Re: цензії

21.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
До 150-річчя з дня народження Василя Стефаника
Бібліовільде
16.09.2021|Богдан Дячишин, Львів
Серце обирає своє
16.09.2021|Ніна Головченко
Розкодовування «віршової магії» Світлани Короненко у монографії Надії Гаврилюк
16.09.2021|Василь Кузан
Декамерон від Єви
15.09.2021|Богдан Смоляк
Зворотний бік найбільшого почуття
12.09.2021|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
Стефаниківський ЧИН
11.09.2021|Тарас Левін, психотерапевт, віце-президент Асоціації психотерапевтів і психоаналітиків України
Образ нарциски в романі Володимира Даниленка «Маски Діани Стогодюк»
11.09.2021|Юлія Сільчук, філолог, поетеса, літературний критик
Алегорії і філософські істини Ольги Камінської
Найвідоміша корова світу долає стереотипи

Re:цензії

08.01.2011|14:07|Людмила Скорина, кандидат філологічних наук, доцент, Черкаси

Загадки Володимира Лиса

Володимир Лис. Століття Якова. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010

Коли добігає кінця рік – мимоволі виникає бажання оцінити здобутки і втрати. Особисті, культурні, політичні…  Так уже влаштована людина: перед тим, які йти далі, намагається озирнутися назад і осмислити, що з пережитого можна віднести до активу, а що – до пасиву. Однією з помітніших літературних подій  2010 року стала поява роману Володимира Лиса «Століття Якова».

Тримаючи в руках цю книжку – мала двоїсті почуття – суміш зацікавлення і  легкого критицизму. Перше було зумовлене прихильними відгуками знайомих. Друге – позалітературними чинниками. Менеджери «Коронації слова» постаралися створити довкола роману ажіотаж, «підхльостуючи» читачів високими оцінками Оксани Забужко: «Тепер, після «Століття Якова», склад «першого ешелону» сучасної української літератури доведеться переглянути – адже твори такого епічного масштабу й густини нечасто пишуться не тільки в Україні…» Коли читаю подібні твердження, відчуваю настороженість (не довіряю гіперболам) і намагаюся сформулювати власне судження.

Книжці Володимира Лиса було «видано» направду  високий «аванс». За версією експертів «Коронації слова»  її визнано не просто кращою книжкою року – кращою книжкою десятиліття! Допитливий читач, напевне, запитає: з якого ж переліку вибирали кращий роман десятиліття? І буде здивований, адже, як виявляється, у конкурсі боролись тільки лауреати перших премій літературного змагання «Коронація слова» за всі роки його існування . Але ж їх перелік надто скромний, якщо порівняти його з сучасним українським літпроцесом. Чому ж творчість інших проігноровано? Це, власне, і є для мене першою загадкою. Чи не чесніше було б сказати, що мова не про об’єктивну картину сучлітпроцесу, і не про кращий твір десятиліття, а про певні вибіркові рейтинги. Уточнити, що насправді мовиться про «кращий роман десятиліття в одній окремо взятій літературній пісочниці».

Далі пішло-поїхало… Захоплених відгуків критики не бракувало. Євген Баран твердив, що «Століття Якова» є «не просто найкращою українською прозовою книгою останнього десятиліття. Це той камертон, по якому рівнятимемо свої здобутки і втрати». (А чому, скажімо, не обрати за камертон «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко? Адже це значно потужніша книга, ніж «Століття Якова»…) І далі: «Ця книга перевертає уявлення про сучасну українську прозу, про штучні піарівські бренди у ній, й показує, що справжньою непроминальною цінністю у ній залишається Автор, який уміє виповісти Життя, надаючи йому універсального біблійного звучання. Таким Автором відбувся Володимир ЛИС». Журналіст газети «Волинська правда» Віктор Вербич не утримався від спокуси п’єдесталізувати земляка: «На Волині живе унікальна особистість, яка знає не лише секрети погоди та політики, а й таємницю людської душі. Звісно ж, йдеться про Володимира Лиса. З кожним новим романом талант цього письменника бере у полон нові тисячі й тисячі читачів. А «Століття Якова», прозове полотно, в якому крізь призму буття столітнього поліщука-волинянина осягається доля України, найяскравіший здобуток українського письменства у ХХІ столітті… «Століття Якова» – це сага душі поліщука-волинянина, квінтесенція епох (20-го і початку 21-го століть) крізь призму унікальної і водночас наче непомітної долі, це прозове полотно дивовижної мистецької потуги… Зрештою, які б дефініції не оприлюднювалися, вони – лише суб’єктивні штрихи до епохального роману, який не міг не написати (виплекати, витворити, вистраждати, вилюбити) Володимир Лис».

