Завантажити

для радості… Ідеолоґи різних чужинецьких влад шукали і нерідко дошукувались у прадавніх текстах тих пісень, навіть у мелодіях, якихось і тільки їм відомих підтекстів опору, навіть закликів до повалення саме цієї влади. За часів недавнього панування останньої Імперії виходили постійно списки тільки дозволених пісень до виконання на різних дійствах, концертах, в храмах. Друкувати списки заборонених було неможливо, бо тих пісень в нашого народу вже склалося стільки, що для тиражування переліків поставлених поза законом текстів і мелодій не вистачило б дерев на папір в імперських лісових безкраях. Кожному розумілося, що ті суворі офіційні застереження стосувалися щодо виконання пісень також і в родинному колі, при щільно причинених вікнах і дверях, чи за чаркою просто неба на березі тихої річки, ставка, чи в долині серед розлогого степу і високо в горах, де підступна луна може понести той спів надто далеко, аж до найближчого поліційного відділку, чи, ще гірше, до опорного пункту імперської таємної служби безпеки...
Ми збиралися на репетиції в одній з університетських аудиторій щотижня, і тільки для співу, оскільки усталилось у нашому хорі жорстке правило не обговорювати під час збору на співи ніяких громадських подій, ворохобних чуток, взагалі нічого такого, що могло навіть межувати чи бути поруч із політикою, не говорячи вже про якусь дотичність до неї. Хором опікувалася офіційна студентська профспілка, теж начебто абсолютно нейтральна до політичної діяльності інституція, але ж вона була створена самою владою, повністю їй піднадзірна, як школа виховання майстерних будівничих для розбудови в рідній Імперії найсвітлішого у всьому Світі майбутнього. Піднадзірна і зовсім слухняна, яка мала й за нами слідкувати, аби, при потребі, попередити якісь небажані вибрики хористів, які могли видатися владі провокаційними діями. Тільки й такі застереження не вберегли нашого хору, і він тишком розпався наступного дня після нашого виступу з одненькою піснею, що віддавен славила незворотній прихід весни, але того дня насмілилась звеличити перемогу сонячного світла над зимовою мрякою серед великого гурту людей, що зібралися на щорічній учті біля пам’ятника Пророкові, де пролунала в унісон із його словами, бо “... сонце встане і осквернену землю спопелить”, які перед тим пролунали з вуст артиста державного театру. Хоч були ті слова серед дозволених владою, але промовляти їх перед людською громадою з владного погляду було недоречно, тому вона і втрутилася ... Хору не стало враз, як і не існувало ніколи, хоч не було для його знищення ніяких наказів, не збирали з цього приводу первинну орґанізацію молодіжної ліґі всеімперської партії, навіть не було профспілкових зборів, не було нічого явного, офіційного – просто керівнику хору відмовила своя ж таки профспілка у приміщенні для репетицій, і щось такого при тім було набалакано йому представником владної структури стосовно тих репетицій, що довго ще після того по закутках університетських коридорів таємничим шептом розходився студентський поголос про ті наші співоцькі зібрання, як про нелеґальні збіговиська зухвалих заколотників, ворохобників, змовників, що нишком готувалися, ледь не збройно, виступити проти пануючих в нашому краї імперських порядків, що там друкувалися і розповсюджувалися ганебні наклепницькі летючки із віршами чи статтями, які й близько порівнювати із справжньою літературою чи журналістикою було не можна… Дехто подався до інших самодіяльних співоцьких гуртків, дехто, як і я, й зовсім припинили ходити на якісь збіговиська, аби не наражатися на небезпеку самому, не підставляти під невмотивовані репресії своїх рідних... Нашого керівника хору влада тоді потовкла добряче, що він так і не оговтався від тих неприємностей аж по сей день, навіть не знайшов собі місця серед сьогодення в рідному краї, стало йому не до співів, а спроби зайнятися великою політикою і зовсім не вдалися, тому і подався хлопчина світ за очі, за моря і кордони... Зрідка долітають від нього з далекого краю через давніх знайомих короткі звісточки про неголосну його роботу з тамтешніми хорами, до яких збираються на співи давні втікачі та їх нащадки аби згадати вряди-годи про землі предків, як про втрачений рай...
Я народилася й прожила довге життя за тих часів, коли в нас усе ще панувала із своїми жорстокими законами чужа імперська влада, це вже моїм онукам зростати у своїй відновленій державі. Дивно і навіть інколи страшно (чи не мара, чи не провокація?) було спостерігати, як майже миттєво розвалилася одна з останніх на Землі імперій, дивно і несподівано, бо здавалася вона усім настільки вічною і незламною, що мала б жити у своїй величі ще всі прийдешні тисячоліття. Хто б міг припустити, навіть в думці, що тільки від одного необережного наміру найвищого керівництва Імперії зробити її трохи демократичнішою в очах сусідніх держав затріщить “вічна і невмируща” і по штучних швах, і по живому тілі, похитається недовго і зрештою впаде, розлетяться від неї у всі боки колишні приборкані

читати