Завантажити

зневірений люд, в якого повниться душа злістю на всіх і вся. І в цім є щира і гірка правда...
“... ми марно стерли стільки підошов на довгому шляху...”
- Друже мій єдиний, чи ти спромігся зрозуміти, про що йдеться, чи ти хоч прислухаєшся до моїх слів, чи хоч мене чуєш, чи маєш намір вийти з окопів, якщо з тих, що навпроти, вже повилазили вічно вчорашні, чи це твій такий перший, хоч і досить дивний, крок до рішучих дій, чи чекаєш на чиїсь там запросини?.. Давай разом струсимо із себе сивину і втому, ходім на площі, ходім до людей сьогодні, бо завтра..
Хто зна, що воно буде взавтра і яким воно буде? Всі ми вийшли з минулого, а діємо поміж вчора і завтра. Автоматично, на кожен вчинок ближнього, першими постають запитання, а для чого те, а чому так, а що було, чи хтось конкретний був поштовхом.. Не було у мене ніякої мотивації, не бажав і не чекав ніякого розголосу на свої не причесані думки, так мені привиділось, шукати між тими натяки на реальних людей чи подій є марною і марудною справою. В кожного з вигаданих насамперед я сам, поділив між вигаданими власні реальні вчинки, наче сховався за ними. Дещо й зараз повторюється в моїй пам’яті, спричинене твоїми нападами, тільки тобі про те ані слова. В першу чергу і мені з того всього боляче, сумно, прикро... А щодо виходу з окопів, то я там мав давно зотліти, прикиданий землею, що осипалася поволі з брустверів на принишклого мене за цей довгий час глухої позиційної війни, де не було для мене атак, стрілянини, навіть не відчувалося й натяку на війну. І осипався пісок не від вибухів гарматних снарядів, а від часу, від перебігу зим і весен... А де взялися ті окопи, шанці, дротяна путанка, позиції ворогуючих сторін, якщо йдеться саме про мене? Хіба назвеш окопом затишок родинного вогнища, до якого я не ховався, я там жив справжнім життям, бо то була “моя маленька хатина, моя фортеця свободи”. Тільки от треба нам з тобою, мій друже мій єдиний, домовитись, й то потім – на тверезу голову, про твої агітаційні прийоми, про твою термінолоґію щодо нас обох... Якщо називати окопами всі проминулі роки нашого з тобою життя, давай скажемо один одному чесно, що вже немає кому виходити з тих окопів... Зігнутий баґнет, іржаві набої, непридатні до пострілів – невідома могила невідомого стрільця...
- Пам’ятаєш поетичні вечори у парках біля пам’ятників, у переповнених залах студентських клубів? Я щиро радів за тебе, бо бачив, як сприймалися слухачами твої запальні слова. Чому тепера ти не йдеш до людей?.. Чи тому, що сьогодні ніхто не забороняє, чи тому, що розгубив запальні слова?..
Якби я на цей закид і відповів тобі крутими чи занаученими фразами, нічого б не змінилося, бо не тільки тебе не переконаю у слушності свого пояснення тої ситуації, що є на сьогодні в краї. Скажу інакше, а хіба я чи ти не серед людей повсякчасно? Хіба всі мої і твої колеґи на роботі, начальники і підлеглі, не є людьми? Чи людьми вони стають тільки на мітинґових дійствах? Тобто і я тільки там стаю людиною? А хіба мої намагання чесно працювати в моїй державній установі не лягають якоюсь цеглинкою в стіни нового храму Вітчизни?.. Вибач за те, що зненацька зірвалося високе слово. Як підемо всі до одного на барикади, чи нескінченні мітинґи, хто тоді спече повстанцям хліба, наварить пива? До того ж, справжня революція має бути молодою. А у нас з тобою в кожного своє – мені ж доробити двійко років до пенсії, тобі й того менше. А чому, може ти мені поясниш, кожному доконче треба стрибнути вище своєї голови?.. Був колись в давній і не у нашій історії видатний державотворець, який був збудував на десяток років величну імперію, який завжди вимагав від підлеглих неможливого, аби вони зробили максимальне, та скінчив він поганенько – доживав одміряні йому роки на маленькому острівці, що загубився для всіх в безкрайніх просторах океану... Навіщо, друже мій єдиний, ти намагаєшся поставити переді мною неможливу до виконання задачку?.. Невже моя спроба поділитися із тобою своїм баченням пройдешнього, своїми химерними алеґоріями, є викликом для тих, хто зберіг сили до активних дій? Я отой, якого ти намагаєшся іще бачити в мені теперішньому, викінчився геть давно, пощезнув, як бульбашка на воді, ще в ті позаминулі роки... І ти, мій єдиний, теж відпрацьований матеріал, з якого вже не буде діла. Якщо йдеться про революцію, то її творити молодим і завзятим, але ж де та революція, де “марсельєзами збуджена юнь”? Виступи кільких тисяч студентів підштовхули до падіння імперську велич, бо вона була не тільки трухлява, але й сама вже хилилася до землі. Будувати нове значно важче ніж руйнувати, нудніше ніж мітинґувати. Мабуть, ще не на часі мати в державі цілі когорти будівничих. Молоді і завзяті ще тільки гуртуються, тільки набувають досвіду жити і щось нового створити у вільній державі. А поки давай-но прикинемо, а що суттєво змінилося в нашому домі? Що із того, що змінився колір прапору над дахом палацу імперського Намісника, а всередині, на кожному поверсі зрослися із потемнілим від часу паркетом

читати