Я з цією книжкою прожив три місяці. Вона помітно постарішала. А якось навіть трохи промокла і сторінки стали жовтавими і шорсткими. Та разом з тим, дуже домашніми, рідними. Як старий одяг, що в ньому і не личить на люди виходити, але тканина така тепла і зручна, що і найновіші моделі не зрівняються.

Те саме можна сказати і про стиль Смоляка. Так писати в наш час – невдячна справа. Направду, соціалістичний реалізм. Але не як літературний напрямок, а як правда життя. Соціалістичного.

«Коли ця книжка задумувалась і клались на папір її перші варіанти, не в все з написаного в ній мало шанс потрапити в друк. Автор це знав. Але пробивалося в ньому вже тоді усвідомлення, що є в його задумі дещо таке, про що розповісти може тільки він. Інші зможуть написати краще, талановитіше, але про своє. А про це – він і більше ніхто. З того часу багато змінилося і в житті, і в уявленнях про нього, в осмисленні минулих днів. Не залишилося, здається, місця для цензури, а з нею і для самоцензури. Та ось несподівано, ніби й нізвідки і невідомо хто, витягнув на світ Божий хитреньку фразу: «Сьогодні це нікому не цікаво». Є її варіант, естетично присмачений: «Тепер уже так не пишуть». І – все!» – це витяг зі слова до читачів. Це крик душі автора, котрий все життя писав один-єдиний роман, який зараз, виявляється, наче й нікому непотрібний.

Хоча дебютував Олександр Смоляк далекого 1965-го у журналі «Дніпро» за сприяння Юрія Мушкетика. Відтак були книги прози  «Ноша» (1981), «Брат з братом» (1988), «У часи не-Батиєві» (2004). За останню відзначений премією імені Василя Стефаника. Роман-хроніка високосних і невисокосних років села Северинівка «На земній дорозі» вийшов під спільною обкладинкою з «пізніми записками» під загальною назвою «Річка снів і яви». Писався протягом кількох десятків літ, які подеколи вимірюються в життя. Слава Богу, Олександр Смоляк і нині живий-здоровий у спокої проживає бабине літо віку, і якось у розмові, пояснюючи тривалий час писання своєї хроніки, віджартувався бувальщиною про Шолохова. Мовляв, до уже знаменитого російського класика підійшов молодий літератор і питався поради відомості, каже, вже написав чотири романи, а слава ніяк не приходить. Шолохов на те мовив, що, по-доброму, йому заздрить і що він є щасливою людиною, бо сам уже скільки років пише роман, і ніяк не може завершити. Мова про «Тихий Дон», один з улюблених творів Смоляка. І дійсно, Смолякова хроніка не просто написана, а пережита. Саме тому її не можна просто прочитати.

Родом із села Займище Чернігівської області, письменник один з небагатьох знає ті землі і ті часи, що звались Велика Україна, Радянська Україна, бо, окрім того, він ще й родом із 1938-го року. У післяслові Євген Баран пише, що у цій книзі «Смоляк сповна віддає борг своїй малій батьківщині і людям, яких пам’ятав і знав, без яких не було би його особливого, смоляківського погляду на життя. Він не тільки розповів про цих людей, він продовжив їх у пам’яті, він створив власну візію часу, в якому жив. Саме так формується культурний образ покоління, витворюється загальний пласт культури, означений національним колоритом і специфікою, олюднений конкретними долями і життєвими історіями».

Хронологія: кілька передвоєнних літ, часи самого лихоліття, чверть століття колгоспних реалій по війні. Плюс стиль оповіді, що так чи інакше має ті часові береги... І автор цього свідомий, бо сам вказує. За початок і фінал взято двоє весіль. І я не знаюся на кінематографі, але якби для наших владців щось важила культура, і якби хтось взявся екранізувати ці до болю щемкі історії, то могла б вийти національна епопея...

Але тепер так не пишуть, бо так не вміють писати. Чи не вміють так відчувати. Чи, просто, немодно. Пережиток. Хоча, здається, про такі речі можна лише так. Хоч можна й інакше. По-сучасному. Може воно навіть було б і революційно. Але маємо Смоляка. І, певно, інакше він не вміє. Лише такий стиль і підхід є для нього органічними. І хоч нема постмодерних, та взагалі ніяких викрутасів, але текст звучить природно. Без зайвих ускладнень і навантажень. Без романтизації, героїзації... Здавалося б, голий фактаж. Але ж ні! Маємо любов, ніжність і якусь дивну незрозуміло ностальгію. Такий Смоляк. Та як би хто хвацько не крутився у сучасному літературному процесі, то не знатиме його імені. Бо нема там його. Чи нема йому місця? Може й так. Але й не треба йому того місця, бо має своє.

Так, він наш сучасник, бо живе з нами в один час, але й багато пережив досі. Багато часів позаду. Дивовижні часи з погляду літературного. Жахливі – з погляду людського. І як тут бути – невідомо.

Смоляк – людина. Але Смоляк – літератор. Він мусив то змалювати, бо хто як не він? Кажуть, треба починати з себе. І продовжувати собою, як нема кому. Треба. Але кому воно треба? Невже нікому?