Найхарактерніше підкреслила і – no comment. Краща книжка десятиліття. Краща книжка ХХІ століття… Це нічого, що вони тільки почалося недавно? Невже за наступні 90 років НІКОМУ НЕ ВДАСТЬСЯ СТВОРИТИ НІЧОГО КРАЩОГО? Від подібної думки робиться сумно і гірко, з’являється відчуття безперспективності. Отже виходить, що Володимир Лис має тепер до кінця життя «почивати на лаврах», а інші письменники – посипати голову попелом, рвати на собі волосся… і – звісно – закинути всі свої марні графоманські справи і спроби… Оцінки роману нагадали мені аукціон. Хто більше? Думаєте, дефініцією «найяскравіший здобуток українського письменства у ХХІ столітті» все обмежилося? Помиляєтеся – як виявилося, українські мірки надто тісні для цього роману. Голова правління міжнародного благодійного фонду «Мистецька скарбниця», натхненниця конкурсу «Коронація слова» Тетяна Логуш пішла найдалі: «Вже все, що з’являлося після цього твору, я могла за ніч проковтнути. Всім знайомим раджу читати або дарую «Маску». Пан Володимир був лауреатом першої премії Коронації, лауреат «Гранд Коронації Слова». Наступним визнанням може бути тільки Нобелівська премія». Жаль тільки, що представники Нобелівського комітету можуть мати з цього приводу іншу думку. Але хто би їх запитував?...

Володимира Лиса порівнювали то з Григором Тютюнником (загалом національний колорит), то з Габріелем Гарсіа Маркесом (специфіка світовідчуття, драма особистості – «Сто років самотності», «Осінь Патріарха»), з Марією Матіос («Трояка ружа», в нинішньому варіанті – «Солодка Даруся») і з Харукі Муракамі, з Германом Мелвіллом і з Вільямом Фолкнером... Дивно, чому критики так люблять порівнювати письменника з іншими авторами? Так ніби він має тішитися, що доріс до рівня метрів. Письменник має бути собою і тільки собою, інакше його місце – на літературних задвірках. Кому потрібен другий Маркес, третій Толстой, четвертий Гемігвей?... У поемі-«симфонії» «Смерть Шевченка» Іван Драч афористично писав: «Художнику – немає скутих норм. Він – норма сам, він сам в своєму стилі..» Що тут можна додати? Коли письменник починає «рівнятися» на когось – втрачає неповторне мистецьке обличчя.

Я не маю упередженого ставлення до роману Володимира Лиса. Більше того, він мені по-своєму симпатичний. Просто ситуація, яка нині склалася, породжує настійну потребу розставити всі крапки над «І». Саме для цього – з простої цікавості – вирішила подивитися на інші літературні рейтинги і премії.. Так би мовити – для порівняння. От що з того вийшло.

У рейтингу «Книга року Бі-Бі-Сі 2010» Володимира Лис потрапив до п’ятірки фіналістів, його випередили Сергій Жадан ("Ворошиловград"), Оксана Забужко ("Музей покинутих секретів"), Анатолій Дністровий  ("Дрозофіла над томом Канта"). No comment. Висновки робіть самі. Йдемо далі: 22 грудня журнал «Главред» оприлюднив ТОП-10 найуспішніших українських письменників, враховуючи виключно тиражі проданих примірників книжок на території України. Рейтинг виглядає таким чином: 1. Симона Вілар (≈1 000 000)  2Андрій Курков (≈ 500 000). 3Всеволод Нестайко (≈ 300 000) 4. Марина і Сергій Дяченки (≈ 300 000) 5Марія Матіос (≈ 300 000) 6Лада Лузіна (≈ 250 000) 7. Люко Дашвар (≈ 200 000) 8Андрій Кокотюха (≈ 200 000) 9Оксана Забужко (≈ 130 000) 10Юрій Винничук (≈ 100 000). Дивно, що автор кращого роману десятиліття не потрапив до цього переліку (звісно, роман "Століття Якова" вийшов недавно і немає сенсу наперед говорити про перспективи його продажів. Але ж це не перший твір автора, у його доробку – десяток романів... Крім того, Володимира Лиса у цьому рейтингу "обійшли" ті, ким "Коронація слова" пишається як своїми відкриттями (наприклад, Люко Дашвар, чия «зірка» на літературному небосхилі зійшла порівняно недавно).

