Завантажити

зовсім, своєї чужини, містком до другого берега за густим туманом ущільнених часових серпанків, до найдавнішого і найріднішого. На тому березі залишилася колись його молодість, його щирість, а все інше ще тільки мало статися десь далеко попереду, в тому часі, в якому ще колись постане потреба будувати потай від навколишніх такий потаємний місток у кращі літа. Дарма, що зреалізований згодом місток був лише вузеньким і хистким витвором із химерних мотузок, вив’язаних його впертим самозахистом неповторної першооснови своєї сутности. Тої сутности, яка дісталася йому при народженні, якої ніхто із смертних не спроможний змінити, бо вона непідвладна нікому, окрім самого Творця. Змінюються з часом в людині усе – обличчя, статура, хода, хрипне голос, тьмяніють очі, рідшає і вкривається сріблом, або й щезає назовсім, колись буйна чуприна, але ж сутність лишається незмінною навіть у спотвореному часом тілі... Вона може бути причавлена різними життєвими обставинами, вона може змиритися з тими обставинами, причаїтися на довгий час у якомусь схроні чи завмерти назовсім, але змінитися не зможе ніколи, бо то є сутність, і вона притаманна виключно конкретній особистості, яку формують і породжують всі її попередні покоління, яка існує потім самостійно, може статися, що і не тільки в цьому вимірі. Проте, може завмерти назовсім і не повторитися, не відродитися вже більш ніколи і ні в кому. Всохне коріння одвічного дерева прадавнього роду без пружного віття з молодим листям, або відімре і відвалиться тільки одна його гілка, залежить від його діяння, від того, наскільки він відірветься вчинками свого тіла від потреб і намагань своєї першооснови... Він струсонув головою, намагаючись позбутися залишків сонного заціпеніння, химерних думок, породжених, мабуть, тим, що останнім часом, коли зрідка випадала вільна хвилина, від із задоволенням гортав сторінки науково-популярних видань, де досить провокативно йшлося про різні цікавинки та химерії щодо багатовимірного Всесвіту і зворотности часу, які не хотів сприймати його матеріалістичний розум, опирався, але з невідомих глибин підсвідомості щось там й нашептувало йому по-дружньому, тихесенько – хто зна, хто зна, у тій зареальності може і відбувається щось таке недосяжне і незбагненне для людського розуму... Хто зна, що його так вперто тримає за той самий сон, що і навіщо?.. “Все на світі можеш вибирати, сину…” – долинув раптово десь іздалеку неголосний, ледь чутний, зворушливий жіночій спів, наче материнським теплим цілунком ледь торкнувся чола і витиснув ще декілька солоних аж гіркуватих крапелек з його розплющених до сірої стелі очей, де пригашено мерехтіли зрідка у кришталиках мовчазної люстри випадкові відблиски поодиноких вуличних ліхтарів сонного міста. Чомусь їх зовсім небагато серед цієї темної ночі, що взяла в облогу не тільки його спальню, його приховані від сторонніх очей хороми, але й усе це велетенське місто із безладним нагромадженням будинків і будівель, що зараз відсторонено дрімають із заплющеними очицями вікон вздовж мовчазних проспектів, вулиць, провулків, скверів і парків. Не чутно ніякого шуму навіть з недалеких вуличок, все притамувала німа ніч, тільки йому, мабуть, одному сколошкала звичний сон і щось таки у ньому напартачила ця дурнувата ніч, хоча напередодні наче й не було ніякого приводу до неспокою. Щодня йому лягали на стіл стоси ділових паперів, листів, звернень... Бог тільки зна, який ще випадковий мотлох прослизає до нього через щільне сито в руках його помічників, а крім того, окрема аналітична ґрупа подавала йому всі примітні повідомлення з ґазетних шпальт, де завжди було і є достатньо суперечливої інформації у рядках різноманітних вістей і звісток з його рідного краю. За останні кілька років стали для нього звичними великі й дрібні неприємності у повідомленнях з його малої батьківщини, яка останнім часом, стрімко віддаляючись, ставала щодня все більш і більш від нього далекою, страх подумати, що при такому стрімкому і некерованому розвитку подій вона могла незабаром стати й зовсім недосяжною, навіть для нього... Але ж вчорашній день був одним із найнепримітніших на цьому тижні, нічого у доведеній до нього інформації не полохало і не вимагало негайного втручання...
Тільки у снах із давніх давен він дозволяв собі вільно і розкуто, навіть безвідповідально, і зовсім самотньо блукати гомінкими хідниками серед пересічних городян міста свого дитинства. Ніхто йому не заважав, не чіплявся до нього з проханнями чи запитаннями, він був зовсім вільним у своїй одинокости серед балакучого натовпу, вируючого на хіднику і, водночас, вічно поспішаючого по своїх житейських справах, і це людське стовпище було зовсім байдужим до його самотньої постаті. Він розпочинав свої прогулянки мовчазним рітуалом покладання непоказних квіточок на руїни прадавнього храму, знесеного імперською владою для будівництва пом’ятника самій собі, на що так і незнайшлося ні коштів, ні бажання, бо головним у в цій акції було саме знищити головний храм підкореного народу. Сюди не

читати