Завантажити

повних свічок квітів, може ще й тому, що стояла зовсім тиха ніч і не було й найменшого натяку навіть на слабкий подих вітерцю. Гнітила темінь, не приносила заспокоєння тиша, він вдивлявся у розмиті темрявою силуети нічного міста, сподіваючись розгледіти в східній частині виднокола початок світання, але густа мла не поступалася його спробам зрушити з місця час, який мов спинився. Спинилося обертання зірок, щезли не тільки слова, але й окремі звуки. Щось зламалося у природі, чи в ньому, але щось-таки зламалось... Зламався і сон, і вже не віднайти спокою серед глупої ночі...
Понишпорив очима по закутках, дістав з приліжкової тумбочки відкорковану пляшку коньяку і зробив кілька невеличких ковтків, сподіваючись на розслаблення душі й тіла від зростаючої напруги...Нескінченна ніч і тиша посеред неї... Мовчали надворі вартові, тільки зрідка спалахували між темними кущами вогники цигарок, якими варта боролося із вимушеним безслів`ям та підступним серед ночі сном. Молоді незворушні бійці з однаковими статурами і обличчами, які він ніколи не розрізняв і не міг зап’ятати, бо ж не виникало жодного разу в тім потреби за ці декілька останніх років, коли він, після переходу на чергову службову сходинку, опинився майже поруч зі здійсненням своєї мети – дістатися Найвищої Гори. Водночас він здобув для себе і своєї родини від Держави право, вистраждане за десятки років, на цю варту і на цей окремий будинок, що причаївся посеред мережива червоних стежок з тенесіту під столітніми липами чепурного парку. Спортивний майданчик з двома тенісними кортами, кілька водограїв біля франтуватих альтанок під класичну давнину, ставочок, що заростав улітку густим зеленим лататтям з білими цятками водяних лілей під старими кошлатими вербами... За цією старовинною садибою, яку не так вже й давно переступила міська смуга, розширюючи свою територію, майже поруч, за високим парканом з гостроверхими сталевими ґратами, велична столиця великої незборимої Імперії важко зітхала, коли щось щемке і жалібне пригадувалось їй самій уночі серед праведних снів після чергового трудового тижня. Скільки їх збігло за ці важкі довгі роки самотньої боротьби з усім навколишнім і собою, з власними мріями і вигадками, із сторонніми впливами і буденними обставинами!.. Думки, спогади, ущільнення простору на острівці, сповільненого до повної зупинки, часу вже набридли йому настільки, що хотілося тільки одного, аби швидше постав давно очікуваний ранок і засяяло зрештою сонце, бо тільки тоді, врешті-решт, скінчиться оця задовга ніч, бо тільки тоді розвіється серед денного світла оцей незрозумілий щем, що вчепився в нього серед ночі і вирвав його душу з порушеного давнього сну. А що такого сталося? Що так подіяло на нього у тому найпотаємнішому від усіх сні? Що вклинилось до тріщини між душею і тілом, яка з’явилася, Бог-зна, відколи в проминулих роках, проте не дошкуляла йому майже ніколи, а росла повільно і непомітно без ніякої спроби розчахнути до кінця природню єдність? Що, врешті решт, відбулося такого, аби раптово, всього за одну ніч, вузенька шпарина перетворилася на глибоке провалля, від чого довершився злам до незворотного кінця? І вже ніхто не зможе перекинути ніякого мосту поміж високими берегами між вчора і завтра, що почали стрімко віддалятися один від другого...
А може, це просто повторилася у старому сні зовсім недавня дійсність, коли він напередодні розпаду Імперії останній раз інкоґніто відвідав місто своєї юності, проїхав на службовому лімузині місцевої адміністрації майже по всіх пам’ятних вулицях рідного міста, незворушно спостерігаючи за іншим життям? І лишень одного разу, він, всупереч застереженням своїх ретельних охоронців, покинув автомобіля і пройшовся із ними пішки якусь сотню метрів серед вируючого натовпу хідником центральної вулиці, і там відповів на просте запитання випадкового стрічного – сивочолого, з довгими селянськими вусами літнього перехожого, що був вбраний в скромненьку цивільну одяганку, трохи стилізовану під національну ношу, на просте його запитання рипучим від років голосом: – “Перепрошую, не могли б повісти, котра може бути зараз година?”, відповів машинально не тою матусиною мовою, схованою до потаємних снів серед ночі, а реальною мовою державного дня?...
Щось знайоме було скинулось до нього в тому випадковому перехожому, важко навіть зрозуміти, що саме: тільки вуса чи вся статура, хрипкуватий голос чи якась особлива манера звертатися до незнайомих людей? Проте і в глибині, на самому денці згаслих очей, з якими він стрівся на коротку мить, відповідаючи на поставлене запитання, не було й того невловимого попереднього натяку на будь-яку дотичність до цього чолов’яги, навіть у давно проминулих днях, не було нічого... Одначе, чому той драб не йде йому з голови, чому привиділось, що у сні на звертання того халамидника відповів чужою мовою, чому серед цієї ночі зупинився час, чому так довго не йде світанок?... Чому так щемить у зморшках під очами, наче омиваються вони солоною водицею?... І де подівся отой

читати