Натомість особисте знайомство з представниками, так би мовити, покоління 2000 особисто на мене справляє абсолютно протилежне враження: вони, на відміну навіть від світлої пам’яті покоління дев’яностих, не тільки добре уявляють, чого хочуть від цього життя, а й наполегливо працюють над досягненням своєї мети. Іноді, я б сказала, забагато працюють.

Йдеться про покоління хлопців та дівчат, народжених у 1980-85-му роках, котрі виросли на «уламках імперії», переживши тяжке дитинство в голодні 1990 ті (підозрюю, що саме воно заґартувало в цій молоді волю до перемоги), а на сьогодні активно працюють в різних суспільних галузях – взяти хоча б сучукрліт.

Під цей портрет ідеально підпадає героїня автобіографічної повісті “Післявчора” молодої київської письменниці Іри Цілик.

Заводячи стандартний початок розповіді про дівчинку, котра вважала своїх розгублених у кризі 90-х батьків жалюгідними (мама плакала, тато пив), «тягалася по районних гендлях із друзями, курила драп і вже точно знала, чого вона хоче від життя»: «Я буду сильною, я матиму все, що захочу, я носитиму ґріндерси за 500 гривень» (с. 13), Цілик, проте, зачіпає принаймні два посутні протиріччя, практично нездоланні для попереднього періоду сучукрліту.

Першим є конфлікт «батьки і діти». Від «Росте черешня в мами на городі» і до батьків Віталіка Жаби із «Анатомічного атласу» Артема Чеха проблема драматичного непорозуміння між батьками і дітьми в українській літературі переважно констатується, але лишається безальтернативною. Не скажу, в повісті Цілик ситуація принципово інша, проте мама її героїні Кіри принаймні не презентує непримиренної опозиції до життєвих планів дочки: «Вона буде сильною, вона матиме все, що захоче, Кіра буде щасливішою від мене…» (с. 13).

Є велика спокуса пояснити цей феномен з гендерних позицій – ну звісно, Кіра ж дівчинка, була б вона хлопчиком, та продовжувала б ходити по барам, реакція мами була би зовсім іншою, і взагалі, дівчаткам простіше! Однак навряд чи можна заперечити симптоматичність розв’язання у повісті другого посутнього протиріччя: боротьба з системою може здійснюватись не лише шляхом алкоголізму та нонконформізму.

Саме цю несподівану істину доводить нам подальша розповідь про Кіру Буцім: описані з добрим почуттям гумору вступні іспити, навчання, здобуття фаху режисера і – головне – перші роки праці: «Вона цілодобово варилася в продакшені, працювала асистентом режисера вдень і вночі, з ангіною і грипом, з депресіями і нервовими зривами, і несла на своїх плечах цілу ціленну купу справ. Щоправда, не одна Кіра ґвалтувала тут свої здоров’я і душу – десятки хлопчиків і дівчаток зі сталевими нервами і страшенними амбіціями ніколи не спали, ніколи не їли і ніколи не виходили за межі цього бізнесу» (с. 31).

Цілик говорить це лишень про одну бізнесову сферу – ту, в якій обертається сама, однак це не означає, що в інших сферах на сьогодні не «вколюють» з не меншим ентузіазмом молоді та амбітні хлопчики та дівчатка. Просто дівчатка першими почали писати про це книги – а хлопчики зате мають власні автомобілі.

У нових економічних умовах поколінню 2000 доводиться розв’язувати нові протиріччя: випавши з ідеальної спільноти аутсайдерів і марґіналів, вони опиняються в опозиції до неї. Їх конфлікт – конфлікт із суспільною верствою, з якої вони вийшли, і котра продовжує вважати, що їхнє місце – в гноївках непрестижних районів. Показовою в цьому плані є сцена повісті, де Кіра, котра стоїть тільки на початку професійного шляху, разом із рештою перехожих бачить «ще зовсім юних, але вже свідомих дівчаток», які виринають із теплих машин.

«Десь усередині їй хотілося дзявкнути голосом своєї сусідки «от простітутк2 і скривити зневажливо губи», – зізнається героїня. Однак тверезий розгляд – «може, ця дівчинка сама собі заробила на автівку, важко працюючи якимсь адміністратором із вісімнадцяти років і дослужившись до владної продюсерки у свої двадцять п’ять» – приводить до висновку: «То чого б їй не мати спокійного обличчя і всього, що тому спокою передує?» (с. 82 83).

Покоління 2000, таким чином, обирає новий шлях – і безперечним здобутком книги Іри Цілик є те, що вона намагається показати, як цей вибір утілюється в життя. Символом «нової перспективи» для її героїні є Париж, куди та їде працювати.

Ви знайдете у книзі багато яскравих і дуже легких замальовок – Київ, Крим, Париж, Канни, – котрі засвідчують, що «намріяні імпресіоністичні боги»” є добрими для Іри Цілик. Майстерні світло, звук, колір, увага до деталей дозволяють віднести «Післявчора» до зразків імпресіоністичного письма, котре завжди пожвавлювало літературний дискурс з його традиційно домінуючим концептом «тяжкого життя».

Такими ж легкими є в книзі й емоції та переживання – не легковажними, але й не пафосно драматичними: непрості долі подруг, смерть майстра – улюбленого викладача, стосунки з чоловіками… Ну ви ж не думали насправді, що в книзі молодої української письменниці не йтиметься про кохання?

Ірина Цілик. Післявчора: Повість. – К.: Факт, 2008. – 120 с. – (Сер. «Exeptis excipiendis»).

Цей матеріал надійшов на конкурс читацьких рецензій, який проходить в рамках «Книги року» Української служби Бі-Бі-Сі . Портал «Буквоїд» є інформаційним партнером цього проекту.

УМОВИ КОНКУРСУ