Тетяна Бондар. Переступивши дощ. Поезії. - Луцьк: ВМА Терен, 2010.- 108 с.
У поезіях Тетяни
Бондар метафоричне мондо між Аніме анонімного чоловіка, що незмінно і невловимо
присутній в її текстах, та Анімусом ліричної героїні «із тисячею облич» складається
зі звичних із дитинства абстрактних понять - «вітер», «хата», «гори», «дощ»,
«дерево». Вочевидь, що після ретельної возгонки-сублімації на тиглі логіки, вони
перетворюються з аномально важких конструктів
колективного несвідомого у напрочуд
легку квінтесенцію, майже невагому prima materia буття, до початку магічного
керування яким лишається, здається, зовсім небагато - декілька кроків, що
несподівано розтягуються в нескінченну мандрівку, азартну гонитву, виразне прагнення
чогось неочікуваного, наприклад, зустрічі - в одній із реальностей - зі своїм живим
і дієздатним віддзеркаленням.
Незважаючи на характерну зовнішню форму поезій, Тетяні
вдається уникнути стандартного для постмодернізму прийому утримання уваги
читача - карусельного смислового пінг-понгу між різноманітними «Я», які в її
творчості, чарівним чином децентралізуючись на
деякий час, наче зображення в калейдоскопі, привносять одухотвореність навіть у
предмети домашнього побуту.
Цікаво, що зцілення від «хвороби Кітахари», тобто руйнації
гіперреальності, яка оточує сучасну (або «неправдиву» - за Сковородою) людину,
та відновлення бінарної опозиції пізнання колись загубленого світу відбувається в цьому
поетичному логосі не повільно, а революційно - квантовим стрибком нуль-переходу
суб´єкта в об´єкт, коли відсторонене спостереження за дійсністю раптом втрачає
притаманну йому пасивність:
...старий гуцул
гору підстрелив
небо напнув на голе тіло
й пішов ворота в рай зачиняти
або:
його любаска
теперка прірва
через яку
чортяки
місток сколотили
аби кохатися
на широких травах
Вібрації кохання, яке ініціює для героїні поетичних текстів Тетяни Бондар процес
надприродної самоідентифікації, знаходяться в діапазоні від сюрреалістичної готики:
німий ворон
соромився плакати
під ним провалилося небо
ходити ж по землі не вмів
як сліпець
дзьобом виводив перед собою сліди
тільки тоді в них вступав
до експресивного імпресіонізму:
зіниці чоловіків
вискакують гопака
на поплавку ще зночі
вудять рибу
вудять небо в тому ж ставку
в очереті сховавши тумани
але не тільки це заряджає їх
енергією, а, скоріше, потяг до волі в будь-якій
ситуації - життєвій:
цій осені не довіряю
дощі шкребуться в мою шибку
і тягнуться звідти в пекло
наскрізь протоптують ночі
з обіймів твоїх
дощем
виходжу
в осінь
або ж цілком містичній:
горюватимуть
по мені дороги
захлинуться
чужими слідами
від землі
відірву закаблуки
й упаду
в перехилене небо
Напрямок 3D-нарощування метаметафори в
поетичних текстах Тетяни незбагнений, неначе траєкторія
«корпускулярно-хвильового» польоту янгола над «бетонними островами» міст, чарівними
фортецями й замками, лісами, горами
(одна з них
- це, безперечно, Гора Аналог), хмарами, небесами:
циганка на картах
море розкидала
і до замурзаної колоди
зябра зуби хвости
прикипіли
чи:
коли дожовкло
останнє листя
а дощ упав
з найвищого неба
старі боги
у вирій знялися
лишивши жінок
замість себе
І, дійсно, богам можна не хвилюватися, бо ці жінки
- мудрі і пристрасні - дадуть раду не тільки знайомому для нас світу, але й
усім іншим, навіть тим, які - поки що - неможливо собі уявити:
розлогі лінії на долоні чаклунки
не в моді
все одно протечуть крізь руки
й коротшим шляхом заведуть
до коханого
...
ти йому за друга брата і струну скрипки
по нотах лягаєш по нотах встаєш
бо щонеділі
ти
відьма
та
ми з тобою
перевертні
п´ємо
блискавчину кров
а вдень
на вулицях
тіні лишаєм
аби спати не заважали
Дощ на
сторінках книги виступає як повноцінний,
самостійний персонаж. Часом він нагадує старого приятеля, до якого Тетяна -
крізь призму бачення інших персоналій - інколи навіть дозволяє собі ставитися з
іронією. Але треба враховувати, що дощ, коли йому завгодно, може обернутися на
небезпечний океан, що, як Соляріс, розчиняє в собі страхи і сподівання,
залишаючи, втім, можливість для подальшої трансформації еґо. Це в дитинстві
можна було випередити зливу, перебігаючи з її суцільної водяної стіни на сонечко.
Та як «переступити дощ», утримуючи внутрішню рівновагу, аби не втратити себе? Хочеться
сподіватись, у своїх наступних поетичних збірках лучанка Тетяна Бондар спробує дати відповідь
на це запитання.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/04/13/131515.html
|
