Завантажити

( сім коротких історій з одної задовгої ночі )

Візії

Історія перша.
“А можуть бути сни такі,
що пам’ятаються віки,
мов кривди зболені глухі,
мов руки мами золоті...”
Василь Сидоренко**
Він прокинувся раптом посеред ночі від щемкого жалю до себе. Було тихо, сумно, темно. Знову наснилося йому те, що досі жило в ньому непідкореним і, здавалося, незнищенним, оте, що було дуже давнім – з часів його хтозна коли проминулої молодості, таким давнім, що ставало вже іноді здаватися йому через часові загустілі серпанки і примарним, і зареальним...
*Примітка: переклад з білоруської Ю.Завгороднього

Особливо останнім часом воно непокоїло його настільки нагло і безжально, з якоюсь відчуженістю, що він почав губитися у часових нашаруваннях до цього давнього, яке віддаляючись у часі, постійно змінювалося, набуваючи інших рис, хоча зміни відбувалися наче зовсім непомітно, невловимо, але саме це його і засмучувало, бо він нічого не міг зробити, не міг вплинути, не міг зупинити – це було поза тих його, майже необмежених, можливостей, якими він володів тепера у реальному житті. А що то за штука така – реальне життя? Як відокремити одне від одного – смуток і радість, біль і насолоду? Не вплинути на реалії, не відокремити їх від снів – залишалось змиритися, вважати, що давнє було саме таким і вчора, і позавчора, таким, яким воно з’являється до нього сьогодні, все в ньому було саме таким, яким він бачить
його сьогодні, а спотворене плином часу минуле чомусь все частіше і частіше нагадувало про себе у найнесподіваніших ситуаціях серед людського оточення, але особливо чіпко і часто єдналося з ним у його снах, коли повсякденні реалії буднів його відповідальної державної служби лишалися за високими парканами помпезної резиденції, що надала держава для його сім’ї, коли наступало розслаблення духу і не було вже в нього достатньої сили чи хотіння на спротив цим з`явам з далекого свого минулого, навіть тоді, коли вони ставали з якоїсь причини небажаними подразниками для якихось невмотивованих вчинків в реальному житті. Державна робота за довгі роки ревного служіння привчила його, особливо на людях, вміти керувати своїми емоціями, причавлювати непотрібну іноді радість чи вкрай необхідний прояв гніву, проте він допускав інколи до споминів, а найчастіше саме до снів призабуті епізоди з його життя із тих, які привносили із собою тиху сірувату зажуру і могли подекуди навіть зіпсувати йому настрій на весь наступний день. Інколи допускав сам, а іноді вони несподівано вдиралися самі, бо збороти непроханих гостей часом не було ніякої змоги, не зважаючи на те, що від тих споминів про його особисті неприємності, хоч би й зовсім давні, могли бути потім в заручниках надто серйозні загальнодержавні проблеми. Коли вже сон надається живій істоті природою для відпочинку, то треба розумній людині вміти направляти його у бік набуття позитивних емоцій. Він привчився перед сном задавати собі відповідну програму відпочинку і, найчастіше, вона виконувалася. Тільки, ось, саме цього разу щось не спрацювало в його власних настановах самому собі, як це зрідка вже траплялося, але цієї ночі він прокинувся через те, що відбулося щось-таки зовсім інакше у тому причепливому, постійному і незмінному сні – виникли якісь зайві несподівані обставини, з цілком незнайомими, незвичними для нього наслідками. Все було настільки відмінне від всіх попередніх візій, що спонукало його раптом вийти зі сну із зволоженими очима. Він довго лежав під пухнастою ковдрою, до якої мусів останнім часом загортатися навіть такої теплої ночі як ця – невиправний прояв його південного походження, який, мабуть, дошкулятиме йому до останнього дня серед холодного й сирого клімату столиці імперської метрополії. Він довго пролежав без єдиного поруху, не бажаючи й на мить залишитись без рятівного тепла, навіть на ту хвилинку, поки перебереться тіло з-під рятівної ковдри до теплого халату, пролежав байдикуючи, чого він собі ніколи не дозволяв, втупивши сонний ще погляд до сіріючої в нічних сутінках високої стелі, перебираючи неквапливо подумки всі найдрібніші деталі іншої дійсності, до якої завше сама собою тікала відпочити у снах, натомлена щоденною веремією державних клопотів, його душа. Намагався згадати якісь нові розбіжності у тім, що відбувалося постійно в тому, потаємну й недоступному для інших сні, який залишався і до сьогодні єдиним і останнім прихистком для його вистражданої самоти за всі задовгі десятиліття життя у вимушеному вигнанні. Він ховався там і від колеґ по службі, і тікав туди навіть із приємного затишного помешкання, зі свого родинного кола, бо у цьому сні він стрічався із самим собою без сторонніх глядачів зі щоденної столичної дійсності, перед якими треба з’являтися серед білого дня тільки в добре припасованій до обличчя масці. Цей сон дійсно зоставався саме єдиним і останнім, на диво і досі не спаленим, містком над прірвою нуртуючого будення хоч і осоружної, але по стількох роках вже майже, чи

читати