Завантажити

кожного дня. Якщо і приходив коли, то намагався бути десь осторонь, мовчки спостерігаючи за тим дійством з відстані, не зачіпаючи ніяким словом тих людей, що опинялися поруч мене. Не від удаваної скромності, а від збайдужілости душі, не набридав редакціям посталих при незалежності ультрапатріотичних часописів із своїми спогадами про свої поневіряння під час гоніння, про вимушене вигнання, про мої близькі, дружні стосунки в молоді літа із тими незламними звитяжцями, що вже ніколи не повернуться до рідного краю, а якщо це і станеться, то привезуть їх у важких оцинкованих домовинах чи прилинуть вони й безтілесно – своїми книжками, піснями, картинами... Багато хто, проте, цим користався без ніякої міри, як порахувати усіх ново віднайдених борців за волю і правду з тих часів, то ставало моторошно – не міг, ніяк не міг ніколи вмістити такого невимірного натовпу отой невеличкий майданчик біля пам’ятника Пророкові. Розливалися на шпальтах ґазет, здавалося, щирими і мудрими, хоч і багатослівними, спогадами навіть ті, чия приналежність до опору була в тім, що пробігали вони в ті суворі роки швиденько повз пам’ятник Пророкові, не затримуючись, не повертаючи голови до його величного постаменту, але робили це безстрашно і відчайдушно саме поминального дня наприкінці травня. І в тім була їх мужня непокора імперській владі, але до слушного часу не могла тая влада й здогадуватися про наявність таких нескорених нею звитяжців – “Кожна піч ... фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти”... Я зрідка пробігав очима такі вигадки на ґазетних шпальтах і ставало від них на серці сумно, прикро, зовсім самотньо і боляче, бо не мені було судити отих краян – “Судитимуть нас інші судді на сих і тих, на правих і не правих, на зрячих і сліпих, на говірких й німотних, на степових й болотних...” Єдиним для мене сьогодні відкритим вічком до нового світу, незрозумілого мені своїми новими розхристаними законами, чи старим гоноровим беззаконням, оцього нового світу за стінами моєї однокімнатної фортеці, за прочиненим до нього вікном, де ніяк не хотіло світати, був маленький екранчик старенького чорно-білого телевізора, якого придбав з рук у схожого на мене літнього самітника на одному із численних у столиці речових ринків. Вони теж постали з отої вибореної свободи і демократії, коли кожен став собі одночасно і паном, і підпанком... Всім і враз закортіло бути повністю самостійними і незалежними ні від кого, бути власниками хоч би чогось із того, що жорстко було заборонене окупаційною владою у недавнім вчора. Ламалися старі виробничі стосунки на підприємствах, звільняючи зайвих робітників, які теж шукали свого місця в інакшому житті, коли треба було самому вирішувати власні проблеми, без погоничів із всеімперської партії чи з її дочірнього підприємства – каральних орґанів... Я частенько блукаю тими ринками, серед вируючої тісняви продавців, покупців, перекупників, бо там завше можна придбати щось необхідне для нехитрого мого домашнього вжитку значно дешевше, ніж за блискучими вітринами супермагазинів у центрі міста…
Вже кілька день не виповзаю до міського простору із свого маленького барлога, перебиваючись небагатими припасами харчів, а більше простими чайними настоянками із трав, яких поназбирував минулого літа в прабатьківських степах. Гарячим сухим повітрям літнього степу намагаюсь за будь-якої нагоди вичавлювати із себе холод, якого набралося моє тіло за довгі роки біганини північними кресами Імперії, хоча хворому серцю степове сонце тепера шкодить, потребують серцеві м’язи спокою серед прохолодного затінку, не для них вже важка і задушлива сонячна спекота. Тому блукаю степом у широченному солом’яному капелюсі, ховаючи від сонячних променів тіло, а ще більше ховаючи очі за чорними шкельцями великих окулярів, які знімаю тільки хмарного дня... Степ, неозора рівнина, що і за видноколом не має ні кінця, ні краю, а в самому його серці величезна яруга, яку на протязі довгих тисячоліть утворювала річка, тільки й лишився про неї що легкий спомин на давніх мапах. На обох схилах розлогої улоговини, посеред якої кілька ставків поспіль віддзеркалюють блакитну безодню чистого неба, у вишневих садках одна перед одною вихваляються білі хатки. Їх багато, тільки нема вже серед них, мабуть, саме тої, де “тато і мама веселі з майбутнього виглядали нас...”. Ми давно розлетілися білим світом, і в його сяючій вічності колишнє наше майбутнє вже подалося непомітно для нас до минулого... І я товчуся наразі в минулому, намагаюся розширити його і так неозорі межі, осягнути безмежжя давнини саме тоді, коли весь світ ущільнився навколо мене чорними згустками нескінченної ночі...
За околицями села, в просторі залишків дикого степу їдкуваті пахощі полинового пилу припадають до сухих губ, довкола пораються на полях люди, просто люди, яких я не знаю, які не знають мене, бо немає їм до мене ніякого діла – в них є робота, в них є мета, в них є діти... Дітлахи не ховаються від сонця, з вибіленими під його сліпучими променями, нестриженими чубами вони гасають

читати