До книжки увійшли нові поезії, об´єднані в кілька розділів - «Astro turisto», «Двері без клямки», «Скресання криги» та «Джмелиний блюз», який дав назву всій збірці.

     Сама Надія пише в слові «Від автора» про «творчість як ілюзію нескінченності»: «Кожна нова книжка, яку випускаю в світ, стає для мене самої неспростовним свідченням того, що спрага творчості залишається невтоленною. -  Література, як і будь-яка пристрасть, як нерозділене кохання, має тільки початок... Слова перестають бути, коли їх не промовляють. Іноді разом з людьми - замовкнувши навіки. І, коли відходить назавжди хтось, хто казав тобі вчора ще «люблю», а завтра вже не скаже, то це слово  - «люблю» -   промовляють іншим інші. Триває ілюзія нескінченності любові. Поезія - теж ілюзія нескінченності. Поезія повертає людям слова, які згубилися в плині буття, щоб нагадати про те, що вони і були, і  - є. І з ними триває життя -  сущих у світі».

Надія Степула. Джмелиний блюз. К.: Український пріоритет, 2012.  -  80 с.

***

Від автора:

Творчість як ілюзія нескінченності

Кожна нова книжка, яку випускаю в світ, стає для мене самої неспростовним свідченням того, що спрага творчості залишається невтоленною. -  Література, як і будь-яка пристрасть, як нерозділене кохання, має тільки початок...

Іноді я думаю над тим, навіщо пишуться книги -  я ставила це питання собі не раз, ставила його й друзям-літераторам та письменникам, з якими зводила доля, в інтерв»ю, в приватних розмовах. Мало хто відповів так, щоб і я могла погодитись. Олесь Ульяненко у 2007 році, за три роки до своєї смерті, сказав просто і, мабуть, вичерпно: «Цього ніхто не знає. Але це треба робити». Навіщо «це треба робити», знає хіба Всевишній... Мені ж, окрім «дефініції» Олеся,  дуже близькі міркування про творчість Ролана Барта - французького філософа, деструктураліста, структураліста і постструктураліста в одній особі.  В роботі «Задоволення від тексту» він писав, що «існує, мабуть, містика тексту». Й визначав «образ книги» як «найінтимнішим чином переплетені всі види насолод» -  у тому числі від життя буденного (задоволення від пейзажу, зустрічі, голосу, тієї чи іншої миті). Цей «наш особистий  каталог відчуттів» Ролан Барт вважав однією з можливостей перетворення тексту на задоволення.

Ще задовго до того, як я ознайомилася з творами Барта, зі мною відбувалося те, про що він писав. - У праці  «Структуралізм як діяльність» Ролан Барт, посилаючись на Гегеля, пригадує давніх греків, які дивувалися «природності природи», вслухалися в неї, запитували в джерел, гір, лісів, зливи про їхню суть. «Не розуміючи, про що саме їм кажуть усі ці речі, вони відчували в рослинному й космічному світі всепроникний трепет смислу... Відтоді природа змінилася, стала соціальною: все, що дано людині, вже просякнуте людським началом...Та, опинившись перед лицем цієї соціальної природи (просто кажучи - культури), структуральна людина нічим не відрізняється від давнього грека: теж вслухається в природній голос культури й постійно чує в ній не стільки звучання завершених, істинних смислів, скільки вібрацію гігантської машини, якою є людство в процесі безустанного творення смислу...». Літературу Р.Барт називав «свого роду пророцтвом», і переконував, що література «говорить і мовчить, проникаючи в світ шляхом смислу», звільняючись від випадкових смислів, напродукованих цим світом. Література для людини, яка її споживає,  є відповіддю, а стосовно природи - залишається питанням. «Література - це запитальна відповідь і відповідаюче питання». Ось цю формулу Ролана Барта я  вважаю наближеним до ідеального означенням, що таке література. І, як ті давні греки, згадувані ним та Гегелем,  дивуюся «природності природи»  та докладаю в «особистий каталог почуттів» немислимо щедрі дари, які дає Господь: кольори, голоси, звуки і шерехи, пейзажі,  шляхи, змогу вибирати між чимось і чимось або кимось і кимось, плин часу... Записуючи в свої книги враження від здивувань і зрозумінь.

Мені б хотілося вірити в те, що написане мною допоможе і ще комусь - із моїх теоретично існуючих читачів -   знайти трохи відповідей із запитальною інтонацією та трохи питань із абрисами відповідей у них. Хоч я й не знаю, хто мої читачі.  Колись, у дитинстві, я читала свої перші твори птахам і травам, рідному наддністрянському лісові, уявляючи себе в неосяжній залі світу, де мене кожен почує. Вже дорослою, виступаючи  перед людьми, які зібралися мене послухати, я іноді бачу ту неосяжну залу. Іноді. А мову птахів і трав розумію й досі, хоч не завжди можу збагнути те, про що мені кажуть навіть найближчі люди. Часом почуваюся в цьому, «найкращому зі світів», як на чужині. Зрештою, всі ми в ньому - чужинці,  осиротілі блукальці «в пошуках втраченого раю», місцини, де все оживає. І поезія в цьому світі -  дивний лік для хворих на віру в силу воскресінь. («Я ще колись прийду - зійду на ці круті високі кручі, де одуд дмухає в дуду і квітне кропива пекуча. Тут теплі камені руїн від Храму світла і спасіння, і трави гострі до колін, і в кожній квітці - голосіння. Душа затужить дитинчам, яке зосталось сиротою. І стане будувати Храм - із каменю та сухостою. І вітер вщухне між стеблин. І зірка зійде над камінням. І буде пахнути полин і віщувати Воскресіння»).

     ...Слова перестають бути,коли їх не промовляють. Іноді разом з людьми- замовкнувши навіки. І, коли відходить назавжди хтось, хто казав тобі вчора ще «люблю», а завтра вже не скаже, то це слово  - «люблю» -   промовляють іншим інші. Триває ілюзія нескінченності любові. Поезія - теж ілюзія нескінченності. Поезія повертає людям слова, які згубилися в плині буття, щоб нагадати про те, що вони і були, і  - є. І з ними триває життя -  сущих у світі

Надія Степула