Але найбільше вразив цьогорічний перелік лауреатів XІІ Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року ’2010». Уважно вчитувалася в імена номінантів.

            «КРАСНЕ ПИСЬМЕНСТВО» Сучасна українська проза / есеїстка / драматургія:

1.      Оксана ЗАБУЖКО. Музей покинутих секретів. – К.: Факт, 832 с.(п) 60,33333

2.      Сергій ЖАДАН. Ворошиловград. Сер. «Графіті». – Х.: Фоліо, 442 с.(п) 51,79167

3.      Валерій ШЕВЧУК. Роман юрби. Хроніка «безперспективної» вулиці (1972–1991). – К.:  Пульсари, 736 с.(п) 49,54167

4.      Олег ЛИШЕГА. Друже Лі Бо, брате Ду Фу... Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 148 с.(п)  27,33333

5.      Анатолій ДІМАРОВ. Божа кара. Сер. « In corpore ». – К.: Український письменник, 427 с.(п) 4,41667

6.      Галина ПАГУТЯК. Потонули в снігах. Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 184 с.(п) 24,375

7.      Юрій ВИННИЧУК. Груші в тісті. – Л.: Піраміда, 288 с.(п) 19,83333

8.      Олесь УЛЬЯНЕНКО. Жінка його мрії. – Х.: Треант.  16,75

9.      Юрій ІЗДРИК. АМ™. – Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 320 с.(п) 16,54167

10. Андрій СОДОМОРА. Сльози речей: Новели, образки, медитації. Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 172 с.(п) 15,91667

11. Анатолій ДНІСТРОВИЙ. Дрозофіла над томом Канта. Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 148 с.(п) 14,58333

12. Павло ВОЛЬВАЧ. Кляса. Сер. «Графіті». – Х.: Фоліо,442 с.(о) 14,08333

13. Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років. – Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 320 с.(п) 13,75

14. Марія МАТІОС. Солодка Даруся / Даруся сладкая.   – Л.: Піраміда, 424 с.(п) 13,5

15. Володимир ЛИС. Століття Якова. – Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 240 с.(п) 11,875 (З продовженнями рейтингової таблиці бажаючі можуть ознайомитися самостійно).

            Не буду коментуватиму результати. Зрозуміло, що у подібних рейтингах завжди спрацьовує певна кон’юнктура, тому до творів справді талановитих домішуються ті, про які за кілька років ніхто не згадає. Мова далебі про інше. Точніше, про іншого. "Кращий роман десятиліття" за версією експертів не увійшов навіть до першої десятки (!)... Це для мене ще одна загадка. Як сказав би традиційний український "дядько", "щось воно тут не так"... Одні "коронують", підносять, пророкують Нобелівську премію – інші оцінюють доволі скромно. То може, справа в експертах? Звісно, літературознавство (а тим більше літературна критика) доволі далеко відбігло від точних наук. Тому абсолютно ідентичних результатів ніхто і не чекав. Але ж мають бути хоча б якісь збіги? Зрештою, вони є – наприклад, роман Оксани Забужко незмінно фігурує у всіх рейтингах. То де ж подівся Володимир Лис? Настійно повертаюся до того ж питання. Чи тут справа в корпоративних інтересах, чи в приналежності / неприналежності до певної літературної "тусовки", чи в чомусь іншому? Це знають лише утаємничені…

То де  ж істина? Яке місце «Століття Якова» реально займає в актуальній українській літературі? Напевне, як то часто буває, посередині, або взагалі – осторонь подібних дискусій та оцінок. Чи не варто спробувати оцінити останній роман Володимира Лиса у відповідності з чіткими  літературознавчими критеріями, а не суб’єктивними чинниками? Певно, варто. Не беру на себе забагато – тому не претендую ні на вичерпність, ні на абсолютну наукову істину. Просто спробую поміркувати над об’єктивно існуючим  текстом.

