Тут ідеться не так про біг спринтерський або марафонський, це також не джоґінґ, і не паркурні викрутаси. Андрій Любка мені нагадує Фореста Гампа, який біг природньо і невимушено, Фореста Гампа, який встиг пробігти цілий світ тільки зі своєї власної іманентної потреби і здобути багатьох послідовників.

Добра поезія у найширшому значенні – це частота хвиль, на які налаштовані радіоприймачі наших душ. Вміння створити власний сигнал і здобути популярність – це вміння вгадати, на які частоти налаштовані радіоприймачі, це вміння зробити так, щоб читачі, перефразовуючи автора «цілком несподівано у теплій воді чули приглушену музику». Поезія Андрія Любки як «нотатник бігуна сучасності» без сумніву має всі шанси попасти на хвилю. Єдиною умовою є талановите виконання, з яким, як на мене, автор стовідсотково справився.

Поезія наскрізь пройнята, здавалось би, звичними заголовками: «Тероризм», «Джеймс Бонд», «Авітаміноз», «Шансон», «Ленін», «Елтон Джон», але автор як майстер бігу вдало долає дистанцію реальності і доносить вишуканий ритмічно і метафорично продукт для конесерів сучасної поезії. Наприклад, під традиційним для поезії заголовком «Параноя» читаємо: «бути не значить чути/ жити або померти/ бути це просто взути / мешти своєї смерти /».

Особливість бігу Фореста Гампа полягала в тому, що він не оминав жодних територій, кліматів, пір року. Так само і поезія Любки відзначається нестримністю і всюдисущістю. Із текстів і багатства порівнянь вгадується життя перпете мобілум ... У його поезії можна декодувати ерудованого філолога, революціонера, знавця почуттів. Автор не обмежує свій мовний інвентар, проте повний нетабуйований вокабулярний діапазон видається природним і не справляє враження штучності.

Поезія як продукт статичної ментально-контемпляційної діяльності важко уявляється у авторстві Любки: «Писати вірші: в потязі, барі, на вулиці на коліні/Читати газети, інструкції, брати до рук альманахи,/ Іншу гидь, квіти, корчити з себе красунь, лідерів,/ Алкоголіків, артикулювати молитви, вірші, меню, пити/ Водку, водку, водку, а потім пиво, а потім пиво, долати гори[…]».

Любка пише про Шевченка: «Я йшов до тебе,/Тарасе,/Занадто довго, аби прийти молодим і невтомленим […]»; про Леніна: «Ленін – слово, від якого мене рве на шматки,/Ленін – це краще за екстезі[…]»; про Бога, який «[…] дивиться на мене і /Каже:/ «Мене звати Бонд./Джеймс Бонд».». Крім вибухових маніфестово-філософських віршів, збірка містить також й інтимно-сповідальну лірику тонкої роботи «Дощ починається з хмари, смерть/Починається з осені, ти починаєшся з мене.» «Ти – мій терновий вінок[…]/ Ти – моя інквізиція, спалюй мене і пали човен у морі[…]/Ти – це стіни моєї кімнати, навіть якби я не народився[…]».

Такий жанровий діапазон малює кардіограму бігуна зі всіма її аритміями, екстрасистоліями, тахікардіями, надривами, кардіограму бігуна, який біжить, бо бачить у цьому сенс, біжить «[…]в цьому/ Випадковому всесвіті, в цій геліоцентричній/ Галактиці, в цій недобитій Центральній Європі[…]» біжить крізь всі землі, «[…]повз неонові вивіски, повз контейнери зі /Старими акордеонами, повз зламані навушники, з/Яких лине джаз, повз п’яних самітників,/ Які загортають у свіжі газети заржавілі гранати,/ Повз ринви, по яких стукає – гуп-гуп – дощ, наче сльози Мадонни,/[…] Переступаючи через вінілові пластинки із написом «Бітлз»,/ Через продірявлені довгими нігтями презервативи, наповнені/ Жовтим фосфором, через козацькі люльки і трупи збитих автомобілями кішок,/

Переступаючи через роки і смерті, перестрибуючи через потоки/ Свідомості, через труби з російською нафтою, через розвалені будинки і/ Надщерблених скіфських баб, через лісосіки і згаслі вулкани,/Іноді наче через хмари, серед яких виднілися гірські вершини[…]» і зупиниться, тільки тоді, коли йому заманеться, як це зробив Форест Гамп.

Прочитавши весь «Тероризм», і отримавши багато позитивних вражень, мені залишається побажати авторові бігти і надалі, не зупиняючись на підкореній поетичній території.    

Андрій Любка. Тероризм. – Львів: Піраміда, 2008