе  

І, дійсно, богам можна не хвилюватися, бо ці жінки - мудрі і пристрасні - дадуть раду не тільки знайомому для нас світу, але й усім іншим, навіть тим, які - поки що - неможливо собі уявити:  

розлогі лінії на долоні чаклунки 

не в моді 

все одно протечуть крізь руки 

й коротшим шляхом заведуть 

до коханого ...

ти йому за друга брата і струну скрипки 

по нотах лягаєш по нотах встаєш

бо щонеділі 

ти відьма   

та   

ми з тобою
перевертні

п´ємо 
блискавчину кров
а вдень
на вулицях
тіні лишаєм
аби спати не заважали  

Дощ на сторінках книги виступає  як повноцінний, самостійний персонаж. Часом він нагадує старого приятеля, до якого Тетяна - крізь призму бачення інших персоналій - інколи навіть дозволяє собі ставитися з іронією. Але треба враховувати, що дощ, коли йому завгодно, може обернутися на небезпечний океан, що, як Соляріс, розчиняє в собі страхи і сподівання, залишаючи, втім, можливість для подальшої трансформації еґо. Це в дитинстві можна було випередити зливу, перебігаючи з її суцільної водяної стіни на сонечко. Та як «переступити дощ», утримуючи внутрішню рівновагу, аби не втратити себе? Хочеться сподіватись, у своїх наступних поетичних збірках  лучанка Тетяна Бондар спробує дати відповідь на це запитання.