Роман Володимира Лиса "Століття Якова" читається швидко і ненав’язливо, не потребуючи особливих інтелектуальних зусиль. Те, що його видавнича історія пов’язана з харківським книжковим «Клубом Сімейного Дозвілля» – також показовий момент. Адже його адресатами наперед визначаються найширші читацькі верстви. І в цьому контексті виразно постає проблема причетності твору до царини літературних ієрархій. Чи є "Століття Якова" зразком масової літератури? Принаймні видавці уявляють його саме так, пропонуючи доволі високий (як на українські мірки) початковий наклад – 5 тисяч. Але реально відповідь на питання про приналежність твору до маскульту видається все ж таки негативною. Зазвичай масову літературу (синонімічні терміни «паралітература», «популярна література», «тривіальна література») трактують як «сукупність популярних творів, розрахованих на читача, не залученого (або мало залученого) до художньої культури, невимогливого, що не володіє розвиненим смаком, не бажає або не здатний самостійно мислити і по достоїнству оцінювати твори, що шукає у друкованій продукції головним чином розваги». Подібна література обслуговує читача, чиї уявлення про життєві цінності, про добро і зло вичерпуються примітивними стереотипами, тяжіють до загальновизнаних стандартів. Саме щодо цього вона є масовою.

До найхарактерніших характеристик масової літератури належить антипсихологізм: герої паралітератури, як правило, позбавлені характеру, психологічної індивідуальності, «особливих прикмет»; це своєрідна «фікція особистості», симулякри. «Паралітературних» персонажів від героїв високої літератури і белетристики відрізняє крайній схематизм: «Живі люди мало значать для паралітератури, вона більше цікавиться розгортанням подій, де людині відведена роль засобу». Спробуємо приміряти цю рису до роману Володимира Лиса і побачимо першу найсуттєвішу відмінність. Його твір відзначається достойним рівнем психологізму – читача зацікавлює не стільки ланцюг зовнішніх подій, скільки внутрішній світ старого Якова. Має рацію професор УКМА Віра Агєєва, яка підкреслювала, що Володимир Лис «написав роман майже реалістичний – психологічно дуже переконливий. А за психологією персонажів я в сучасній прозі вже, сказати б, скучила. Виявилося, що якраз реалістична розповідь про людину у вирі реальної історії – одна з найбільш захопливих книжок, з-поміж написаних в Україні за останні роки».

Відсутність характерів паралітература компенсує динамікою, нагромадженням неймовірних, фантастичних, майже казкових подій. Основний акцент масової літератури зміщений на царину сюжету – різноманітних колізій, інтриг, пригод. Життя Якова Меха сповнене дуже різних подій – часто психологічно напружених, подекуди драматичних чи й трагічних, але їх не можна кваліфікувати саме як пригоди. Це більш чи менш звичайні життєві ситуації, які автор змальовує яскраво і цікаво. Інші риси маскультури (зокрема, нижчого її різновиду – кітчу): спрощена подача проблематики; опора на стереотипні образи, ідеї, сюжети; зорієнтованість на філістера, чиє життя минає нудно і одноманітно. Композиція роману Володимира Лиса вочевидь ускладнена і не може трактуватися як необхідна для маскультури «спрощена подача проблематики».

