Завантажити

тютюнового диму. Купчилося завше за тим одним столом багато більше говорунів і мовчальників, ніж тепера за обома нашими, де в кожного є своя окрема настільна лампа, ще й кілька яскравих світильників під високою білою стелею, є в нас вдосталь стосів чистого паперу про запас, є папір в прінтерах наших персоналок, бо ж не олівцями пишемо свої палкі промови, проте нам зараз зовсім не до патетичних промов, не до писань наукових – щось інше бентежить, чіпає за сокровенне, а воно десь поруч, тільки ніяк не вхопити, бо...триває нескінченна ніч, бо десь щось зламалося, може і сам час, а може – тільки ми...

Відступ. Замість молитви.
“ і ти, як усі воскреслі,
не любиш про смерть говорити...”
Ліна Костенко
а скільки ото нас - воскреслих
може присісти біля поминального столу?
для когось може
й буяли весни
але ж ми товклися
за отим видноколом
в землях чужих зморожених
довбали каміння в кризі
нас удома ніхто не згадував навіть вороже -
імення наші чорними плямами
у кожній книзі
на сторінках і поміж рядками...
ми начебто знову на одвічних своїх берегах
із прадавніми оберегами
і первісні слова на пошерхлих губах
славлять злото пшениць і блакитнеє небо
ми знову вже є
і водночас нікого із нас нема –
ми – ранковий туман безтілесний
ми і пісня що знов не німа
ми і дідух з новим перевеслом...
так скільки ото воскресло
урешті решт?
крига вчорашня та і насправді скресла
і до Великодня розстала поволі
але ж тою водою
хіба поллєш
занедбане без господаря поле
бо нічого на нім не росло
за роки що довго минали
за довгі роки що нас не було
за роки панування чужої навали...
без господаря всохли виморожені вишні
й тепера до пропащої нашої долі
не зглянеться і Всевишній...
давайте разом трохи помовчимо
про вчора сьогодні завтра
про нами посіяне і нами столочене
помовчимо
тихим щирим зітханням –
не згадкою...
зітхання нашого не змовкає гомін
і всупереч всьому
ми ще живемо
бо ж вперті
й про нас
перемови ведуть Великоднії дзвони
що славлять одвічно
перемогу життя над смертю...
так скільки то нас
воскресло?...

Історія п’ята
“стриножений я і годі теревеніти про свободу,
коли голову встромлено до лантуха із вівсом...”
Відповідальний чиновник Адміністрації вже другого Президента нещодавно відновленої Держави не мав права спати цієї ночі ані вдома, ані на робочому місці, бо йому випало не за жеребом, а за його високою посадою, чергувати біля своїх телефонів з вечора і до самого ранку в президентському палаці. За часів недавнього ще панування Імперії тут була розташована реґіональна штаб-квартира єдиної всеімперської партії, котра практично керувала всім життям Імперії і доходила своїм впливом до кожного її підданця, бо мала свої відділення в кожній установі, на кожному підприємстві, навчальному закладі, військовій частині, на кожному рівні адміністративного поділу імперської території і власності, а їй належало на імперських теренах геть усе – і люди, і майно, і земля, і небо... Особливої уваги столичного керівництва вимагали до себе такі штаб-квартири партії в центрах колоній, їх повсякденна діяльність по всіх напрямках людського життя: від обрядових процедур на домашніх святах до номенклатури виробів найбільшими промисловими концернами. Офісні будівлі для цих штаб-квартир споруджувалися за спеціальними індивідуальними проектами, розробляти які доручалося тільки довіреним архітекторам, і затверджувались ті проекти аж на самій Горі, бо тут не могло бути дрібниць, тут все було важливим для ефективного функціонування вишколеного апарату, все – від особистої справи прибиральниці до кольору килимків і стін в кабінетах як пересічних виконавців, так і самого Намісника. Геть усе робилося відповідно до ранґу конкретного апаратника – і робоче місце, і кімнати психолоґічного розвантаження, окремо прибудовувались спеціалізовані амбулаторії, в яких за допомогою найдосконалішого обладнання постійно стежили за здоров’ям підопічних лікарі. Щоправда, при будь-якому ускладненні доводилося запрошувати досвідчених фахівців зі звичайних клінік, бо до постійної роботи у приміщенні партійної штаб-квартири допускатися тільки ті особи, що пройшли найретельнішу перевірку лояльності до Імперії разом із своїми близькими й далекими родичами...
Цей затишний кабінет, обидва вікна якого виходили до внутрішнього великого, але напрочуд зовсім тихого, двору із чепурним сквериком, водограєм і бузковими кущами, вільно зростаючим каштанами і липами, належав чиновникові здавна, із того вже й призабутого часу, коли всесильна Система, тобто впливові родичі, вирішила, що він вже гідний працювати во славу великої Імперії саме тут. Для молодого ще апаратника окремий кабінет на однім поверсі з самим Намісником, з вікнами не до гомінкої вулиці, а саме до затишного скверу, щось-таки

читати