Завантажити

схаменулись, хоча, якщо зовсім відверто, мені здалося, що ти і сам не сповна розумієш, що написав, на що і на кого замахнувся, на що сподіваєшся від друку того набору прихованих і неприхованих кпинів, оцінок, характеристик... (Не думав я нічого віддавати до друку, то вже після наших з тобою розборок вирішив, мо’ хтось інакше подумає про мої вигадки, або і сам щось вигадає про давні і недавні часи, багато вже написано, але і там часто-густо бажане-вигадане подається як реальна дійсність, і ніяк не навпаки, коли й напише щиру правду, назве по імені кожного звитяжця і кожного винуватця, то з того тільки самі неприємності)... Ти сам себе поставив сьогодні на узбіччя, на яке зіскочив чомусь із суспільного возу, бо ж тебе ніхто не зіштовхував. Ти більше двох десятків років спостерігав за колись близькими для тебе людьми, спостерігав без ніякого втручання, без... Ні, чесно кажу тобі у вічі, що ти і сам не розумієш написаного тобою... – Колись щось подібне мені говорила велика Майстриня, але доброзичливо і з дружньою усмішкою, що я не розумію своїх геніальних віршів, бо зовсім іще молодий і зелений, що зрештою і пишу їх не я, а працює моя ґенетична пам’ять чи незалежний від мене підкорок, підсвідомість, а моя рука тільки автоматично кладе на папір не мої мудрі слова, а чиїсь наслані, і якщо трапляється там щось невправне чи неоковирне, то я просто не дочув мудрого Голосу. Я кожного разу ніяковіючи усміхався на її дружні кпини, сприймаючи подібні слова більше за схвалення ніж за критику. Ми, тодішні молоді неофіти, обожнювали цю прекрасну жінку, всі її слова брали на віру і до дії як найвище одкровення. Вона в ті часи була нашим чи не єдиним прихистком і розрадою від сірої буденності і не тільки у дні народних свят, коли ми виряджалися в народні строї, ходили по центральних вулицях прадавнього міста виспівуючи ще давніших пісень. До її просторої, хоч і не завжди прибраної від мистецького безладдя, майстерні можна було забігти або на хвилину поміняти якусь прочитану книжку (найчастіше захалявну, самвидатівську), або за щедрою кавкою провести в палких розмовах цілий вечір. Ми знали, що майстерня була під пильним наглядом, тому більшість намагалася висловлюватись обачливо, турбуючись не так за себе, як за неї, але вона до всього цього ставилася по-іншому, із незрозумілою для нас зухвалою хоробрістю, відверто глузуючи з імперської влади з усіма її чисельними таємними службами... Одного разу, не в її майстерні, а вдома у Майстрині я побачив свіжу роботу її чоловіка, теж талановитого художника, полотно було насиченим, вражаючим – ціла наша історія, де йшлося про похорон всіляких вождів від сивої давнини до наших часів, про їх сходження на владні висоти і про їх падіння з тих владних висот. Я того вечора, поки доїхав до своєї хати, під свіжими враженнями, експромтом, написав короткого вірша, про який вона і сказала на завтра “міцно сколочено, круто закручено, а який підтекст”, та потім додала із дружньою усмішкою, що мені того підтексту покищо не дано зрозуміти...
- Ти навіть на похорон Майстрині не спромігся приїхати, а вона до тебе ставилась особливо дружньо, а ти, мабуть, жодної світлини із нею не зберіг, попалив, злякався, навіть у тому далекому зарубіжжі...
Ні, спалив я не все, деякі світлини у мене збереглися з одного розвеселого різдвяного дійства, але тільки тому, що пізнати на них нікого з нас було не можна, бо того передноворічного вечора ми усі були, відповідно до прадідівського звичаю, вирядженими на характерних героїв різдвяної вистави у химерних масках та убранняхх, з належними атрибутами в руках. Ми ходили веселою ватагою святковими вулицями, співали перехожим давні величальні гімни, жартівливі пісні, міхоноша збирав щедрі пожертви, які мали піти на побудову пам’ятника недавно померлому поетові. Ми були горді від своєї зухвалої сміливості, від схвальної уваги перехожих, які своєю прихильністю до нас теж висловлювали такий собі протестик до влади. Тоді все було протестом і викликом владі: чи день пам’яті поховання Пророка, чи день народження самого Сина Божого. В такі дні було клопітно владі як такій в цілому, було клопітно і кожному державному службовцю зокрема, а до державних службовців тоді відносила влада всіх, хто працював на неї в її розноманітних конторах, установах, закладах, заводах і фабриках, сільськогосподарських підприємствах, бо все тоді належало єдиному власнику – великій Імперії. Тишком-нишком з’їсть державний службовець за щільно причиненими віконницями ложку ритуальної куті різдвяної ночі, але про те на завтра нікому нічичирк. Особливо такі порушення не прощалися школярам і студентам, бо нове покоління мало за владним велінням імперськіх ідеологів позбутися геть усього вчорашнього, бо йому було визначено збудувати найсвітліше майбутнє не тільки на теренах Імперії але й для всього, покищо непідкореного, навколишнього світу, в якому найголовнішим провідником для всього людства є і має бути на всі віки вічні саме оця Імперія... Але наше товариство наче забуло про всюдисущність

читати