Завантажити

туристів, не демонстрували нагло своїх нотатників і поховали до футлярів фотоапарати та кінокамери. Вони не метушилися між людей, не крутилися серед гуртів студентських хорів, що чекали за імпровізованим коном своєї черги на виступ, не намагалися проштовхатися через вируючий натовп ближче до організаторів і розпорядників цього напівлеґального заходу, стояли собі невеличкими купками осторонь, перемовляючись між собою тихим шепотом, або мляво смалили цигарки, наче просто не могли дочекатися кінця цього дійства, на участь в якому їх привів для проформи тільки службовий обов’язок. Їм би швидше додому, де зачекались дружини із дітьми, де вже смачно пахтіло на накритих вишиваними обрусами столах святковими стравами, бо ж вони також поважали Пророка в межах дозволеного імперськими законами. Поважали в припустимих межах – пристойних для влади, а знали, без сумніву, в силу специфіки своєї роботи, набагато більше, ніж було дозволено знати іншим, бо тим, іншим, надавалося право знайомитись тільки з тими неповними цитатами з Пророчого дружнього посланія “і мертвим, і живим, і ненародженим землякам...”, які були рекомендовані офіційними органами пропаґанди і контролю в Імперії. Спецаґенти знали достатньо не тільки про минуле, а навіть про те, чим має закінчитися наразі це дійство, тому покищо їм тут було настільки нецікаво, що й не дивились ні на кого, ні в кого не питали ніяких посвідчень, навіть ніяк не зреаґували на підняття трохи вище непокритих людських голів у глибині вируючого натовпу кількох зовсім маленьких і несміливих національних прапорців. А то було занадто великим злочином перед Імперією, бо заборонялося ті кольори не тільки використовувати в оформленні навіть приватних осель, але й згадувати за будь-якої нагоди...
Було святково, урочисто й сонячно, хори співали тихо, зажурливо і проникливо, ніщо зловороже не втручалося, ніщо не заважало поминальному дійству… Ось, тільки від легких подихів приблукалого звідкілясь вітерцю іще зрідка злітали на людські голови і плечі, на зелень стрижених по першому разу паркових ґазонів і на невеличкі, вільні від людей, сірі плями вуличного асфальту вже останні пелюстки відцвітаючих каштанів – весна впевнено переходила в літо...
Чорне лискуче авто із затемненим склом дверних шибок, без номерних знаків, наче нічійне, тихо рипнувши гальмами, зупинилося біля нього, коли він стояв на дерев`яних східцях ґанку перед дверима свого дому, обмірковуючи визрілу ще на відправі у Пророка думку, що треба зібрати завтра всіх авторів наступного номеру захалявного журналу і прийняти зухвале рішення – вперше вийти з відкритим обличчям до своїх людей із живим словом правди, не ховаючись за таємничі псевдо на сторінках часопису, бо час до того вже прийшов, бо влада вже втомилася боротися з наростаючим опором, їй вже не втримати людське прагнення до свободи. В кожному парку є відкриті естради, можна в один вечір на кожній з них з’організувати зустрічі із своїми читачами, яким теж несила була читати щирі слова потайки серед ночі, ховаючись з ними від всюдисущого стороннього ока десь під ковдрою... Йти на люди, йти до людей... На часі...
Все відбулося настільки блискавично, що він отямився лишень тоді, як вже опинився в незнайомому досі світлому службовому кабінеті, сидячи на м’якому стільці впритул зазвичайного канцелярського столу, щоправда новенького і лискучого, на якому плямувало пообіднє сонце і не було там, на майже дзеркальній, без єдиної порошинки, поверхні, нічого, крім величенької керамічної попільнички у псевдонаціональному стилі, теж чистої аж до сяйва, а за протилежним краєм столу напроти нього сидів приємної зовнішності злегка втомлений літній чоловік у суворому однострої старшого офіцера імперської таємної служби безпеки. Чіткий проділ охайної зачіски сивіючого волосся, великі притемнені окуляри, сивуваті із жовтизною від нікотину вуса, орденські планки, пещені долоні на чистому столі...
Після недовгих хвилин мовчазного спостерігання за ошелешеністю молодого зухвальця, приведеного і посадженого до його столу незворушними аґентами у цивільному, офіцер усміхнувся хоча і службово, але із явним натяком на прихильність до гостя, та враз сховав отой усміх під яскраві зірочки на лівому поґоні. І на золотому шитві поґонів виблискувало весіннім днем сонце, що розливалося по кімнаті з високих старовинних вікон. Мовчки, лишень легким порухом брів, офіцер наказав обом аґентам залишити кабінет, недоречно зітхнув, мовби із прихованим співчуттям, та звернувся враз до затриманого приглушеним голосом. Якось безбарвно і відсторонено відціджував слово за словом без усякої спроби театралізувати суху інформацію суворого державного відомства, що здавна в Імперії гласно і потаємно уособлювало найделікатніші функції контролю за діями і думками нелояльних до влади підданців. Щоправда, і за лояльними слідкували так само ретельно, бо хто міг ручатися за будь-кого, коли важко було поручитися і за себе, оскільки Імперія не вірила і собі, породжаючи постійно сумніви щодо

читати