Американський вчений Дж. Кавелті трактує масову літературу як «формульну», таку, що тяжіє до стереотипів, які втілюють глибокий зміст: вона виражає «ескапістські переживання» людини, відповідаючи прагненню «більшості сучасних американців і західноєвропейців» втекти від життя з його одноманітністю, нудьгою і повсякденним роздратуванням, потребі в образах упорядкованого буття і, головне, у розвазі. Ці читацькі запити, вважає вчений, задовольняють шляхом насичення творів мотивами (символами) «небезпеки, невизначеності, насильства і сексу». Повертаючись до «Століття Якова», зазначимо, що розважальний потенціал не є визначальним показником цього роману. Він більше кличе до роздумів і співчуття, ніж провокує втечу від буденності. Нарешті, ще одна характерна ознака маскультури – оперування середньою мовною семіотичною нормою. Мовна стихія роману Володимира Лиса надто далека від «середньої мовної норми». Навпаки, мовна палітра роману виразно від неї відрізняється. З цього приводу слушно висловилася Роксоляна Свято: «Волинська говірка у Володимира Лиса чимось нагадує мову пакульських мешканців із «Листя землі» Володимира Дрозда – така ж екзотична для «літературного» вуха, із трохи кумедно переінакшеними українськими й польськими словами та діалектизмами. Є також і незвичні й не завжди точні (свідомо?) транслітерації польських діалогів («Пані єстем полька?»), «російська» Олени, також транслітерована, що під чудодійним впливом діда поступово перетворюється на українську (як і сама Альона – на Олену)». У мене також із перших сторінок цілком стихійно виникла стійка асоціація з «Листям землі» В.Дрозда. Але нині мова не про те – мовна стихія роману Володимира Лиса справді оригінальна, можна навіть сказати екзотична, що вирізняє її з-поміж численних масових творів-одноденок.

«Формульність» масової літератури, за твердженням того ж Дж.Кавелті, реалізується головним чином у таких жанрах як мелодрама, детектив, вестерн, трилер. Підносячи масову літературу, дослідник підкреслює, що її основу становлять стійкі, «базові моделі» свідомості, властивим всім людям. За структурами «формульних творів» – «споконвічні інтенції», зрозумілі і привабливі для переважної більшості населення. Запропонований Дж.Кавелті перелік жанрів паралітератури варто уточнити. На думку фахівців, система жанрів масової літератури вписується в модель ціннісної динаміки масової культури як «підйому по вертикалі» піраміди потреб. Нижню частину піраміди, пов’язану з проблемами життя і смерті, страху і виживання, обслуговує і освоює комплекс масової літератури, утворений навколо детективу, в центрі якого злочин (як правило – вбивство). Далі йдуть бойовик і хоррор (у центрі – процес насилля і вбивства). Відповідні зони піраміди потреб обслуговує  величезний корпус еротичної літератури. Не менш важливе освоєння тем багатства, влади, успіху – життєвого, особистого, політичного, історичного. Важливе місце в масовій літературі посідає дитяча література, що сегментується далі відповідно до вікових категорій і жанрів.  Синтезом науково-популярної і юнацької літератури став жанр наукової фантастики (science fiction), що орієнтується на досягнення технічного прогресу, освоєння космосу. Жіночий роман цікавий тим, що він освоює практично весь комплекс: влада, гроші, секс, страх, смерть, успіх, просвіта і виховання. Одним із ціннісно-смислових центрів масовій літератури є жанр фентезі, з його орієнтацією на ірраціональні уявлення про влаштування світу, естетичний образ середньовіччя. Усі спроби співвіднести  "Століття Якова"  з традиційними жанрами маскультури вочевидь приречені на невдачу. Цей роман не є ані детективом, ані мелодрамою, ані зразком фентезі...  

То може масовість цього роману пов’язана не з якісними, а з кількісними показниками? Адже існують і такі спроби кваліфікувати сучасну масову культуру. В постіндустріальному суспільстві масовим вважається те, що стало предметом масового споживання, продається значними тиражами, охоплює вагомий прошарок населення... В окремих публікаціях «Століття Якова» називають бестселером. Що сказати – спробуйте уявити вираз обличчя котрогось із західноєвропейських чи американських літературних менеджерів, коли він дізнається, що тираж роману – всього 5 тисяч примірників. Зрештою, наклади українських книжок і можливість появи справжнього українського бестселера (в його «західному» розумінні) вже не раз ставала предметом палких дискусій і суперечок. Одне зрозуміло більше-менш чітко: роман «Століття Якова» не співвідносний з каноном «маскульту».

