Завантажити

водили туристів, купи каміння потроху поростали бур’янами, проте серед сумного румовища, де зупинився час, можна було побути наодинці без нікого і нічого, тому тут заспокоювалася поступово бентежна душа, щезав увесь дріб’язок буднів, немов розчинювався в цій тиші. Він підходив і до більш давніх залишків підмурків ще давнішого собору його предків, трохи осторонь якого про щось гомоніла сам-на-сам із собою вікова липа, що за довгі століття свого сирітства надивилася на різних людей, на своїх і чужинців. На гілках старого дерева, до яких могла дотягтися людина, тріпотіли на тихому вітерцю прив’язані стрічки, хусточки, просто клаптики якогось різнокольорового краму – тут люди зверталися до своїх предків, про щось їм розповідали, про щось прохали... Він і тут зупинявся на деякий час в безадресних медитаціях, а вже потім він неквапно спускався до нижнього міста крутою і звивистою вуличкою, ступаючи обережно грубою бруківкою, якою було вимощено проїзну частину задовго до його народження, за довгі століття поступової розбудови міських кварталів від першопоселення на цих берегах його пращурів, їх душі приходили іноді до старих руїн – у новітній забудові вже не було для них затишного куточка. Старовинні будинкі на два чи три поверхи давали змогу вивчати архитектурні стилі проминулих століть, а майже в кожному будинку перші поверхи займали художні ґалереї, крамнички з різним непотребом і чепурні салони антикваріату, невеличкі камерні театри запрошували глядачів, а вони покищо смакували каву в численних забігайлівках. Обабіч вуличної бруківки, вздовж хідників із старожитньої жовтуватої цеґли, юрмилися художники і майстри народних промислів із своїми неповторними шедеврами, між ними галасували вічні перекупки з різноманітним новітнім мотлохом під старовину і давніми виробами, що були злегка підправлені для чогось під сучасність, в обидва боки тяглися безперервні вервечки туристів з фотоапаратами і кінокамерами, серед них тинялися звичайні гультяї та нероби. Кожного разу він жадібно, немов утамовуючи пекучу спрагу, всмоктував до себе окремі слова матусиної співучої мови, а то і цілі уривки зазвичайних побутових балачок молодиць і бабусь про се і те; із задоволенням вирізняв з людської тісняви сліпучі усмішки безтурботних юних красунь, начебто звернутих саме до нього, чемно вітався з незнайомими перехожими похилого віку, бо так було заведено з діда-прадіда в його краю, і здавалося йому, що все його теперішнє буття і, власне, його поважний вік і високодостойна посада в столиці Імперії були ще далеко-далеко попереду...
Ізнову долинув з нічної порожнечі той самий, проймаючий до глибин душі, жіночій голос – “... дитину купали в любистку мати, пісню співали весело, бо все ще було попереду...”... Попереду... Тоді ще далеко-далеко попереду були і роки, і відстані, а потім – новоз’явлені міждержавні кордони, що пошматували, порізали по-живому тіло величезної держави, що стали невигойними болючими ранами для багатьох сімей, але найбільше в цих негараздах дошкуляло йому своє особисте, яке вже не можна було виокремити йому ніяк з веремії повсякденних державних клопотів...
Хоча, походжаючи у снах рідними вулицями в часі своєї далекої юності, він вже знав, як гість із прийдешнього, що і як має статися того дня, і що має відбутися згодом, він навіть належно усвідомлював і своє майбутнє поважне становище в імперській столиці, яке робилося з кожним роком все більш поважнішим. До цих тихих і гомінких вулиць міста свого народження, років дитинства і юності, в затінкову прохолоду старих каштанів і лип, він спочатку тікав саме на відпочинок від трудів і клопотів своїх щоденних – праведних і неправедних, ховався там від усіх до інтиму своїх потаємних снів, бо де ще було йому тікати з ворожого оточення… Проте із часом, якось непомітно, ці прогулянки перетворилися поступово на звичку, якої не знаходиться сил позбутись, дарма, що і не отримував інколи опісля тих мандрівок в літа молодії жаданого полегшення для зболілої душі… Чомусь оці його потаємні мандрування у снах завжди відбувалися посеред дня наприкінці весни, коли вже відцвітали останні каштани, а йому хотілося іноді поблукати рідним містом і вранішньої весни, коли ще тільки спалахували на деревах серед молодих листочків перші свічечки каштанового цвітіння; і пізньої осені, коли із сумним шурхотом злітало з мовчазного віття мідяне і золотаве листя, коли лискуче каштанове зерня з м’яким стукотом випадало з їжакуватих брунатних скриньок на сірий асфальт хідників; і на зламі осені та зими, коли починали сіятись нескінченні дрібні дощі, чи трохи згодом, коли надходив час кружляти лапатому снігу... Саму зиму він не любив, бо вона завжди була ніяка в його теплому краї – відлиги і приморозки постійно чергувалися з примхливими морозами – короткими і несильними. Навіть на різдвяне вуличне дійство доводилось потіти в кожушках персонажів тої вічної народної вистави про народження Спасителя, човгаючи мокрими хідниками, обминаючи калюжи. Зате в імперській столиці взимку завжди було

читати