Чомусь мені здається, що краще б звучало навпаки, себто «На вдих і на видих». Та вже нічого не вдієш. Книжка видана і вона у мене в руках.

Не буду розходитись щодо несмаку дизайнера обкладинки, але обгортка зовсім невдала, а цей аспект важить зовсім не мало. Тішить, що тексти у ній набагато ліпші, та про це трішечки нижче, бо спочатку регалії: молода авторка Юлія-Ванда Мусаковська має чимало літературних відзнак – лауреатка конкурсів ім. Б.-І. Антонича «Привітання життя» (2009), «Смолоскип» (2009), фестивалю «Неосфера» (2009), «Рукомесло» (2009), «Гранослов» (2008); тексти публікувалися у авторитетних часописах і це багато про що говорить, але все-таки читати набагато ліпше.

У дебютній збірці «На видих і на вдих» ґрунтовно присутня рима. І то настільки, що майже всуціль відсутні верлібри, окрім «мить, коли говорить тиша», який і є останнім акордом книги, що говорить про можливі майбутні мутації версифікаторських конструкцій у «думки, / від яких важко дихати, / як в годиннику вічності сиплеться пісок через отвір, / до нового відліку часу». А зараз авторці нерідко доводиться ставати рабинею співзвучності, що викликає невдоволення, бо маємо ще й вірш, який дав назву книжці, і завершується він такою строфою: 

...божественна провізія для тих,

кому земного нічого втрачати.

До скону залишатися на чатах

любити – і на видих, і на вдих. 

Хоча в поезії воно звучить гармонійніше («на видих, і на вдих»), та, на жаль, це далеко не єдиний випадок, коли Ю.-В. Мусаковська стає жертвою розміру і рими, хоча, на загал, її поезія тяжіє до вишуканості, інтелектуалізму, європейськості. Відразу напрошуються асоціації з І. Андрусяком, В. Махном, О. Короташем чи навіть Наталкою Пасічник.

Зараз коротко про основні особливості: маємо алітерацію; пошук нових форм римування, які навіть можна назвати новаторськими чи, принаймні, непересічними у нинішній вітчизняній поезії, і взагалі, за цією книжкою можна вивчати строфіку; занадто багато «розумних» слів плюс англійські назви, хоча це скоріше позитив; а ще нагадує раннього Андруховича з усім цим багатством мови – всякими архаїзмами, запозиченими словам (дивовижний неологізм – «лаполистя»); відстежуються східні мотиви, зокрема у вірші «країна мандаринових дерев, або Хроніка Літа”, багато алюзій і символізму; навіть маємо трохи гумору («з місцевої флори й фауни — / цвіль та міль»); схвилювала строфа: 

золочений когутик на верхівці

будинку що побудував не ти

а через тин думки

як білі вівці

стрибають а мені усе не спиться

бо сон летить сторчма під три чорти 

Тут навіть маємо діалектного «когутика», який у наступній строфі таки здобуває літературно внормований відповідник («танцює півник з вітром в унісон»), а вівці взагалі заводять на гуцульську полонину, хоча насправді то лише думки і ніякої полонини там нема (у вірші теж). Далі новий абзац. 

Якісно, професійно і прилизано настільки, що може виглядати красиво. Ба більше, воно таки виглядає красиво. Як полуниці на новорічному столі. Біда, що у грудні природним шляхом полуниці не ростуть. Зазвичай, потрібні парникові умови, всякі добрива, хімікати, на кшталт англомовних назв, які надають віршам, себто ягодам привабливого вигляду. Але ж на смак вони ніколи не зрівняються з полуницями, вирощеними на бабусиному городі. Я тут не говорю про справжність чи не справжність. Справжньої поезії як такої не буває. Бувають справжні полуниці. А поезія, як і всяке письмо – це гра, якою б правдивою вона не здавалась. Справжні почуття ніколи не стають літературою, бо якраз тоді не до літератури. А те, що втрапляє на папір – повторюю вслід за Стефаником – комедіантство. І тут вже заплутуюсь у власних розмислах і не знаю, як вірно оцінювати. Але Герасим’юк каже, що об’єктивної оцінки поезії бути не може, тому моя – суб’єктивна.

Втішає, що деякі фрази дуже зворушливі, як коли опадає з черешні цвіт і черешня прощається з частинками себе, і це ніби сумно, але красиво…