Завантажити

парламентаріям або й самому Президентові нашої держави. Ось тоді я подаюся з того місця пошукати більш самотньої лави...
Коли я проходжу повз своїх сусідів із гоноровою гідністю, відчуваю кожного разу, що не дають їм спокою, навіть дратують будь-які несуттєві, здавалось, дещиці – дрібні елементи національного одягу на моєму суто міському вбранні, ота шкіряна течка з невідомо якими і для чого паперами, а особливо – мої довгі селянські вуса, що зовсім, на їх погляд, не пасують моєму вбранню городянина. Бог-зна, чому так повелося з першого дня нашого вимушеного співіснування на одному поверсі високого мурашника для людей. Не знаю певно, але подумав зненацька, що мурашки мають бути більш суспільними створіннями ніж людські істоти. Мої сусіди не сприймають мене, може, дійсно від того, що я і насправді не такий як вони, не схожий на них, а “нетаких” не люблять ніде. Так воно є, бо я теж не люблю нікого і нічого здавен, волочуся нескладно звуженим для себе простором, доживаючи в ньому відміряного мені віку кимось десь там – високо чи далеко, у недосяжній моєму розумові зареальности, у яку я вірую і не вірую водночас, проте я звертаюся інколи до неї з довгими сумними монологами, які зовсім не схожі на покаянні молитви чи сповіді – просто час від часу постає нагальна потреба із ким-небудь потеревенити про самотнє життя-буття старого відлюдника, про його несуттєві гріховні вчинки чи думки... Як і цієї ночі – тягне на балачки із вічністю, але заважає сьогодні мені отой біль біля самого серця, тому рвуться спомини, розповзаються по темних кутках щирі слова, не чує мене скороминуща вічність, навзаєм і я забув про її існування, лишився зі мною тільки гострий біль біля зношеного серця... І немає нічого поруч мене крім того осоружного болю...
Не люблю я не тільки своїх сусідів, але і цього свого притулку, тільки зовсім не через його скромне умеблювання, не через відсутність телефону, бо ж мені нема звідки чекати бодай одного дзвінку, як нема потреби й самому до когось телефонувати, а викликати щоразу медиків не хочу, бо звик викручуватись з будь-яких найскрутніших тарапатів якось сам. Цей притулок є непривітним навіть не від постійних негараздів з-за неподання не тільки гарячої, але і холодної води на горішній поверх, а є в ньому щось значно непривабливіше... Чомусь, коли б я не повертався до свого прихистку, кожного разу, торкаючись зафарбованих недбало вхідних дверей до свого мовчазного помешкання, встромляючи ключа до нехитрого замка, згадую побіжно і того, за чиєю допомогою отримав оці нужденні квадратні метри житлової площі на схилі змарнованих, ламаних-переламаних, своїми ж побігеньками по чужих краях, років, довгих років... Я не маю й крихти заздрощів до колишнього свого побратима, до його заможного і владного існування тепера в зовсім чужій для мене країні, мені просто боляче стає від того, що освячене століттями нашими пращурами саме поняття побратимства зруйновано всевладним перебігом часу, але й час чогось зламався цеї ночі аж до зупину, де ж ті піґулки?..
Колись – десятки років тому, як у найбільшому місті моєї Вітчизни, що сьогодні відновило статус столиці незалежної держави, весна стрімко переходила в літо, втік я світ-за-очі далеко за межі рідного краю від великого переляку, про який і досі згадую інколи, мимоволі, або із будь-якоїсь, здавалося й непричетної, дивної причини чи приводу, але завжди із щирою огидою до себе тодішнього переполошеного, хоча чим я не той самий і сьогодні?.. Я втік майже зразу після раптового і таємничого зникнення свого побратима. Тоді пощез він невідомо куди і невідомо як, невідомо, бо не хотілося про те порозмірковувати навіть з найближчими друзями, бо зник у ті дні не тільки він один. Щодня розходився містом поголос, що там чи отам пропадали десятки знайомих і не знайомих мені людей, про декотрих ходили чутки, що відбулися над ними закриті суди, за рішеннями яких висилали засуджених відбувати визначене суддями покарання десь у найдальших глибинах імперського краю. Лишень про долю декого можна було достеменно дізнатися з офіційних ґазетних публікацій. В них йшлося про те, що відбулося майже одночасно кілька показових судових процесів, на яких підсудні (щиро чи ні, те суддів, цілком можливо, і не цікавило) каялися і просили в милостивої імперської влади прощення за сподіяне, а більш за несподіяне, за якісь дивні, навіть протиприродні поривання до облудної свободи в той час, коли було повно поруч справжньої, за якісь протиправні думки щодо сутності самої Матері-Імперії. Таким, після публічного каяття, присуджували кару символічну і не тільки незабаром відпускали на волю, але навіть повертали втрачену роботу. Та де подівся мій побратим, не знав ніхто. Найбільш сміливі спробували звернутися до його батьків, але вони без ніяких пояснень не захотіли спілкуватися ні з ким з його тодішніх друзів... На тоді, я гадав, що мій вчинок був досить обачним, ба, навіть, мудрим, бо ж я подався стрімголов ген-ген як далеко саме туди, де ніхто мене не зміг знайти ніколи, де

читати