То може це зразок елітарного твору? Сфера «високої» літератури охоплює коло творів, позначених художньою масштабністю, яскраво вираженою оригінальністю; ці  твори мають відповідати духовним і інтелектуальним запитам не лише сучасників, але і наступних поколінь читачів. «Висока» література дарує РОЗУМІННЯ певних екзистенційно важливих речей. Читаючи твір, в якийсь момент ми переживаємо внутрішнє осяяння – «ОЦЕ!» Стежачи за долею окремих персонажів, раптом віднаходимо щось принципово важливе для себе; те, що змінює погляд на світ, змушує побачити те, що не помічали раніше. Натомість масова література зорієнтована на протилежний результат – відволікати від дійсності, запрошуючи у царину фіктивної реальності. У цьому, на мою думку, і криється їх принципова різниця.

Для того, щоб стати явищем елітарної літератури роману Володимира Лиса вочевидь бракує філософської глибини і "високочолості". Він не викликає інсайту. Разом з тим це не розважальний текст основна ознака якого – ескапізм. Вочевидь, «Століття Якова» – роман "середньої" літературної ланки. Але це його жодним чином не принижує. Адже, з одного боку, він може зацікавити дуже різних читачів, з іншого - має низку прикмет якісного і справді цікавого тексту. Можливо, в сучасній українській ситуації потрібні саме такі тексти. Твори, які не відлякують читача: масового – ускладненістю форми, інтелектуального – примітивністю кітчу.  

Жанрова природа роману «Століття Якова» доволі своєрідна. Віра Агєєва назвала його «родинною сагою»... Можна сказати і так. У мене з перших сторінок само собою напрошувалося бажання назвати цей твір «соціальним романом». Принаймні сюжетна лінія, пов’язана з історією Альони-Оленки, спочатку давала для цього всі підстави. Один студент, якому я рекомендувала цей роман як зразок сучасної української літератури, за давньою звичкою, замість прочитати увесь твір, проглянув десяток-півтора сторінок на початку і виніс безапеляційний вирок – що це роман про… наркоманів. Зайве казати, що подібне враження є хибним, щонайменше - обмеженим. Хоча задатки соціальності у романі є, але розвинути їх автор чи то не зміг, чи то не захотів. У такому випадку роман би явно втратив на читабельності і легкості сприйняття. А що писався він «під конкурс» - то це було б явно зайвим.

В ідеалі, у художній системі все має бути взаємопов’язане, працювати на єдиний «художній результат». Натомість сюжетна лінія Олени у романі видається випадковою, не надто вмотивованою, вона відверто «провисає». Що дає цей сюжетний хід для розуміння характеру головного героя, адже все у романі має працювати на його саморозкриття? Підкреслює глибину самотності старого Якова? Адже при живих дітях і онуках найближчою до нього виявляється приблудна дівчина-наркоманка… Чи має засвідчувати його здатність до рішучих вчинків (сторічний чоловік не побоявся виступити проти сутенера-наркодилера). Зрештою, що йому було втрачати – життя прожите… Як прожите – то вже інша річ. Образ Альони-Оленки надто нечіткий, пунктирний. Зрозуміло, що основна увага автора приділяється Якову, але все ж натяки на її приватну життєву story надто скупі. Мати-повія, раннє прилучення до сфери секс-послуг, кохання до Ростислава, «випробування»,  «гріхопадіння» з охоронцем, покарання – втеча – ломка… Всі ці штрихи цілком надаються для розгортання в окрему сюжетну лінію – але автор таку можливість знехтував. Після вбивства Ростислава дівчина втекла з села. Що з нею діялося далі – таємниця… Здається, автора більше не цікавить її доля. Хіба що наприкінці з листа онука старий (і читачі) дізнається, що вона жива. Чи повернеться Оленка до Якова, який так на неї чекає? Здається, автору це вже стало нецікаво, та і що їй там робити – серед чужих людей? Були у романі В.Лиса й інші заявки на соціальну значимість – та ж проблема самотності, денаціоналізації (на прикладі Артема)… Але вони так і залишилися нереалізованими.

Повертаючись, до жанрової природи твору В.Лиса, зауважу, що у мене особисто цей роман викликав мимовільні асоціації з «Марією» Уласа Самчука. І за характером змальованих життєвих колізій, і за певними стильовими вирішеннями. Тому і захотілося – як у випадку з «Марією» – назвати «Століття Якова» зразком новітнього «житія». Неповні сто років життя поліського селянина Якова Меха припадають на трагедійне для України ХХ століття, але історичні зрушення стають лише невиразним тлом дії. Війни, упівський рух, сталінські чистки… Все це зринає у творі «точково» – у безпосередній сув’язі з долею головного героя. А поскільки він мешкає в богозабутому поліському селі, то автор, звісно, не має можливості розгорнути вагоміші історіософські мотиви. Та і не надто цього прагне.

