Завантажити

ніколи...”. Не було тоді навіть трохи опозиційних, не було... Навіть тобі, мій єдиний, я не буду нагадувати про твого довгого прадавнього листа, в якому ти писав, намагаючись обирати делікатніші слова, аби підсолодити гіркотну правду, про те, як тобі один з редакторів якось дружньо пояснив за чаркою про дійсні причини відмови згадати про мене у своєму часописі, до котрого ти сам звернувся з невеличкою добіркою моєї сумної лірики...
Чи не зарано ми стали із тобою вважати, що вже настали часи, коли треба (можна, доцільно, поза всякі сумніви...) скрізь і всім говорити правду, тільки правду і нічого опріч правди?.. А вона ж така різна для кожного – гірка і сумна, важка і світла, вбивча і оздоровча, така різна зранку чи вдень, під вечір чи серед темної нескінченої ночі, перед свічадом сам-на-сам чи перед кимось, хто уповноважений сповідати грішників... Можна чи не можна вже говорити тільки чисту правду, ще не знаю, але певен, що вже не можна казати ніякої брехні, навіть тої, що інколи вигадується і говориться начебто во чиєсь спасіння... Мої ж вигадки не є неправдою, вже не кажу про відверту брехню, просто не мав сил чи вправності аби висловити все, що так наболіло за довгі роки, що болить і щемить сьогодні, що тривожитиме й завтра...Ось він піде зараз до свого дому, я його проведу між дрібних крапель холодного дощу нашої осені до тролейбусної зупинки, де встигнемо випалити по цигарці, поки підійде тролейбус, помовчимо до наступної зустрічі, до якої нас завжди тягне бажання погомоніти про те і про се, якими б не були для нас болючими ці згадки про змарнований і втрачений нами час... Але то все між нами...
“а новий люд постане від нового Адама, від нової Єви... земля відтане...”
Я запропонував сьогодні синові і декому з його друзів від імені надзвичайно багатого і здібного заокеанського бізнесмена, що часто останнім часом почав наїзджати до нашого краю – тягне його до своєї історичної вже Прабатьківщини – поїхати до нього на роботу по пристойні гроші на пару років, але хлопці відмовились. Той мій знайомий не пропонував втечі з рідного краю, а хотів взяти до себе на бізнесовий вишкіл здібну молодь, аби потім ці молоді прислужилися рідній Вітчизні. Та пропозиція була від щирого серця, бо він таким чином бачив свою допомогу відродженню нашого краю, оскільки вважав, що його багаті пожертви на різні проекти не вирішують справи, потрібні до коштів і нові люди. Проте нові люди відмовились і на моє здивоване “чому?” дістав у відповідь, від якої скотилася моєю щокою непомітна щасна сльозинка: -“Батьку, сьогодні вирішується доля нашої Держави саме тут, вдома, і якщо не ми - тоді хто?”..

Рига – Київ початок ХХІ століття

4

читати