Завантажити

сніжно і холодно, і тривали ті холоди довго, навіть зараз – наприкінці травня він відчував на собі залишки недавньої суворої зими... Зими тут були задовгі, навіть в імперській столиці, але на віддалених кресах й зовсім не не було перерви сніговіям і морозам. В тих вічно скрижанілих землям було закуте у холоді велике багатство, здобувати яке во славу Імперії мали незчисленні в’язні... Від всіх негараздів, від хурделиць і темних ночей він тікав у своїх снах до травневого розмаю своєї раптово обірваної молодості...
Якщо ж він діставав приємну розраду опісля відпочинку на тих прогулянках, то прокидався бадьорим і готовим до будь-якої роботи, хоча удень душа не турбувала його, бо на спілкування із нею просто не було можливості витрачати дорогоцінний час високого посадовця, але настрій з нічних снів таки відчувався й продовж робочого дня. Вся його діяльність, всі його вчинки і дії були побудовані на жорстких постулатах грубого матеріалізму, де не могло бути і місця для такої химерії як душа, тоді що йому не дає заспокоїтись, що йому муляє, як старі мозолі у нових нерозношених черевиках?.. Було чи не було їй місця посеред дня, не було для нього суттєвим, бо де б вона не ховалась від ранку до вечора – однаково боліла, зачіпаючи за живе, тривожила, кликала до себе посеред ночі у той давній світлий сонячний день, в літа молодії... Потаємними для всіх навколишніх, для всього його оточення, були дивні зустрічі із власною душею у химерних снах, навіть рідна дружина не могла знати, чому іноді зриваються з його сну тяжкі зітхання. А навіщо їй все знати – мусить мати кожен свої таємнички...
Попервах його мандрівки були схожими із спробами наївного прочанина дістати відпущення гріхів по щирій сповіді, потім трохи притерлося, призвичаїлось, аж стало невідчепною звичкою, але за весь проминулий час, аж до нині, він майже завше був задоволений результатами своїх нічних прощ до святих вулиць міста свого народження і ніколи ще не прокидався серед ночі від щемких сліз, вертаючись до буденної дійсності з давніх спогадів про літа молодії… “На часі проща – чистий плач торкнеться верха вітражів і світлим сяйвом істече на вкляклих...”
Високі і розміром, і почуттям вітражі у давніх соборах майже не збереглися, бо імперська влада з її церквою вважала ті витвори перепоною для духовного єднання поневоленого народу з імперськими просвітителями. Колись, у давні часи, наблизилась молода ще Імперія своїми кордонами до його краю, заохочувала їхати з нього на заробітки до її обох столиць митців, вчителів і душпастирів, та не приживалися вони із своїми світлими й чистими ідеалами в сірій мряці холодних просторів. Імперці милувались екзотичними для них співами, але не сприймали їх глибин, їх давності, тому й дозволяли існувати тій незвичній для них культурі в обмеженому просторі, за яким знищувалося геть усе, що вважалося ворожим і небезпечним для непорушного існування імперського устрою... Імперія понад усе!.. В ім’я того гасла чинилося все в межах і за межами людського розуміння...
І все було у тому сні наче вчора, саме того сонячного дня наприкінці травня, з якого розпочався цей довготриваючий злам, що має врешті-решт колись дійти до свого кінця, бо ж не такий вже він гнучкий у теперішні свої роки, бо ж його підстаркувате тіло – не молода лоза на зеленому березі скреслої після холодної зими річечки. І гне його, ламає його не свіжій березневий вітерець... І був цей сон реальніше призабутої дійсності, що проминула з роками, бо сон був постійним і, здавалося, майже незмінним всі ці роки, щоправда, щось непомітно додавалось, а щось поступово щезало – тепер було йому важко виокремити істину з-під нашарувань часу, все переплелося, все загустіло в ірреальній єдності фактичних вчинків і підсвідомого бажання переінакшити щось у минулому... Тому він перестав пручатися тим змінам, бо хотів і вірив своїм снам, отим підфарбованим його ж власною підсвідомістю призабутим подіям, які відбувалися знову і знову посеред тихих марень неначе недавнього вчора... Неначе вчора, а стільки часу встигло збігти, проминути від того теплого і тихого травневого дня, що тепера постійно нагадує про себе у снах, від того самого дня, коли він повертався із велелюдної учти в пам’ять Пророка додому, сповнений гордощів за себе і за своїх побратимів. Цього року дійство відбулося настільки вражаюче величним – так, як ніхто не міг очікувати чи, навіть, сподіватися. А як гарно співали хори, особливо врочисто прозвучала пісня на завершення церемонії, коли об’єдналися всі співоцькі колективи в один, коли співали не тільки хори, а всі присутні. Після того довго нікому не хотілося прощатися одне з одним, з Пророком, розлучалися повільно, неквапно...
У сквері невеличкими громадами ще юрмилися люди, коли він подався додому, бо йому конче потрібно було цього дня розібратися з матеріалами для наступного числа журналу, аби не зірвати вихід наступного номера. Хоча численні охоронці правопорядку не заважали нікому, не втручалися до пісень і розмов під час

читати