У центрі уваги автора перебуває один персонаж, всі інші з’являються так би мовити «у процесі» – не самої оповіді (бо твір структурований не за традиційно хронологічним принципом), а у формі згадок Якова Меха про своє багатостраждальне життя. «Століття Якова» залишає по собі переважно симпатичне враження. І разом з тим провокує ще одну загадку: що ж у цьому романі є особливого, такого, що викликає інтерес? Здебільшого у масової публіки інтерес провокується заплутаними поворотами сюжету, інтригами. За великим рахунком у творі їх немає... Перед нами неквапливо розгортається життя однієї людини. То може, ця людина – якась надзвичайна, супергерой... Висловлювалися, до речі, і такі твердження. Оксана Забужко підсумувала у передмові, що "Століття Якова" має три ознаки бестселера: якісний текст, відповідність світовим трендам та образ сильного чоловіка, якого досі так бракувало в українській літературі. За всього бажання, не можу погодитися з тим, що Яків Мех – сильний чоловік, такий собі український супермен. Швидше має рацію Ірина Славінська, коли пише: «Попри весь український пафос тексту, незмінним лишається одне: за будь-яких умов центральний персонаж не входить у конфлікт із представниками нелюбої влади та не опирається несправедливим рішенням. Яків живе власною вірою та на свій розсуд, ніби тримаючи метафізичну дулю в кишені. "Століття Якова" - це роман про маленького українця та його хату скраю ».

Життєва програма Якова Меха вміщається в одному короткому слові – «вижити». Вижити самому і захистити свою родину – для цього він був здатний на все, в тому числі на вбивство (історія Трохима). Мені здається, саме таким – негероїчним, звичайним, буденним – і намагався показати Володимир Лис свого персонажа. Він з тих, про кого кажуть «сіль землі». Хто без героїчних жестів і поз береже основу основ – сім’ю; передаючи естафету пам’яті, не дає загинути роду, забезпечує незнищенність самого життя.

Якщо вже шукати в романі постаті справді героїчні, то такою можна вважати хіба що польську шляхтянку Зоф’ю М’ялковську, яка в юності пережила зраду коханого, заледве не змарнувала життя, гуляючи з жовнірами, потім мала одружитися з шляхтичем. Заради Якова жінка знайшла в собі сили відмовитися від становища, звичного розкішного життя і стати простою селянкою. Автор поступово показує процес переродження свавільної пихатої шляхтянки, яка погодилася одружитися за православним обрядом, виростила трьох дітей і згодом загинула від рук перебраних енкаведистів. Найбільше вражає епізод, коли Зося (жінка, яка має малих дітей і, здавалося б, повинна дбати насамперед про них, до того ж – полька – отже, що їй до українців), ризикуючи життям, рятує односельців від розправи польських вояків. Вона – а не чоловіки – кидається до будинку, в якому збиралися спалити людей, і вимагає, аби і її стратили разом з усіма… Співчуттям та емоційністю віє від інших сюжетних вузлів роману – кохання Якова й Улянки; перипетій життя сільської лікарки Вікторії, яка хоче вважати Якова своїм батьком; життєвих історій Тимоша Вергуна і Кшиштофа Собеського...  

Роман Володимира Лиса – крок за кроком – пропонує проживати життя разом з персонажем, уважно вдивлятися у його внутрішній світ. Він повертає сучасного читача від легкого розважального чтива до роздумів про долю людини в контексті складних перипетій ХХ століття. Реанімує увагу до простої негероїчної особистості. Як здається, головна загадка «читабельності» роману Володимира Лиса «Століття Якова» – поза всіма дефініціями. Бо можна вказувати різні прикмет й особливості роману, але їх сума все ж не дорівнюватиме цілості. Справжня таємниця цього твору – особлива внутрішня енергетика – світла і людяна.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери